Національна культура в умовах тоталітаризму 30-их років ХХ ст

З організацією Українського управління в справах  мистецтв при Раді народних комісарів  УРСР найпотужніші мистецькі навчальні  заклади перейшли в його пряме  підпорядкування. Це Київський театральний інститут, Київський художній інститут; Київська, Харківська, Одеська консерваторії. Постановою РНК УРСР від 25 березня 1937 р. «Про мистецькі заклади, що підпорядковуються Українському управлінню в справах мистецтв при Раді Народних комісарів УРСР» передбачалася реорганізація всіх музичних, художніх й інших мистецьких технікумів системи Управління в справах мистецтв у відповідні (музичні, художні й т.п.) школи. Таким чином, основу системи мистецької освіти становили середні мистецькі школи цього відомства, що готували кваліфікованих спеціалістів. Це - Київська театральна, Київська хореографічна, Харківська художня, Харківська театральна, Дніпропетровська музично-театральна, Дніпропетровська художня, Одеська художня, Одеська театральна, Музична школа в м. Сталіно (Донецьк), Полтавська музична, Музична школа в Артемівську, Ворошиловградська художня, Запорізька музична, Херсонська музична, Миколаївська музична, Житомирська музична, Водицька школа самодіяльного мистецтва, Одеська школа імені Столярського. Більшість з них були перейменовані в училища, деякі продовжували функціонувати як дитячі мистецькі школи. [9, c. 98]

Важливість  згаданої постанови для формування системи мистецьких навчальних закладів полягала ще й у тому, що нею було визначено не тільки мережу мистецьких навчальних закладів, але й сформовано галузь, яка забезпечувала її життєдіяльність. Вона складалася з 3 театрів опери і балету (Київський, що мав дитячу балетну студію, Харківський і Одеський), з 4 драматичних театрів (Київський російський драматичний театр і студія при ньому, Театр імені Франка в Києві зі студією, Київський єврейський театр, Київський польський театр),концертних закладів (заслужена капела «Думка», заслужена капела «Євоканс», Жіночий хоровий ансамбль, Зразкова капела бандуристів), видавництва «Мистецтво», закладу образотворчого мистецтва «Українські монументально-скульптурні майстерні», музеїв та заповідників (київські Український музейний городок, Музей західного мистецтва, Музей східного мистецтва, Музей російського мистецтва, Державний український музей, Будинок-музей Т. Г. Шевчанка; Харківська картинна галерея Т. Г. Шевченка, Канівський заповідник-могила Т. Г. Шевченка і музей Т. Г. Шевченка), ансамблів Українського танцю та Польської пісні і танцю, Центральної станції самодіяльного мистецтва, пам'яток (Софіївський собор у Києві, Андріївська церква в Києві). Ці заклади стали взірцем творчої досконалості для студентів мистецьких навчальних закладів, мистецькою навчальною базою практики для талановитої молоді, забезпечували реальну можливість для формування і відпрацювання на сцені набутих студентами в навчанні навичок виконавства.

Наприкінці 30-х  рр. система установ і закладів Управління в справах мистецтв розширилася завдяки утворенню кількох колективів. Це й Український державний симфонічний оркестр, створений на базі переданого в підпорядкування Управління симфонічного оркестру Українського радіокомітету (постанова РНК УРСР від 19 червня 1937 р. «Про утворення Українського державного симфонічного оркестру»). Це й Ансамбль народної пісні і танцю УРСР, створений у складі 180 осіб відповідно до постанови РНК УРСР від 17 липня 1939 р. «Про державні музичні колективи УРСР». Це й утворення Одеського театру музичної комедії (постанова РНК УРСР від 14 рудня 1939 року «Про утворення в м. Одесі театру музичної комедії).[1]

Наприкінці 30-х  р. формується й мережа музеїв, підпорядкованих  центральному мистецькому відомству  — Управлінню в справах мистецтв при Раді Народних Комісарів УРСР. Постановою РНК УРСР від 7 березня 1939 р. «Про впорядкування справи відомчої підпорядкованості музеїв України», йому перепідпорядковано 16 мистецьких музеїв в 10 областях і Києві.

Це створювало кардинальні можливості для політично-масової  та культурно-освітньої роботи з  широкими масами трудящих. На це спрямовувалася й робота мистецьких і культурно-освітніх навчальних закладів.

Історичним  досвідом у системі підготовки мистецьких кадрів була діяльність вечірніх музичних шкіл для дорослих. Перші з них  були створені в Києві, Харкові, Одесі  через реорганізацію наркомосівських  вечірніх робітничих консерваторій, що існували в цих містах. Управління в справах мистецтв при Раді Народних Комісарів УРСР, реорганізувавши їх у чотирирічні вечірні музичні школи для дорослих, мало забезпечити на їх базі підвищення кваліфікації учасників колективів самодіяльного мистецтва та підготовку керівників гуртків самодіяльного мистецтва (постанова РНК УРСР від 28 квітня 1939 р. «Про робітничі консерваторії»).

