Національна культура в умовах тоталітаризму 30-их років ХХ ст

Зміст

 

Вступ

Розділ 1. Національна культура в умовах тоталітаризму 30-их років ХХ ст.

1.1. Суспільно-політичні  передумови занепаду української  культури в 30ті роки ХХст

1.2. Загальні риси культурного розвитку 30-их років в Україні

1.3. Розвиток освітньої системи в мистецькій галузі

Розділ 2. «Розстріляне відродження»

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Українська  революція 1917 р., утворення Центральної  Ради, проголошення Української Народної Республіки, боротьба за збереження української державності в 1917—1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства. Російська революційна соціал-демократія впродовж 1917—1920 р., здійснюючи суспільно-політичні перетворення, виявила себе спадкоємницею імперського мислення, внаслідок чого Україна здобула статус, фактично рівнозначний культурній автономії в "єдиному і неподільному" просторі Радянської Федерації. Війна і революція не стали для України часом об'єднання українського народу, він залишився роз'єднаним у межах двох держав.

Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом  небаченого розвитку, відкриттів і  сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої  енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збереженням  політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення.

Революція також  сповнила культурну діяльність відчуттям  новизни, свідомістю звільнення від  старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

Сучасні культурологічні дослідження (Богуцький Ю. П., Берегова О. М., Попович М. В., Шейко В. М.) часто привертають нашу увагу до окремих періодів історії українського суспільства з метою виявлення і обґрунтування певних закономірностей його розвитку та передбачення майбутнього культурного генезису в умовах нового суспільства, особливості якого, крім інших, полягають не тільки у швидкоплинних змінах техніки, технологій, але й трансформації поглядів на національну культуру і ціннісні орієнтації, парадоксах, пов'язаних з темою виживання і збереження національних культурних особливостей тощо.

У цьому аспекті період 30-х рр. в українській культурі викликає певний науковий інтерес з точки зору виявлення особливостей розвитку української культури в умовах все більшої централізації влади, тоталіризації суспільства.

Отже, предмет  курсової роботи – соціально-економічні чинники що вплинули на розвиток культури України 30-их років.

Об’єкт курсової роботи – культура України 30-их ХХ століття

Мета курсової роботи полягає у дослідженні основних аспектів культурного розвитку України в 30-их роках ХХ ст.

Завданням курсової роботи є:

• окреслити соціально-політичні чинники розвитку культури 30-их років ХХст.;
• розкрити загальні риси культурного розвитку України 30-их років;
• розглянути основні аспекти розвитку освітньої системи в мистецькій галузі;
• дослідити «Розстріляне відродження» — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

 

 

 

 

Розділ 1. Національна культура в умовах тоталітаризму 30-их років ХХ ст.

1.1. Суспільно-політичні передумови занепаду української культури в 30ті роки ХХст

 

30-ті  роки були найтрагічнішими в  новітній історії української  літератури й мистецтва. Це десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури.

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Так, у 1929 р. Центральний  Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації. [10, c. 27]

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.

Воєнно-комуністичний  наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих.

“Українізація” підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом й українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої й молодої української еліти створювали серйозну загрозу для контролю Москви над УРСР.  Першою жертвою цілеспрямованих атак стала стара інтелігенція. У січні 1933 р. в Україну з Москви був посланий Павло Постишев. Він зайняв посаду другого секретаря  КП(б)У і водночас став головою столичної – харківської – партійної організації. Першого секретаря   КП(б)У Станіслава Косіора, який перебував на цьому пості після від’їзду  Кагановича у 1928 р., відтиснули на другий план. Постишев відверто ігнорував  Косіора та хизувався тим, що відповідає тільки перед Сталіним і звітується особисто лише йому. Разом з Постишевим Україну прибуло 3000 партійних робітників з Росії. Постишев і голова республіканського ДПУ Всеволод Балицький, якого призначили головою республіканського ДПУ, стали головними виконавцями “великої чистки” української державної і партійної еліти, звинуваченої у терпимості до “національного ухильництва” З 1 червня 1932 р. до 1 жовтня 1933 р. було змінено 75% всіх чиновників у місцевих радах і 80% секретарів партійних організацій. [7, c.129]

