Одяг козацької старшини гетьманщини ХVІІІ ст.

      Структура роботи. Робота складається із: вступу, 4-х розділів, загального висновку, списку використаної літератури (25 одиниць), а також додатків у вигляді ілюстрованих малюнків (18 штук). 
 

РОЗДІЛ 1. ЧОЛОВІЧИЙ СТАРШИНСЬКИЙ ОДЯГ ХVІІІ СТ. У КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

     ХVІІІ ст. – це період постійного зв'язку України-Гетьманщини з країнами Центрально-Східної Європи. Цей зв'язок зробив її залежною від суспільно-політичного, економічного і культурного життя сусідів. Найбільший вплив на Гетьманщину в ХVІІІ ст. мала Російська імперія і Річ Посполита. Україна була частиною Російської імперії і залежала від неї в політичному і культурному відношенні, але ця залежність почала проявлятися лише з другої половини ХVІІІ ст. Крім того, варто наголосити на тому, що культура Російської імперії у цей період повністю була підпорядкована загальноєвропейській моді і у всьму намагалася її наслідувати.  Перша ж половина цього історичного періоду позначилась сильним впливом з боку Речі Посполитої, що продовжував даватися взнаки до початку ХІХ ст. Впливи обох могутніх держав не могли не позначитися і на такому аспекті української матеріальної культури як одяг, зокрема на старшинському – одязі нової української елети, яка мала тісні контакти як з російськими, так і польськими вищими суспільними верствами. [16, с. 34-35].

     Розвиток  українського чоловічого старшинського  костюма цього періоду відбувася  у своєрідних соціально-культурних і політичних умовах. З одного боку, Україна продовжувала зміцнювати зв'язки з зарубіжною Європою, а з іншого – вона перебувала в залежності від Росії. Щоправда, остання в  особі Петра І прагнула увійти до загальноєвропейського культурного  процесу, посиливши орієнтацію на Захід. На відміну від Росії Україна  впліталась у цей процес більш  органічно, поскільки була й залишалася важливим осередком духовної культури, що притягав до себе іноземців як Заходу, так і Сходу.

      Московія  ж тільки-но «прорубала вікно в  Європу», цілеспрямовано форсуючи зближення  з нею, що нерідко досягалося впровадженням  суто зовнішніх атрибутів. Зокрема, у костюмі штучно порушувалися традиційні елементи та силоміць насаджувалися  нові, європейські. Так, згідно з указом Петра І заборонялося з'являтися при дворі в «російському»  вбранні; за словами сучасниці, «іноземна манера спостерігалася і в етикетах, і в хатніх лаштунках, і в уборах, і в столах». Усе це стосувалося насамперед вищих верств суспільства.

      Загалом петровські реформи за всієї своєї  позитивної спрямованості значно послабили  усталені культурні зв'язки між поколіннями [13, с. 85-91].

      Дедалі  посилювалися прагнення придворної знаті до розкоші у побуті та в  одязі, спроби наслідувати спосіб життя  Західної Європи. Однак це поки що не відповідало об'єктивному станові  культури та економічного розвитку імперії.

      Костюм  «благородних мужів» петровської епохи  складався з дорожнього кафтана, поли якого обшивалися позументом, довгого камзола, коротких панталонів, черевиків з багатьма пряжками та довгих панчіх. На голову вдягали завиту перуку та прямокутного капелюха.

      Найбільше віддалився від традиційного вбрання  жіночий одяг. Що ж стосується чоловічого старшинського вбрання, то тут про  радикальні зміни говорити не можна, в основі своїй він залишався  традиційним, але зміни і запозичення  звичайно ж присутні і в ньому. Так, чоловіки стали також носити кафтани (каптани), розшиті золотом  жупани та ін.

      Розквітом придворної моди були часи імператриць  Анни та Єлизавети. На численні бали, парадні  виїзди, полювання придворні мали з'являтися в яскравих багатих нарядах, причому вдягати одне вбрання  суворо заборонялося. Вельможі змагалися  між собою у розкоші костюмів. За царювання Катерини ІІ вони стали  ще більшими розтратниками, у будень носили золотканий із шитвом одяг, парадні  ж кафтани повністю обшивалися діамантами. Це був період максимального використання в одязі діамантів і кольорового  каміння.

