Перша більшовицько-українська війна

    РОЗДІЛ  ІІ. Наступ більшовиків 

    Пiсля  прикрозвiсних подiй у Конотопi радянське  командування всю свою енергiю та сили направило на заняття важливого  стратегiчного вузла - станцiї Бахмач. Ця станцiя була центром сполучення на всiй Лiвобережнiй Українi. Адже до неї тягнулися з Полтавщини вiдрiзки колiй Гребiнка - Бахмач та Ромодан – Бахмач. З Бiлорусiєю станцiя сполучалася залiзницею Гомель - Бахмач, а крiм того вона була центром сполучення шляху Харкiв - Київ. Бахмач мiг стати центром об'єднання усiх бiльшовицьких вiйськ на Лiвобережжi. Саме тому В.Антонов-Овсiєнко надавав цiй станцiї велике значення. Оскiльки вiйська Муравйова - Єгорова на шляху до Бахмача мусили подолати спротив українських вiйськ (загони О.Волоха) пiд Миргородом, Ромоданом та iншими мiстами, а загiн Берзiна знов був прикутий до повстання 1-го Польського корпусу в Бiлорусi, то завдання захоплення станцiї повнiстю лягло на пiдроздiли Кудинського - Знаменського.¹⁹

    У Бахмачi залишалися рештки конотопської залоги - пiдроздiли полку iменi Дорошенка на чолi з хорунжим К.Хмiлевським у силi до 300 багнетiв та до 100 воякiв куреня «Смертi» сотника Мiляшевича. Було зрозумiло, що цих сил недостатньо, а тому Ю.Капкан намагався викликати до Бахмача Шевченкiвський курiнь з Нiжина та 3-й Український запасний полк iз Чернiгова.²⁰

    На  пiдтримку куреня iменi Шевченка не було нiякої надiї. Так, накази шевченкiвцям про вiдправку до Бахмача давалися ще 6 сiчня (24 грудня) та 10 сiчня (28 грудня) 1918 року. Однак жодний з них не був виконаний. Курiнь iменi Шевченка вказiвки з Києва однозначно iгнорував. Ось що, зокрема, згадував В.Антонов-Овсiєнко: «Нежинский гарнизон, во главе с куренем Шевченко, решительно высказался против Центральной Рады, отказываясь выступить против большевиков. Для Капкана это сильный удар, он шлет угрозы разоружить гарнизон, разгромить его артиллерией и броневиками, но кажется эти слова в дело претворить не смогут». Таким чином, курiнь iменi Шевченка виявився не тiльки нейтральним, а й вiдверто ворожим, тож бахмацькому угрупуванню доводилось займати оборону i з боку Нiжина.²¹

    Дещо  краща ситуацiя була з чернiговською залогою. 3-й Український запасний полк виявився просто нейтральним. Його командир, полковник В.Янченко, змiг  спорядити на фронт всього 40 козакiв при одному старшинi. У цiй складнiй ситуацiї довелося звернутись до мiського вiльного козацтва, яке мало 150 багнетiв - переважно старшин старої росiйської армiї. Було вирiшено роздiлити вiльних козакiв на два рiвних загони. Один загiн на чолi з сотником Борзякiвським залишився на охоронi Чернiгова, а iнший, у силi 75 багнетiв, при двох кулеметах з сотником Г.Корейшою та поручником М. Яновим, вирушив до Бахмача. Таким чином, Чернiгiв дав оборонцям станцiї ще 115 воякiв.²²

