Національна культура в умовах тоталітаризму 30-их років ХХ ст

Освіта. У 30-ті роки держава докладала великих зусиль для ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього рівня населення. І хоча в ці роки не було досягнуто стовідсоткового результату, показники були вагомими. Перепис населення в 1939 р. засвідчив: в Україні письменних у віці до 50 років стало 85,3%.

Особливо гостро стояло питання про залучення  всіх дітей до навчання. Вже восени 1930 р. розпочалося впровадження всеобучу. Одночасно вирішувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років, а 95% випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані сумнівні, оскільки більшу частину навчального року в сільській місцевості лютував голодомор і дітям було не до навчання. [4, c.174]

Стандартизація  торкнулася й навчальних програм. Учителі  у викладі матеріалу мали дотримуватись  тексту підручника. У 1935 р. було запроваджено єдиний день початку навчального року — 1 вересня, закінчувався навчальний рік наприкінці червня; визначалися завантаження учнів протягом усіх 10 класів, тривалість уроку (45 хв), порядок прийняття учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іспитів, вводилася п'ятибальна система оцінок знань.

Після 1934 p. розширилось  будівництво шкільних приміщень, що дало змогу скасувати навчання у  третю зміну. Середньою школою в  середині 30-х років було вже охоплено до третини учнів. Понад 80 % дітей навчалися в українських школах. Якщо в 1932/33 навчальному році в республіці налічувалося 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 4,5 млн учнів, навчальний процес забезпечували 126 тис. учителів, то в 1937/38 навчальному році — відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Навчальний процес здійснювався переважно українською мовою. [4, c.175]

Індустріалізація  поставила конкретні завдання й  перед школою. Для виробництва  потрібні були кваліфіковані кадри, тому в 30-ті роки було проведено уніфікацію вищих навчальних закладів технічного профілю та підпорядковано за галузевими ознаками, визначено рівні підготовки спеціалістів. Вищу ланку готували інститути, середню — технікуми. Відкриваються нові інститути, переважно за рахунок розукрупнення багатофакультетних вузів. У вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі, відкрився новий університет у Дніпропетровську.

Кількість вищих  навчальних закладів збільшилася з 19 у 1914-1915 навчальному році до 129 у 1938-1939 навчальному році, чисельність студентів — відповідно з 27 до 124 тис. Вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилось у Вінниці, Полтаві, Донецьку, по три — у Луганську, Запоріжжі, Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні. [4, c.175]

Починаючи з 1934 р. скасовано плату за навчання в  усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90% студентів одержували державну стипендію.

На кінець 30-х  років в Україні переважно  було вирішено кадрову проблему інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. у різних галузях народного господарства. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані із соціальним походженням, але існували певні обмеження щодо дітей "ворогів народу".

Навіть в  умовах політичного тиску ВКП(б) українська культура зробила великий крок уперед. Зокрема, протягом 20—30-х років створено систему народної освіти, що забезпечило доступ до знань широкому загалу трудящих, дало змогу ліквідувати масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запровадження середньої освіти в містах. Було розв'язано проблему кадрів інженерно-технічної і творчої інтелігенції. Розширювалася практична і теоретична робота в усіх галузях науки й техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю української культури високохудожніми творами.

За даними перепису населення, в 1939 р. істотно збільшилась  чисельність інтелігенції. Порівняно  з 1926 р. чисельність сільської інтелігенції збільшилась у 5,5, а міської — у 6,4 раза. Чисельність індустріальних та аграрно-технічних кадрів збільшилась у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова і науково-викладацька інтелігенція, чисельність якої збільшилась у 6,2 раза, лікарів — у 2,2, вчителів — у 3,5, працівників мистецтв — у 4,4, юридичних працівників — у 1,3 раза.

Порівняно із серединою 20-х років національний склад  інтелігенції істотно змінився. Майже  в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних "елітних" сфер діяльності — мистецтва і юриспруденції) більшість становили українці. У цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до їх частки у складі всього населення.

1.3. Розвиток освітньої системи в мистецькій галузі

30-ті роки  стали переломними в роботі всієї освітньої системи в Україні, зокрема й мистецькій галузі.