      Реформи Петра І викликали певну двоїстість культури Росії та Лівобережної України («Малоросії»), що входила до її складу. Прилучення вищих верств суспільства до західноєвропейських цінностей призводило до нівелювання національних рис. З іншого боку, різкі відмінності умов життя, населення великих міст і глибокої провінції сприяли збереженню у побуті останньої патріархальних звичаїв і традицій. Водночас відбувався і неминучий взаємовплив різних верств суспільства, міста і села. Риси західноєвропейської культури в різних регіонах імперії набували своєрідного національного забарвлення і проникають навіть у селяньский побут [16, с. 37-39].

      Традиційний український одяг цього періоду  рельєфно відзеркалює соціальну  структуру суспільства. В костюмі  української знаті, як і раніше використовувалися  дорогі місцеві та імпортні матеріали. Крім того, наявнішими стали західноєвропейські, а також східні впливи, переосмислені  та пристосовані до місцевих умов. Це можна  простежити у назвах одягу, його видах, крої, оздобленні.

      Для виготовлення нарядного жіночого і  чоловічого вбрання заможних мешканців  Лівобережжя вживали багато орнаментовані  шовкові тканини – парчу, оксамит, штоф. Характер орнаментації відповідав ренесансному та бароковому стилям. Тканини  прикрашалися досить великими елементами стилізованих квітів, листя, плодів, вписаних у різноманітні медальйони. Окрім  привізних, в ужитку були й дорогоцінні  місцеві тканини.

      Використання  багатокольорових орнаментованих коштовних  тканин підтримувалося постійними торгівельними  стосунками з країнами Заходу та Сходу. Такі тканини йшли переважно на верхній  чоловічий та жіночий одяг: жупани, кунтуші, плащі-накидки тощо. З однотонних шовкових тканин використовували атлас  і камку. [11, с. 113-114].

      Отже, ми можемо зробити висновок про те, що старшинський одяг Лівобережжя увібрав  у себе багато рис західноєвропейської  культури, але при цьому зберіг свою традиційну українську (східнослов'янську) самобутність. Так, в першій половині ХVІІІ століття активно проявлявся вплив польської моди, яку поступово починяє витісняти на задній план російська мода, яка інтенсивно розширювала свої зв'язки із західноєвропейським світом, що найбільш яскраво проявилося за часів царювання Анни, Єлизавети і, особливо, за Катерини ІІ. Тому загалом Російська імперія у ХVІІІ столітті була носієм загальноєвропейської культури. В зв'язку з цим чоловічий одяг гетьманської старшини змінювався у контексті загальноєвропейської культури.

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ЧОЛОВІЧОГО СТАРШИНСЬКОГО ОДЯГУ У ЗАГАЛЬНІЙ КЛАСИФІКАЦІЇ 

     На  початку XVIII ст. традиційний одяг українців  складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання, регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий.

     За  основу нами була взята класифікація, розроблена Ніколаєвою Тамарою. Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки,  як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято і серед старшини, і серед рядових козаків, і серед селян Наддніпрянщини.

      Наступну  групу вбрання, що прикривало й захищало стегна людини, можна назвати поясним, або стегновим, одягом. У чоловіків поясним одягом були штани. Обидві ці групи складали те, що умовно називається основним комплексом костюма. Такий в основі комплекс українського одягу мав велике розмаїття регіональних ознак. Так, на території Гетьманщини шаровари були незмінним елементом козацького старшинського костюму, незважаючи на вплив модних тенденцій спочатку з боку Польщі, а з середини ХVІІІ ст. – з боку Росії. Так, під впливом європейської моди в Росії, наприклад, широко поширеними були кюлоти – штани до колін, що щільно прилягали до ноги. [14, с. 15].