    Отже, в Бахмачi українськi вiйська разом мали до 500 багнетiв. Проти них дiяли загони бiльшовикiв Кудинського, Знаменського та Руднєва, що нараховували 1300 воякiв. Як видно, сили були нерiвними. Українськi пiдроздiли вимушенi були зайняти кругову оборону, а на ранок 25 (12) сiчня до Бахмача з Конотопа наблизились бiльшовицькi загони. Розпочався бiй, який тривав майже три днi. У перший день довелося боронитись тiльки вiд загонiв Знаменського - Кудинського, що було порiвняно легко. 26 (13) сiчня до станцiї з Бiлорусi прибув авангард загону Р.Берзiна, що вдвiчi посилил вiйська бiльшовикiв. Цей день виявився найважчим. Дорошенкiвцi, якi прийняли на себе удар пiдроздiлiв Берзiна, зазнали страшних утрат. Однак, незважаючи на це, вояки-українцi трималися з останнiх сил. 27 (14) сiчня до Бахмача увiрвалися з Полтавщини залоги М.Муравйова, що було цiлковитою несподiванкою. Нiхто не мiг збагнути, що сталося. Зрозумiле було одне - Бахмач не втримати. Загальний стан погiршили i великi втрати куреня «Смертi», на який натиснув М.Муравйов, та загибель командира дорошенкiвцiв, начальника оборони Бахмацького залiзничного вузла хорунжого К.Хмiлевського. За таких обставин решткам українських пiдроздiлiв довелося вiдступати до станцiї Крути.²³

    Таким чином, рештки українських вiйськ вимушенi були виходити з-пiд Бахмача. Втрати були страшенними. Так, дорошенкiвцi втратили до 100 воякiв, курiнь «Смертi» близько 40, чернiгiвцi до 30. Разом втрати українських вiйськ сягали 170 осiб, з яких забитих було понад 50 воякiв. Не меншими, а то й бiльшими були втрати бiльшовикiв.²⁴

    Настав  похмурий ранок 29 (16) сiчня 1918 року. Пiд  станцiєю Крути українськi вiйська  готувались до бою. Загальне керiвництво  пiдроздiлами здiйснювали начальники 1-ї  юнацької школи штабс-капiтани Ф.Тимченко та П.Богаєвський. Їхнiй штаб розташовувався в ешелонi, що стояв на самiй станцiї. В ешелонi був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керiвництво частинами на позицiях мусив здiйснювати сотник А.Гончаренко, пункт спостереження якого був поруч з самою залiзницею в будцi шляхового оглядача. За сотню метрiв вiд станцiї зайняли позицiї українськi пiдроздiли. Лiворуч вiд насипу розташовувалися студенти та вояки куреня «Смертi», праворуч - юнаки вiйськової школи. Студентська сотня була подiлена на чотири чоти по 28 - 30 осiб. Три чоти розмiстились на позицiях, де почали споруджувати шанцi. Одна чота, складена з осiб молодшого вiку та тих, що не вмiли стрiляти, була вiдведена до резерву та розташувалася мiж позицiями та станцiєю. Щоб пiдсилити студентiв, на лiвий фланг їхнiх позицiй були переведенi пiдроздiли куреня «Смертi». Загальне керiвництво лiвою дiлянкою фронту обiйняв сотник Омельченко. Йому безпосередньо пiдлягали на позицiях близько 90 студентiв та 50 - 60 воякiв, у резервi - до 30 студентiв i гiмназистiв. 
Професiйно був пiдготовлений до бою i правий фланг. Тут стояла 1-ша Українська вiйськова школа iменi Б.Хмельницького. Юнакам бiльш поталанило, оскiльки вони мали штучну перешкоду - насип залiзничної гiлки Гребiнка - Крути. Тож вони не будували шанцi, а просто укрiпилися за насипом. Безпосередньо на позицiї було виведено 1-шу, 2-у та 3-ю юнацьку сотнi - до 180 воякiв. 4- а юнацька сотня (до 60 воякiв) лишилася на крайньому правому фланзi, мiж насипом та станцiєю, щоб дати вiдсiч можливiй обхiднiй групi бiльшовикiв. Як видно, на правому фланзi було бiльше воякiв. Це пояснюється тим, що з залiзницi Гребiнка - Крути також можна було чекати наступу. Щоб запобiгти цьому, сюди i було поставлено юнацьку школу в повному складi. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабiю. 
Крiм того, в розпорядженнi українських вiйськ пiд Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залiзничнiй платформi по колiї. Ця гармата мала гучну назву «панцерного потяга». Обладнана вона була ще в груднi 1917 року полком iменi Б.Хмельницького для дiй на залiзницях. Начальником цiєї гармати був офiцер-гарматник, сотник Богданiвського полку С.Лощенко. Отже, в Крутах перебувало до 420 українських студентiв, воякiв та юнакiв, якi мали на озброєннi 8 - 10 кулеметiв та одну гармату на залiзничнiй платформi. 
Сили бiльшовиків складались з: у першу чергу, це була Полтавська колона «1-ї армiї» П.Єгорова в силi до 1300 багнетiв та «2-а армiя» Р.Берзiна, яка налічувала 3500 воякiв. Також у бою брали участь пiдроздiли «3-ї армiї» Кудинського - близько 800 багнетiв. Усi цi бiльшовицькi вiйська майже виключно складалися з росiян-воякiв старої армiї, московських та брянських червоногвардiйцiв, а також морякiв-балтiйцiв. Уже пiд час бою на допомогу бiльшовицьким вiйськам пiдiйшов 1-й Петроградський загiн з Олександрiвська, який i вирiшив долю бою за Крути.²⁵

