Національна культура в умовах тоталітаризму 30-их років ХХ ст

У системі освіти, як і в усьому суспільстві, також розкручувався маховик пошуків і ліквідації національних елементів. Особливо від цього потерпали навчальні заклади. Під підозру потрапляли насамперед учителі шкіл, викладачі національних вузів і технікумів, науковці, журналісти, працівники культосвітніх закладів. Систематичні перевірки кадрів, недовіра до них та репресії призводили до частих збоїв у роботі національних установ та закладів і зрештою до їх закриття. Пошуки націоналістів, "ворогів народу" стали буденним явищем, а звинувачення в антирадянській, класове ворожій діяльності вчителів — масовими. На пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1933 р. близько 10% учителів було безпідставно віднесено до класове ворожих елементів, а в окремих округах і районах України кількість їх серед педагогічних кадрів досягала З0-40%. Особливо багато "антирадянських елементів" серед педагогів працівники органів державної безпеки "знаходили" у прикордонних районах і на півдні України, де здебільшого проживало неукраїнське населення.

Нищівного удару  було завдано польським і німецьким навчальним закладам. Уже на початку 1934 р. у постанові ЦК КП(б)У "Про кадри шкіл національних меншин" наголошувалося, що партійні комітети ряду областей, зокрема Київської і Вінницької, не зрозуміли того, яке місце у контрреволюційній роботі ворогів в Україні займає виховання дітей у польських і німецьких школах в антирадянському дусі. Центральний комітет запропонував спеціально створеній комісії переглянути район за районом, школу за школою і в разі виявлення фактів засміченості шкіл антирадянськими елементами вжити конкретних заходів. [4, c. 177]

Полювання на "ворожі" елементи перенеслися на середні  спеціальні навчальні заклади. ЦК КП(б)У  у 1935 р. прийняв постанову з неприхованою, тенденційною назвою "Про засміченість класове ворожими елементами Хортицького німецького машинобудівного технікуму". У ній зазначалося, що викладацький і студентський склад технікуму був засмічений ворожими елементами, які "безкарно протягом тривалого часу проводили в технікумі фашистську пропаганду". Технікум закрили.

Така сама доля спіткала й вищі навчальні заклади  національних меншин, зокрема Одеський німецький педагогічний інститут. Як ворогів народу було заарештовано 3254 студенти і 89 їхніх родичів. Одеський німецький педінститут у 1937 р. було ліквідовано і на його базі створено Одеський інститут іноземних мов.

Підсумовуючи  проведення "чисток" серед закладів освіти, науки і культури в 1933—1936 pp., С. Косіор на січневому (1937 р.) пленумі  ЦК КП(б)У зазначив: "Ми здійснили  повний розгром наших культурних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з працівників не залишилось".

У літературі удар спрямовується проти творчих  об’єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, - ВАПЛІТЕ та неокласиків. Масові акції звинувачення розпочалися в 1933 р. арештом поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, 13 травня застрелився М. Хвильовий. За звинуваченнями у причетності до "української військової організації" був ув'язнений Остап Вишня. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальковського, К. Буревія, О. Близька. Було репресовано галицьких інтелігентів, які, повіривши в українізацію, приїхали в УРСР. Серед них родина Крушельницьких — батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки "Західна Україна" М. Ірчан. До концентраційних таборів потрапили М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, В. Вражливий, Г. Епік, О. Слісаренко, І. Калячик, М. Драй-Хмара, П. Филипович, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Д. Загул, Є. Плужник, С. Пилипенко та багато інших. Усього протягом 1934—1938 pp. було заарештовано понад половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. Не уникнули репресій і діячі мистецького авангарду, яких традиційно звинувачували у формалізмі. У Соловецькому таборі загинув видатний реформатор українського театру Л. Курбас. У 1936 р. був розстріляний професор Київського художнього інституту М. Бойчук та його учні - І. Падалка і В. Седляр. [4, c. 178]

Тоталітарний  геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації  на довгі роки. Із середини 30-х років  в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища.

До офіційного оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та інших поетів, які канонізували в поезії образ "батька народів", "людини в зореноснім Кремлі". Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах. З 30-х років культура загалом набула ідеологічних рис. Проблеми національної культури, перемістившись на другий план, виявлялися здебільшого в нейтральних мистецьких сферах - музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії.

Навіть в архітектурі національні художні мотиви майже не використовувалися до середини 50-х років. Цілеспрямовано нищилися в 30-х роках пам’ятки національної історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий монастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в "Слові о полку Ігоревім", один з кращих зразків українського бароко - Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам´ятник княгині Ользі та інші. Натомість установлювались пам´ятники революційним вождям, розчищались площі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура. [4, c. 184]

Попри всі утиски тоталітарного режиму українська культура постійно виявляла свою здатність до відновлення. Сталінізму так і не вдалося зробити її слухняним  знаряддям своєї політики. У роки Другої світової війни і в повоєнний час у творчості багатьох українських митців сколихнулися могутні патріотичні, національні почуття, війна багатьох із них позбавила генетичного страху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини. Зокрема О. Довженко, усвідомивши всю глибину страждань, які поставили націю на межу виживання, відмовився бути слугою тоталітарного молоха, що відбилось у фільмі "Україна в огні" та записах його щоденника.