У цей період широкого розвитку набувають музичні навчальні  заклади, які поступово входять до системи мистецької освіти. В столиці і східному та південному регіонах відкриваються навчальні заклади нового типу — середні спеціальні музичні школи-інтернати — Київська (1934 р.), Одеська (1933 р.), Львівська (1939 р.), Харківська (1943 р.), Республіканська середня спеціальна художня школа (1937 р.) (Остання декілька разів змінювала свою назву і в 90-х рр. дістала сучасну — Державна художня середня школа ім. Т. Г. Шевченка). У них використовується трансформований у нову інституціоналізовану форму досвід ХІХ — початку ХХ ст., що набувався в діяльності молодших класів Київського, Одеського, Харківського й інших музичних училищ Російського музичного товариства. Професійна мистецька підготовка в новостворених мистецьких навчальних закладах загальноосвітнього типу здійснювалася професорсько-викладацьким складом вищих навчальних закладів, при яких вони були створені, і поєднувалася із загальною середньою освітою.

Музичні, художні вищі навчальні  заклади, маючи власні творчі школи  і здобутки, вели підготовку кадрів, дотримуючи загальноприйнятих, засвоєних від попередніх поколінь принципів послідовності, спадкоємності в навчанні та спільних завдань.

У навчальному процесі  використовується вже напрацьована єдина методика виховання, пов'язана  з індивідуальною формою навчання, довготривалим професійним відбором за базовим переліком професійно спрямованих дисциплін, що передбачав вивчення теоретичних та мистецтвознавчих дисциплін паралельно з набуттям практичних навичок творчої діяльності.

Бурхливий розвиток кіномистецтва створив умови  для організації підготовки мистецьких кадрів для кіновиробництва. В Україні це були Одеський державний технікум кінематографії, Київський державний інститут кінематографії, Вищі курси режисерів у Києві. В заснованому в 1930 р. Київському державному інституті кінематографії на художньому факультеті впроваджуються мистецькі спеціальності для підготовки кінорежисерів, сценаристів, кіноакторів. Цей факультет проіснував до реформи освітньої системи в 1934, у зв'язку з невисокою ефективністю тогочасної системи кіноосвіти, яка полягала в недостатній спеціалізації кінематографічних дисциплін, неузгодженістю інститутського навчання з реальним кіновиробництвом. У середині 30-х замість згаданих навчальних закладів відкриваються мистецькі школи (лабораторії, майстерні) на Одеській і Київській кінофабриках, де під керівництвом режисерів цих фабрик творча молодь мала опановувати професію кіноактора. Варіантом академічного навчання мали стати Вищі курси кінорежисерів при Київському інституті кінематографії, які проіснували протягом 1935 року. Після реорганізації освітньої галузі 1938 року українські вищі навчальні заклади припинили підготовку мистецьких кадрів для кінематографа.

Базами для  розвитку театральної освіти в столиці  і регіонах стали відкриті в 1939 р. Дніпропетровське театральне училище  та Київське хореографічне училище.

30-ті рр. —  це й період, коли завершено  розпочатий протягом 1927-1937 рр. наркомами освіти М. О. Скрипником, В. П. Затонським процес централізації і уніфікації освітньої галузі.

Наркомат освіти України (НКО) впливав практично  на всю культурно-освітню сферу. В його підпорядкуванні — всі  дошкільні, шкільні, позашкільні та вищі навчальні заклади, заклади політосвіти (клуби, хати-читальні, бібліотеки), академічна наука, мистецтво, музейна справа, архіви, видавнича діяльність. «Народний Комісаріят Освіти має у своєму розпорядженні більш за 20 тис. різних установ — школи: 4-річки І ступеня — профшколи, різні курси, різні вищі учбові заклади, музеї, картинні галереї, кіно, радіо, театри, музичні установи, фабзавучі, школи селянської молоді, радпартшколи і т.д. і т.п. Усі справи культурної освіти різними шляхами сходяться і перебувають в руках Наркомосу», — згадував Наркомосвіти М.О.Скрипник [20, с. 3].

Наркомат освіти був республіканським і безпосередньо  російському освітньому відомству  не підпорядковувався. Його керівники  до 1933 р. могли сміливо обстоювати свої думки і навіть критикувати  Й. Сталіна за позицію в національному питанні, як це робив М. О. Скрипник, який вважав, що «...справа репрезентації України назовні падає лише на свідоме, національно зорганізоване українське громадянство» [24].

У 30-ті рр. відбувається уніфікація освітніх систем України  і Росії, яка ліквідувала десятирічне протистояння двох концепцій. Єдина освітня система створюється на нових засадах: система «.мусить бути єдина в тому розумінні, що не може бути відомча»; «єдина система народної освіти повинна охоплювати всі форми єдиної продукції, духовного впливу на маси, всі шляхи і способи виховувати нову, здатну боротися за комунізм і творити комунізм людину»...; «єдина система народної освіти повинна бути гнучка» ...; «кожна ланка єдиної системи народної освіти повинна мати на увазі загальні завдання» [20, с.414-415].