    Наступ  бiльшовикiв на станцiю почався  зранку 29 (16) сiчня 1918 року. На лiвий фланг  проти студентiв кинули не зовсiм тверезих матросiв-балтiйцiв та сибiрякiв з «армiї» Р.Берзiна. Правий фланг штурмували московськi червоногвардiйцi П.Єгорова. Атака почалася зi значними втратами для бiльшовикiв. Особливо багато забитих було на правому фланзi, де юнаки з насипу досить зручно стрiляли по московських червоногвардiйцях. Менш вдалий бiй вiдбувся на лівому фланзi - тут пiдроздiли досить уперто 
просувалися вперед. Допомагала вiдбиттю наступу бiльшовикiв i гармата С.Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому вороговi. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, бiльшовицькi частини все ближче просувались до станцiї. Гарматна батарея Р.Берзiна, що до того часу досить невдало била по територiї перед позицiями українських вiйськ, перенесла свiй вогонь на саму станцiю. Це спонукало Тимченка та Богаєвського вiдвезти потяг iз набоями за станцiю, у напрямковi Києва.²⁶

    Бiй, що розпочався о 10-й голинi ранку, тривав кiлька годин. Бiльшовицькi лави, втрачаючи  вбитих та поранених, просувались уперед. Було зрозумiло, що вони протримаються пiд вогнем студентiв та юнакiв ще недовго. П.Єгоров, який командував боєм пiд Крутами, був вимушений ужити додаткових заходiв. У першу чергу вiн зорiєнтував батарею Берзiна максимально сконцентрувати свiй вогонь на позицiях українських вiйськ. Вiн вiддав наказ про негайний наступ збоку Гребiнки - Прилук 1-го Петроградського загону, прибуття якого бiльшовики з нетерпiнням очiкували. А в цей час на позицiях студентiв та юнакiв почали замовкати кулемети - перегрiтi на морозi вони швидко псувались. Крiм того, запас набоїв у наслідок бою зменшився до мiнiмуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кiлька верст вiд поля бою. Щоб як можна швидше роздобути набоїв, А.Гончаренко наказав С.Лощенку на платформi з гарматою вирушити до потягу за набоями. ²⁷

