Перша більшовицько-українська війна

    Зміст

    ВСТУП…………………………………………………………………………..3

    РОЗДІЛ  І. Ультиматум Раднаркому. Розстановка  сил напередодні війни…………………………………………………………………………………..6

    РОЗДІЛ  ІІ. Наступ більшовиків…………………………………….………..18

    РОЗДІЛ  ІІІ. Контрнаступ українських військ і німецько-австрійських союзників……..……………………………………………………………….…….32

    ВИСНОВКИ…………………………………………………………….……..37

    Список  використаних джерел та літератури…………………………….…..39

 

    

    ВСТУП 

    Український народ боровся за свою незалежність дуже довго. Починаючи від Хмельницького  українці розуміли, що потрібно виборювати власну незалежність своїми силами. Знаходячись під іноземним ярмом ця боротьба проявлялась у різних формах. Так на початку ХХ століття українці побачили можливість створення своєї власної держави і почали реалізовувати свою заповітну мрію – але боротьба за незалежність, на жаль, закінчилася трагічною поразкою.

    Проголошена в 1917 р. Українська Народна Республіка невдовзі стала жертвою агресії  сусідів – Радянської Росії, російських білогвардійців, Польщі. Основну частину  українських земель було захоплено Радянською Росією, яка стала спадкоємицею «єдиної і неподільної» Росії царської.

    Драматичний період Першої більшовицько-української  війни грудень 1917 – квітень 1918 рр. невипадково викликає сьогодні незмінний  інтерес не лише з боку істориків, а й серед широкого загалу. У радянські часи ця трагічна сторінка нашої історії зазнала суцільної фальсифікації. Боротьба за незалежність – священна для кожного народу справа. Радянська Росія, яка вже у грудні 1917 р. відкрито оголосила війну Україні, зображувалась не агресором, а визволителем «трудящих».

    Актуальність  теми курсової роботи полягає в тому, що до сьогоднішнього дня деякі аспекти Першої більшовицько-української війни потребують подальшого вивчення і встановлення достовірних даних. Багато праць, написаних по цьому періоду дають неправдиву, або нереальну інформацію і потребують подальшого вивчення.

    Історія вивчення теми. Серед дослідників цієї теми можна виділити: Д. Дорошенко, який висвітлив у своїй роботі події, які відбувалися протягом 1917 – 1923 рр., а також Ковальчук М., який вивчав україно-російські відносини 1917 – 1921 рр. Вужчі теми розробляли В. І. Сергійчук, Зарицкий В., які розглядали і досліджували бій під Крутами. В загальному Першу більшовицько-українську війну досліджував Я. Тинченко. Крім українських дослідників вивченням цього періоду займаються і російські дослідники. У даній роботі я використав працю Дерябіна А. і Дзися І. Вони вважають, що це громадянська війна, а не війна двох народів.

    Першу більшовицько-українську війну у своїх працях висвітлювали українці, які були в еміграції, зокрема це – Мірчук П., Шанковський Л.. Мірчук І. у своїй праці досліджував перебіг війни з 1917 р. по 1919 р.. В свою чергу Шанковський Л. показує в своїй праці українську армію, її стан і проблеми.

    Мета  курсової роботи курсової роботи полягає у висвітлені і аналізі проблем та особливостей Першої більшовицько-української війни в період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.

    Завдання  курсової роботи є:

• охарактеризувати розстановку сил на передодні війни;
• проаналізувати наступ більшовиків;
• висвітлити особливості контрнаступу українських військ і німецько-австрійських союзників.

    Об’єктом  дослідження даної курсової роботи є Перша більшовицько-українська війна періоду грудень 1917 – квітень 1918 рр.

    Предметом дослідження є військове більшовицько-українське протистояння в період з грудня 1917 р. по квітень 1918 р.

    Хронологічні  межі дослідження. Дане дослідження характеризується періодом з 25 (12) грудня 1917 р. по квітень 1918 р.

    Джерельна база дослідження представлена рядом джерел. До вищезгаданих джерел належать спогади учасників подій Першої більшовицько-української війни, а саме В.Антонова-Овсієнка, П.Дяченка, С.Самійленка. Зокрема В. Антонов-Овсієнко писав про події, що відбувались на протязі 1917 – 1919 рр. і в яких він брав безпосередню участь. П.Дяченко в свою чергу описав бойовий шлях полку Чорних Запорожців, який був однією з найкращих і найбільш боєздатних формацій Українського Війська в часи Визвольних Змагань. С.Самійленко у своїх спогадах виклав всю історію своєї служби в українському війську – з першого дня в армії і до відступу та переходу через  Збруч.