В освітній галузі встановлюються тверді мінімуми формальних знань, потрібних для того, щоб  засвоювати науки у вищих навчальних закладах з усіх дисциплін. До навчальних закладів повертаються відкинуті на початку 20-х рр. такі форми контролю за дисципліною і якістю навчання учня-студента, як домашні завдання, іспити, характеристики тощо.

Розпочався  довготривалий період розбудови  радянської системи освіти на території  України, який відзначився значним  підсиленням партійного впливу на діяльність освітніх закладів та органів управління ними. Проведення реформ здійснюється під гаслом широкого зв'язку з трудящими, постійного контролю громадськості за роботою освітніх закладів з боку.

До виконання  завдань, що ставилися органами управління культурно-освітньої галузі перед творчими, науковими організаціями, так чи інакше залучають фахівців мистецьких навчальних закладів.

Новим етапом у  створенні освітньої системи  в Україні стала діяльність НКО України на чолі із В. П. Затонським, який мав «виправити» помилки, допущені його попередником, що допустив, як було зазначено в тогочасних документах, орієнтацію української культури на буржуазну культуру та націоналістичний ухил.

Сутність цього  курсу полягала в тому, щоб «створюючи українську соціалістичну державність, українську школу, зрівнюючи у правах українську мову з російською, мову українського селянства з мовою українського пролетаріату, перешкодити українській контрреволюції використати національну українську соціалістичну державність і народну українську школу для своїх класових цілей» [14, с. 11].

Радянська українізація мала на увазі перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудящих. У цьому полягала сутність комуністичного гасла про те, що «українізація та будування української культури повинні носити національну ознаку лише щодо форми, а за змістом своїм мають бути інтернаціональними» [18, с. 200].

На цьому  етапі формування художньої культури України врахування регіональної специфіки країни планами розбудови освітньої системи не передбачалося.

З 30-х рр., за планом Й. Сталіна, освітня система  мала стати конструктивно простою, як поліцейська дубинка пруської моделі освіти, що ідеально відповідала стилю мислення «выдающейся посредственности» (так його називав Троцький) і його уявленням про найкраще.

Такий порядок  був визначений і ухвалений постановами  ЦК ВКП(б) від 25 серпня 1932 р. «Про навчальні  програми та режим у початковій і середній школі» та постановою ЦВК СРСР від 19 вересня 1932 р. «Про навчальні програми та режим у вищій школі і технікумах. [15, c. 35]

Таким чином, до ініційованих урядом УНР і непопулярних серед освітян у 1918 реформ, що спрямовувалися на впорядкування відносин між центральними і місцевими освітніми органами управління, на централізацію управління, уніфікацію змісту навчання в різних за типами навчальних закладах тощо, врешті-решт вдалася радянська влада, вкладаючи в них новий політичний зміст.

За часів  царського режиму мистецькими (художніми, музичними, театральними) навчальними закладами опікувалися громадські або благодійні організації. Так, усі музичні школи, училища, консерваторії в Україні відкривали за матеріальної і організаційної підтримки Імператорського Російського музичного товариства, яке мало свої відділення в Києві, Одесі, Полтаві, Миколаєві, Херсоні, Харкові тощо. Художню і музичну професійну освіту можна було здобути також у приватних навчальних закладах.

Після націоналізації навчальних закладів усіх типів мистецькі  навчальні заклади підпорядковувалися освітнім центральним органам влади, які намагалися будувати навчальний процес у всіх навчальних закладах за єдиними правилами, часто не зважаючи на специфіку їх діяльності. Навіть назва мистецьких середніх спеціальних навчальних закладів — «училища» (музичні) в 1924 р. замінена на «технікуми» (музичні), хоча техніків ці навчальні заклади ніколи не готували, а здійснювали підготовку виконавців та викладачів гри на музичних інструментах.

З 1934 р. розпочався процес повернення старих назв навчальним закладам такого типу — Київському, Одеському музичним училищам тощо.

Створення в 1936 р. спеціального центрального відомства, яке професійно стало опікуватися  проблемами мистецтва і мистецької освіти — Українського управління у справах мистецтв при Раднаркомі УСРР (Постанова ЦВК і РНК УСРР від 8 лютого 1935 р. «Про утворення Українського управління в справах мистецтв при Раднаркомі УСРР»), значно прискорило й активізувало мистецько-просвітницьку діяльність у країні, процес створення мистецької галузі з її особливостями організації роботи.