Значною подією в історії створення цілісної системи підготовки кадрів образотворчого мистецтва було відкриття Республіканської середньої спеціальної художньої школи (1937 р.). Спеціально для обдарованих дітей у Києві під керівництвом архітектора І. Ю. Каракіса побудовано приміщення по вул. Володимирська, 2. Під патронатом професорів Київського художнього інституту педагоги школи забезпечували таку важливу в навчанні творчих спеціальностей послідовність і спадкоємність традицій академічного мистецтва на ранньому етапі виховання.

Кінець 30-х рр. позначився значними подіями в професіоналізації підготовки кадрів для театрів. Цьому сприяло відкриття в 1939 р. Дніпропетровського театрального училища та на базі Київської середньої хореографічної школи з дев'ятирічним строком навчання (відкрита в 1938 році) Київського хореографічного училища, прийом до якого запроваджено на базі першого класу загальноосвітньої середньої школи (постанова РНК УРСР від 21 липня 1939 р. «Про організацію Київського хореографічного училища») [2]. Навчальні плани цього навчального закладу передбачали здобуття знань в обсязі курсу загальноосвітньої середньої школи та професійну підготовку артистів балету.

У цьому ж  році Київська школа майстрів народної творчості реорганізується в Київське художньо-промислове училище (постанова РНК УРСР від 20 вересня 1939 р. «Про реорганізацію Київської школи майстрів народної творчості на Київське художньо-промислове училище»).

Розділ 2. «Розстріляне відродження»

Розстріляне відродження  — духовно-культурне та літературно-мистецьке  покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін "розстріляне  відродження" належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у  листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року - як пропозиція назви антології української літератури 1917-1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: "Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: "Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933 etc." Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва "Антологія" може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?"

 Антологія  "Розстріляне відродження"  з'явилася з ініціативи й коштом  Єжи Ґедройця у Бібліотеці  паризької "Культури" 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду. [26]

За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася  компенсувати трьохсотрічне відставання  й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Поети та письменники  створювали творчі гуртки та студії: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Авангард» та багато інших. Виступали  хорова капела «Думка», капела бандуристів. Лесь Курбас створив та очолив театр «Березіль». На всесвітній виставці театральних колективів у Парижі в 1927 році цей український театр отримав золоту медаль. Це стало свідченням визнання світом рівня української культури. Американський історик М.Семчишин назвав цей період «українським ренесансом ХХ століття». Все це призвело до зростання впливу національної ідеї та поширення відцентрових настроїв. [26]

Це відродження  було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й  заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905 - 1917 рр.

Головними літературними  об'єднаннями були "Ланка" (пізніше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спілка письменників західної України", ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був "Гарт", який пізніше  був перейменований на "ВАПЛІТЕ" ("Вільну Академію Пролетарської Літератури"). Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. [12, c. 258]

На межі 20-30-х  років ситуація в українській  культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці, суспільному  житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об’єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої.

Показова в  цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 pp., у ході якої порушувалися питання  культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі - особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в’їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства.

Турбота письменника  про підвищення рівня художньої  майстерності радянської літератури, виступ проти "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик "Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої думки він відстоював у блискучих полемічних статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші?" (Куди йдеш?), в опублікованому гострокритичному романі "Вальдшнепи" (1926).

Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 p., заборонило і памфлет "Україна чи Малоросія?", який став відомим лише в 1990 р. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 р. обірвав життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст. [12, c. 260]

Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних  діячів інтелігенції, тоталітарна влада  прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.

Першою цілеспрямованою  репресивною акцією проти української  інтелігенції був сфабрикований  владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів. Про ту отруйливу атмосферу, що створювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. Єфремов. 5 грудня 1928 р. він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: "Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує". Незламна позиція, яку зайняв на процесі С Єфремов, врешті привела його до загибелі.

У 1930-х роках  справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. У 1934-1935 pp. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936-1937 pp. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Н.І. Світальський, генетик академік І.І. Агол, математик академік М.П. Кравчук, філософ академік С.Ю. Семковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевський. Його заарештували, звинувативши в справі "Українського національного центру". В українській науці загальмувався або й зовсім припинився розвиток ряду галузей - статистики, етнографії, демографії, краєзнавства. Чисткам було піддано колективи багатьох наукових та академічних установ. [12, c. 261]

У результаті політичних процесів проти української науки  сотні вчених були позбавлені роботи, близько 250 науковців заарештовані і відправлені на заслання. Протягом 1931—1933 pp. було знищено кабінет національних меншин, у складі якого діяли албанський, грецький, німецький, польський, циганський, російський, чеський відділи та відділ східних народів.

З 1935 р. настала коротка перерва в репресіях. Офіційно вважалося, що науку звільнено від псевдовчених, а ВУАН очищено від "ворогів народу — агентів фашизму". Проте незважаючи на такі надзвичайно тяжкі умови розвиток науки не припинився.