    Структура роботи: курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури.

 

    

    РОЗДІЛ  І. Ультиматум Раднаркому. Розстановка  сил напередодні війни 

    Протистояння  між Українською Центральною  Радою та більшовицькою Радою  Народних Комісарів протягом короткого  часу набуло обвального характеру. Цьому було кілька причин.

    Прагнучи  підкорити Дон, більшовики намагалися транзитом через Україну передислокувати туди розпропаговані ними військові частини з фронту. Центральна Рада, небезпідставно побоюючись перенасичення України військами, роззброювала їх і висилала за межі контрольованої нею території. Тим часом козацькі загони безперешкодно пропускались на Дон, що викликало звинувачення з боку Раднаркому Росії у «конрреволюційності УЦР та у розвалі фронту». Більшовицькі агітатори всіляко дискредитували місцеву владу, називаючи її буржуазно-капіталастичною та антинародною тощо. Мали місце спроби розколу Центральної Ради за допомогою ліворадикальних елементів у фракціях УСДРП та УПСР. Розгорнулася кампанія за переобрання УЦР на Всеукраїнському з’їзді рад, де більшовики сподівались забезпечити собі перевагу. До речі, російський уряд не визнавав Центральну Раду на тій підставі, що вона не була обрана Всеукраїнським з’їздом рад. У свою чергу УЦР відмовляла більшовицькому РНК в праві представляти всю Росію, затягуючи формально-офіційне визнання її урядом Росії. Не приховуючи своїх намірів, російські лідери 27 листопада створили при ставці в Могилеві революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова і Центральної Ради, оголошеними конрреволюційними.¹

    Позбавлений альтернативи, уряд УНР віддав наказ українським підрозділам, які перебували за межами України, перебазуватися на її територію. 30 листопада було обеззброєнно й вислано з Києва пробільшовицьки налаштовані частини міського гарнізону.

    Цiкаво вiдзначити, що в операцiї роззброєння  брали участь усi без винятку українськi пiдроздiли київської залоги. Бiльше того, два полки 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, 413-й та 414-й, замiсть того, щоб вирушити на фронт, самовiльно приїхали до Києва, щоб допомогти Центральнiй Радi. Зараз усi як один виступили проти бiльшовикiв, чого не можна буде сказати про подiї сiчня 1918 року. У зв'язку з проблемою пiдтримки ладу та спокою на Українi та на фронтi велику увагу Генеральний Секретарiат Вiйськових справ придiляв союзу з козачими вiйськами. Завзятим прихильником цього був у першу чергу Симон Петлюра. Так, ще 20 (2) жовтня до Київської губернiї прибули 7, 17, 40 та 49 Донськi козачi полки для боротьби з погромами. Вже 25 (12) грудня 1917 року на засiданнi Генерального Секретарiату, коли йшло обговорення ультиматиму Раднаркому, Петлюра з приводу козачих пiдроздiлiв сказав таке: «Порвати зв’язки з козаками нам не вигiдно, бо на iнших фронтах українське вiйсько йде в контактi з козаками, що нам важко в цiлях перевозки українського вiйська на Україну. Треба полагодити справу мирним шляхом». Вiдповiдно, на Дон у пiдлеглiсть уряду генерала Каледiна через Україну йшли i йшли козачi ешелони. До своїх урядiв поспiшали кубанськi, уральськi, сибiрськi та iншi козаки. Всi вони, проїзджаючи Україну, не були роззброєнi. У бiльшовицькiй же Росiї козачi ешелони не тiльки роззброювались, а й подекуди залишалися без найлiпших офiцерiв, яких заарештовували представники радянської влади. ²

    Ось, що писав з цього приводу В.Антонов-Овсiєнко: «Через Полтаву и дальше Лозовую шло густое движение казачьих эшелонов. До середины декабря прошли: 2-ой Таманский, Полтавский, Запорожский, 1-ый Екатеринодарский, Уманский, 1-ый Линейный и Волжский полки, штаб 5-й дивизии, 13 и 12-ая донбатареи, 1 и 8-я Оренбургские батареи, 29-й Донполк (2 сотни), штаб 4-го казачьего корпуса, 19-я Донсотня. Надо было во что бы то ни стало преградить поскорее этот поток».³

    Усе це вело до надзвичайно загострених  вiдносин мiж Центральною Радою  та Раднаркомом, що призвело до появи 17 (4) грудня прикрозвiсного ультиматуму, пiдписаного В.Ленiним та Л.Троцьким. Головними вимогамиультиматуму були:

    «1. Зобов'язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту?