    Була  приблизно 14 година дня. Платформа з  гарматою вiд'їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже  не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки почали рiшучий наступ петроградськi червоногвардiйцi 1-го Петроградського загону, який так очiкували бiльшовики. Прибув i панцерний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрiлювати станцiю Крути. Командира правого флангу, хорунжого Бабiя, було вбито. Удар петроградської червоної гвардiї прийняла на себе 4-а юнацька сотня, однак утримати його було неможливо. За таких обставин сотник А.Гончаренко вiддав наказ студентам та юнакам вiдступати. Юнацькi сотнi, що стояли поруч зi станцiєю, вiдводив А.Гончаренко. 3-я та 4-а сотнi вiдходили самостiйно. Правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнакам вiдступати було легше, - прикриваючись залiзничним насипом вони могли вiдiйти майже без втрат. У студентiв i попереду, i позаду було голе поле. Якщо б вони просто з окопiв стали вiдступати, їх би пострiляли в спину. Тому командир студентiв сотник Омельченко вирiшив спочатку багнетною атакою вiдбити ворога, а потiм уже вiдходити. Певно, що це була помилка Омельченка, за яку вiн дорого поплатився, - у розпорядженнi сотника були ненавченi студенти, якi мусили битись на багнетах з професiйними вояками. Наслідки рукопашного бою виявилися дiйсно невдалими для українських пiдроздiлiв. Кiлька студентiв були поколотi багнетами, а крiм того, у першу мить атаки забито кулею Омельченка, який вибiг попереду лави. Врятували становище рештки куреня «Смертi», якi не дали бiльшовикам оточити та знищити студентiв. Крiм того, допомогла i резервна студентська чота зi станцiї. 
Тодi, коли студенти пiшли на ворога в багнети, юнаки продовжували вiдступати. Вони, забравши своїх вбитих та поранених, обминули станцiю та вирушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилась i платформа С.Лощенка. Оскiльки студентiв та юнакiв роздiляв залiзничний насип, то останнi не знали про те, що студенти замiсть вiдступу кинулись у багнетну атаку. Студенти так само не думали, що юнаки вже вiдiйшли далеко та залишили станцiю Крути без прикриття. За юнаками майже впритул бiгли петроградськi червоноармiйцi, частина яких прямувала до беззахисної станцiї. Студенти пiсля безрезультатного для них багнетного бою, також почали вiдступати. Вони простували до села Крути, що знаходилось неподалiк залiзницi. Щасливо обминувши його, рештки куреня «Смертi» та трьох студентських чот перейшли вузькоторову залiзницю до Чернiгова та спрямували до ешелону. Їм вдалося забрати бiльшiсть своїх вбитих та поранених.²⁸

    Близько 17 годин юнаки та студенти рiзними  шляхами дiстались до потягу, посiдавши  до якого, вони вирушили в напрямку Києва. Серед частин, що вiдступили з-пiд  Крут, не вистачало однiєї студентської чоти. Ця чота в складi 29 студентiв та гiмназистiв стояла найближче до станцiї. Не маючи керiвникiв та конкретних вказiвок, ця чота пiшла просто до Крут, де вже були петроградськi червоногвардiйцi. Звичайно, що вся вона потрапила до полону. Також до полону дiсталося i п'ятеро поранених пiд час багнетної атаки студентiв. Поступово до станцiї прибували iншi пiдроздiли Р.Берзiна та П.Єгорова. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова – представника Народного Секретарiату при вiйськах П.Єгорова. Богданов розпорядився вiдправити п'ятьох поранених студентiв до Харкова. У цей час до них перевели ще двох студентiв: один був пораненим пiд час захоплення чоти до полону, а другий виявився сином машинiста потягу, який возив Богданова. Мабуть, машинiст вимолив у Богданова життя своєму синовi. Так семеро студентiв були вiдправленi до Харкова. На станцiї залишилось 27 студентiв та гiмназистiв, узятих до полону.²⁹

    Командуючий бiльшовицькими вiйськами пiд Крутами  П.Єгоров пiсля приблизного пiдрахунку своїх втрат вийшов з рiвноваги. Щоб хоч якось компенсувати свої втрати, вiн наказав розстрiляти полонених студентiв та гiмназистiв. Надвечiр, коли почало вже темнiти, полонених вивели на двiр станцiї Крути. Студенти розумiли, що їх будуть розстрiлювати. Це завдання Єгорова виконували петроградськi червоногвардiйцi – бiльшовицька жандармерiя. Перед смертю хлопець-галичанин затягнув пiсню «Ще не вмерла Україна». Однак кулi не дали йому доспiвати. Через мить 27 студентiв та гiмназистiв лежали покотом на мерзлiй землi... Тепер варто було б назвати втрати українських пiдроздiлiв пiд Крутами. На превеликий жаль, багато хто зараз називає помилкове число учасникiв бою, 300 осiб загиблими. Це корiнним чином не вiдповiдає дiйсностi. За свiдченнями учасникiв бою пiд Крутами, багато хто вцiлiв, а поранених та винесених з позицiй убитих було аж три вагони (до 120 осiб). Спробуємо бiльш детально розглянути втрати українцiв пiд Крутами. За нашими пiдрахунками, в результатi бою була така кiлькiсть убитих та поранених:

    Студентська сотня:

    забитих у бою - 10 - 12;

    розстрiляних - 27;

    поранених - 30 - 35;

    полонених - 7.

    Разом: 74 - 81 вбитих, поранених та забитих  студентiв i гiмназистiв.

    Юнацька школа:

    забитих - 8 - 10;

    поранених - 25 - 30.

    Разом: 33 - 40 вбитих та поранених юнаків.

    Втрати  куреня «Смертi» нам невiдомi, однак певно, що вони досягали 20 - 25 вбитих та поранених воякiв.³⁰

    Втрати  бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами  були значними, сягали 300 воякiв убитими  та пораненими. Така велика цифра втрат  пояснюється тим, що вiйська П.Єгорова  та Р.Берзiна протягом шости годин вели наступ на вiдкритому полі, де не можна було сховатись вiд рушниць, кулеметiв, гармат студентiв i юнкерiв.³¹

    Загалом, нi бiльшовицька iсторiографiя, нi учасники тих подiй – бiльшовики – не любили згадувати про бiй пiд Крутами. Якщо навiть i писали про нього, то використовували фрази, сповненi жовчi та цинiзму.

    Зранку 30 (17) сiчня студентський ешелон прибув на станцiю Бобрик. Тут їх зустрiв  С.Петлюра, якому пiсля бою пiд  Крутами довелося перебрати на себе керiвництво всiма українськими вiйськами на Лiвобережнiй Українi. Згiдно з його наказом, вояки куреня «Смертi» влилися до Дорошенкiвського полку, а юнаки та студенти вiд'їхали до Києва на допомогу столичним пiдроздiлам у боротьбi з повстанцями. Червонi гайдамаки та дорошенкiвцi були виведенi прикривати чернiгiвську залiзницю.³²

    У цей час почався бiй на полтавськiй  залiзницi, пiд станцiєю Кононiвка. Тут  знаходився курiнь Чорних гайдамакiв (150 гайдамакiв), чота сiчових стрiльцiв (30 - 40 багнетiв). Проти них повела активний наступ Харкiвська колона «1-ї армiї» П.Єгорова на чолi з Беленковичем, яка мала до 1100 багнетiв. Як бачимо, спiввiдношення сил було далеко не на користь українських вiйськ, якi вирiшили боронитись до останку. Всього в кiлькох верстах за ними було мiсто Яготин, вiд якого рукою подати до Києва. У розпорядженнi чорних гайдамакiв передали гармату, яку вони встановили на залiзничнiй платформi та стали чекати ворога. Перед тим гайдамаки викопали окопи, а сiчовики стали авангардом попереду позицiй.³³

    Пополуднi поруч з залiзницею вишикувалися бiльшовицькi лави. То були донецькi та харкiвськi червоногвардiйцi. Швидким темпом вони пiшли в атаку на станцiю Кононiвка. Ось що писав про бiй за Кононiвку iсторик-сiчовик О.Думiн: «Билися тут сiчовi стрiльцi з великим гумором, бо зразу пiсля першого стрiлецького вогню всi три розстрiльнi противника змiшалися в безладдi, перестрiлюючи одна одну... Довго так тримали чорнi гайдамаки й сiчовi стрiльцi Кононiвку, поки противник не оточив їх майже 
одностайним перстенем. Тодi обсадили потяг i, вiдстрiлюючися на всi боки, в останнiй момент без втрат покинули станцiю, поки бiльшовикам удалося зiрвати рейки на шляху назад у Київ. (42,с.56).³⁴