Українське  відродження, незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було стертим з народної пам’яті. У XX та на початку XXI ст. воно ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому піднесенню української культури.

Висновки

Оцінюючи результати періоду 30-х рр. у формуванні культури України, можна дійти висновку щодо його неоднозначності. Під гаслами інтернаціоналізму в суспільстві продовжувалася антинаціональна політика царського уряду до українства, але виконавцями такої політики ставали самі українці.

Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком  була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

Цей період подальшого розширення мережі мистецьких навчальних закладів відзначений подіями в професіоналізації підготовки музичних, художніх кадрів, кадрів для театрів, появою кіномистецтва і закладенням основ підготовки спеціалістів нової культурно-освітньої галузі. Водночас ці заклади стають осередками ідеологічної роботи, яка руйнує експерименталізм і вільність думок, що передбачає творча діяльність.

Водночас формування художньої культури України в 30-ті рр. ХХ ст., незважаючи на централізацію  влади, інституціоналізовані установи й організації як у центрі, так  і в регіонах стають осередками збереження і успадкування регіональної самобутності.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Список використаної літератури

1. Архів Ради Міністрів УРСР. — Інд. 26. — Протокол № 9. — Арк. 264265.
2. Архів Ради Міністрів УРСР. — Інд. 260504. — Протокол № 7. — Арк. 33.
3. Берегова О. М. Культура та комунікація: дискурси культуротворення в Україні в ХХІ столітті / Берегова О. — К.: Інститут культурології АМУ, 2009. — 184 с.
4. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: МАУП, 2002. - 256 с.
5. Бюлетень Народного Комісаріату Освіти УСРР. — 1932. — №1. — С. 3.
6. Возняк М. Історія української літератури: В 2 т. - К., 1987. - Т.1. - 631 с.; Т.2. – 483 с.
7. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ—ХХ ст . 2-е видання. - Київ, 2000. – 252c.
8. Затенацький Я. П. Українське мистецтво першої половини ХІХ — початку ХХ ст. — К., 1964. – 264c.
9. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: курс лекцій. — Тернопіль, 1994. — 256 c.
10. Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П.,Перепелиця А.І. України у 20-30 роки ХХ ст.. Мовою документів та очевидців. – Донецьк, 2002. - с. 288
11. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За заг. ред. ВЛ. Смолія. — К., 1996.-Т.2.
12. Культурологія: теорія та історія культури Навчальний посібник / За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 368с.
13. Лавріненко Ю. (упорядник) Розстріляне Відродження. Антологія 1917-1933. - Київ: Смолоскип, 2004. - 958 с.
14. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. У к-х ч. / упор.: І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка ; за ред. В.Ф. Панібудьласки. — К. : Вища шк., 1997. — Ч.2. — С. 11.
15. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - Київ: Обереги, 1992. - 80 с.
16. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. — К.:"АртЕк», 1999. — 728 с.
17. Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.): У 3 кн. / Відп. ред. Ю. О. Курносов; Авт.: С. І. Білокінь, О. Д. Бойко, г. С. Брега та ін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1994. – Кн. 1. – 138 с.; Кн. 2. – 172 с.; Кн. 3. – 153 с.
18. Сірополко С. Народна освіта на Совєтській Україні. — Варшава,1934. — С.200.
19. Скрипник М. Основні засади єдиної системи народної освіти / М. Скрипник. — Х. : ДВУ, 1930. — С. 88.
20. Скрипник М. Основні засади єдиної системи народної освіти СРСР: Доповідь на Всесоюзній партійній нараді 27 квітня 1930 р. / М. Скрипник // Скрипник М.О. Вибрані твори. — С. 414 — 415.
21. Скрипник М. Під клясовою ознакою // Радянська освіта. — 1933. — № 5. — С. 3.
22. Семчишин М. Тисяча років української культури. — Львів, 1993.
23. ЦДАГО України. — Ф. 39. — Оп. 4 . -Спр. 193. — Арк. 21.
24. ЦДАГО України. — Ф.1. - Оп.20. — Спр. 2702. — Арк. 20.
25. Шейко В. М. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина ХІХ — початок ХХІ ст.) : моногр. / В. М. Шейко, Ю. П. Богуцький. — К. : Генеза, 2005. — 592 с. — С. 223—280.
26. Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях (30 ті — 50-ті роки ХХ ст.) / Б. О. Ярош. — Луцьк: Настир'я, 1995. — С. 138.
27. http://uk.wikipedia.org/wiki/Розстріляне_відродження