     На всій території України дістав поширення нагрудний одяг, який захищав верхню частину фігури. Побутували дві основні форми цієї групи одягу — з рукавами (кофти, куртки) та без рукавів (кептарі, лейбики тощо). їхній розвиток залежав від місцевих традицій та конкретного призначення. Вони могли бути з хутра або тканини, зовсім короткими або дуже довгими, легкими або утепленими, прямоспинними або «під стан».

     В осінньо-зимовий період використовувалися  різні види теплого щільного одягу, які захищали від холоду весь стан людини. Ця група надягається поверх основного комплексу і тому називається  верхнім, або становим, одягом. Він  ділиться на осінньо-весняний; плащоподібний  та хутряний зимовий.

     Поєднані  в певний комплекс окремі складові традиційного костюма обов'язково доповнюються поясами, які здавна виконували захисну, а також оберегову функції. В  українців пояси здебільшого  побутували у вигляді вужчої або  ширшої досить довгої пов'язки, яка  тримала стегновий одяг, з'єднувала натільний та стегновий одяг, а  також підтримувала поли верхнього  вбрання. Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом, смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту. Окрім свити, нерідко вбиралися ще й у жупан, взимку одягали хутрянки. 

      З кліматичними умовами безпосередньо  пов'язане взуття, яке виконує  необхідні захисні функції та створює потрібні умови для існування  людини. В Україні здебільшого  побутувало взуття, що прикриває стопу  ноги. Воно було плетеним (личаки), стягнутим (постоли) та зшитим (черевики). Взуття, що прикриває стопу та гомілку, було зшитим (чоботи, зшиті валянки) або  валяним. Що стосується української старшини, то вона носила переважно чоботи. В окрему класифікаційну групу одягу виділяються головні убори, що мають захисну функцію, їх різновиди ми розглянемо далі. [1, с. 132-133].

     Важливими показниками для виділення певних класифікаційних підтипів кожної зі складових одягу є вже відомі нам етнографічні ознаки. Так, матеріал поділяється залежно від способу  виготовлення (домотканий чи фабричний), від сировини (лляний, конопляний, бавовняний, шовковий, вовняний, шкіряний, штучний, синтетичний тощо), а також техніки  виготовлення (плетений, в'язаний, тканий, валяний і т. д.). Належне значення для класифікації одягу мають  його крій (форма окремих шматків матерії), конструкція (способи з'єднання деталей крою), техніка шиття (ручна або машинна), технологія шиття тощо, а також способи носіння складників одягу та характер їх поєднання у певний комплекс. І нарешті, класифікаційною ознакою може бути саме призначення одягу, залежно від якого його можна поділяти на святковий, буденний, робочий, обрядовий і т. д.

      Святковий одяг був не тільки новішим, із кращого  матеріалу, а й «модного» покрою (запозиченого частково у турків, але переважно у поляків, росіян) більше прикрашався. Для будня шили одяг із грубішої тканини, часом доношували колишнє святкове вбрання, прикрас було менше. Для окремих видів праці створювався спеціальний робочий костюм. [15, с.252].

     Кожна з названих груп одягу має своє походження, довгий шлях розвитку та значну кількість місцевих варіантів, котрі  пов'язані з такими етнографічними ознаками, як матеріал, крій, колорит, орнаментика  та опорядження, характер поєднання  в комплекс та способи носіння, а  також із назвами вбрання, які  інколи краще за інші етнографічні ознаки вказують на його походження.

      Наведені  нами класифікаційні ознаки традиційного одягу у своїй сукупності здатні всебічно відтворити той безмежно розмаїтий, багатобарвний та глибоко символічний  феномен, що його являє собою українське народне вбрання.

      Говорячи  про  загальну класифікацію традиційного українського одягу, варто зазначити, що одяг гетьманської старшини не мав  якихось рязючих відмінностей і  повністю включався в цю класифікацію. Адже незважаючи на модернізаційні зміни  в матеріальній культурі українського суспільства, зокрема в одязі, що відбувалися у ХVІІІ ст. під впливом Польщі і Росії, старшинське вбрання в основі своїй зберігало традиційну самобутність, а змінювались переважно декоративно-художнє оформлення, якість, тканини, з яких його виготовлявляли та інші окремі елементи костюму, але про це мова піде у наступних розділах.