    2. Зобов'язується Рада не пропускати  надалі без згоди верховного  головнокомандуючого ніяких військових частин, що прямують на Дон, на Урал або в інші місця?

    3. Зобов'язується Рада сприяти революційним  військам у справі боротьби  з контрреволюційним кадетсько-каледінському  повстанням?

    4. Зобов'язується Рада припинити  всі свої спроби роззброєння радянських полків і робочої червоної гвардії на Україну і повернути негайно зброю тим, у кого вона була відібрана?

    У разі неотримання задовільної відповіді  на ці питання протягом терміну - сорока восьми годин, Рада Народних Комісарів  буде вважати Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».⁴

    Отримавши ультиматум, Генеральний Секретарiат негайно вислав вiдповiдь, у якiй  вiдкидав усi вимоги Раднаркому, належно  обгрунтовуючи недоречнiсть їх. 4 грудня в Києві розпочав роботу з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України. Більшовики сподівалися провести його під своїм керівництвом і переобрати Центральну Раду. Однак більшість із 2,5 тис. делегатів з’їзду підтримали УЦР і засудили політику більшовиків. Українські більшовики відмежувались від ультиматуму РНК, але змушені були залишити засідання покликаючись на неправочинність з’їзду. Тим часом уряд Леніна аказав військам під командуванням В. Антонова-Овсієнка розпочати наступ. 9 грудня російські війська були вже у Харкові.⁵

    Відчувши  силу, яка за ними стоїть, делегати-більшовики, які залишили з’їзд рад у Києві, 11-12 грудня в Харкові провели власний  з’їзд рад, який вони вважали «всеукраїнським» і «легітимним». Той факт, що 200 його делегатів репрезентували тільки 89 із 300 рад, що діяли в Україні, зовсім не бентежив організаторів з’їзду, які створили на ньому альтернативну урядову структуру – Народний Секретаріат. Утворення радянського уряду в Харкові розв’язувало руки російським більшовикам, які дістали можливість маскувати власні акції, прикриваючисьукраїнськими однодумцями.⁶

    Протягом  двох днiв i в Петербурзi, i в Києвi тривали численнi обговорення як ультиматуму, так i вiдповiдi на нього. Вiдбулися i переговори, пiсля яких 20 (7) грудня посередником у цiй справi було визнано Український Революцiйний штаб, що знаходився в Петроградi, та пiдпорядковувався Секретарiату С.В.Петлюри. Цей штаб вiд iменi Центральної Ради звернувся з такими умовами припинення конфлiкту:

    «1. Визнання прав українського народу й Української Республiки, що нiхто не має вмiшуватися в справи Республiки.

    2. Сповнення домагання українiзацiї  вiйськ (перенесення вiддiлiв з  iнших фронтiв на територiю України).

    3. Полагодження фiнансових справ  державного скарбу.

    4. Невмiшування Ради Народних Комiсарiв, головної квартири i головнокомандуючого до управи українського фронту, тобто румунського i пiвденно-захiдного фронту».⁷

    Того  ж дня Раднарком надiслав нову ноту, вважаючи попередню вiдповiдь надто розпливчастою. Її зміст був таким:

    «Украинскому революционному штабу Петроградской Краевой Войсковой Рады.

    В ответ на ваше предложение о мирном улаживании конфликта между Центральной  Радой и Советом Народных Комиссаров, сделанное по уполномочию Представительств Украинской Народной Республики, Совет  Народных Комиссаров постановляет:

    1. Мирные способы улаживания конфликта,  разумеется, желательны, и Советская  власть все сделала для достижения  мирного разрешения вопроса.

    2. Что касается выдвинутых Радой  условий, то те из них, которые  имеют принципиальный характер (право на самоопределение) не составляли и не составляют предмета спора или конфликта, так как Совет Народных Комиссаров признает и проводит эти принципы во всей их полноте.

    3. Действительным предметом конфликта,  совершенно замалчиваемым в передаваемых вами условиях Рады, является поддержка Радой буржуазно-кадетско-калединской контрреволюции, направленной против власти Советов Крестьянских, Рабочих и Солдатских Депутатов.

    4. Соглашение с Радой возможно  только при условии категорического  заявления Рады об ее готовности немедленно отказаться от какой бы то ни было поддержки калединского мятежа и контрреволюционного заговора кадетской буржуазии. Совет Народных Комиссаров».⁸