Найтяжчим злочином більшовицького керівництва  супроти українського народу було влаштування  голодомору 1932-1933 років. Віддаленою причиною голоду були завищені, нереальні цілі, яке радянське керівництво намагалося досягнути за час першої п’ятирічки (1928-1932). Голод 1932-1933 р. став національною трагедією. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього появилося колгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1932-1933 рр. поселив у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. Величезна кількість митців, які у своїх творах намагалися передати усю трагедію українського народу, змогли зобразити відчай та величезне горе, яке прийшло до багатьох українських родин. [7, c.130]

30- ті роки ХХ ст. для України — складний, неоднозначний, сповнений протиріч і трагічних подій. Це період, коли продовжувались процеси бурхливого руху початку ХХ століття, де виникали, розвивалися, занепадали, і часом знову відроджувалися чисельні мистецькі напрямки та течії. В українському суспільстві, мистецтві вони були представлені іменами митців, що експериментували як у традиційних мистецьких галузях — музичному, образотворчому, театральному мистецтві, так і нових видах мистецтва. Так, бурхливо розвивається кіномистецтво, яке в цей період і формує нову лексику, методи і форми самовираження митця, мистецьку молодь. Лесь Курбас, Олександр Архипенко, Казимир Малевич, Олександра Естер, Анатолій Петрицький, Василь Єрмилов, Олександр Мосолов, Леонід Половинкін, Микола Рославець — нові імена українських митців, вихованих на академічних мистецьких традиціях. Їх творчість була яскраво авангардною, а недовгий злет був придушений тією добою в історії людської цивілізації, яку С. Цвейг називав «безумним і неправим часом», «торжеством зла, ненависті, неправди».

В Україні 30-і рр. — це період гігантських реформаторських процесів у сфері культурного життя. Наступ нової ідеології на звичні для цивілізованого світу, суспільства, мистецької еліти ціннісні орієнтації розпочинається через регулювання сфери художньо-мистецького життя. ЦК ВКП(б) 23 квітня 1932 р. приймає постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», якою здійснено наступ на певний плюралізм думок, що виявлявся в калейдоскопі мистецьких рухів. Ліквідовано РАПМ (Російську асоціацію пролетарських музикантів), АСМ (Асоціацію сучасної музики), ПРОКОЛЛ (Производственный коллектив студентов Московской консерватории), Пролеткульт та інші аналогічні організації. Натомість, утворюються з метою централізації і підконтрольності владі творчі спілки: спілка радянських письменників, художників, композиторів тощо. У 1934 р. на І Всесоюзному з'їзді письменників М. Горький у своїй доповіді проголосив принципи соцреалізму як мистецтва дієвого, оптимістичного, життєстверджуючого, сміливого, здатного вірно служити цілям соціалістичних перетворень світу.[10]

У кінці 1920 років в Україні московським керівництвом було розпочато широкомасштабну  кампанію дискредитації, цькування, а  згодом і фізичного винищення  національної еліти - діячів української  науки та культури, духовенства УАПЦ, керівників промисловості, яка завершилася низкою сфабрикованих ДПУ судових процесів (“Шахтинська справа”, процес Промпартії, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін.).

 Першою  жертвою  політичного терору стало дореволюційне покоління української інтелігенції, у середовищі якої з травня 1929 до січня 1930 органами ДПУ УСРР було проведено масові арешти. Серед 45 заарештованих було 2 академіки (С. Єфремов і М. Слабченко), письменники, професори, правники, священнослужителі, викладачі вузів і шкіл, студенти. ДПУ пред'явило заарештованим обвинувачення у приналежності до контрреволюційної організації - Спілки визволення України, яка нібито готувала повалення Радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури. [7, c.129]

Внаслідок фальсифікації документів та нечуваного в юридичній практиці насильства над заарештованими до різних термінів ув'язнення було засуджено 45 відомих  діячів української науки і культури. Четверо (С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, М. Павпушков) засуджені до 10 років тюремного ув'язнення, шестеро (В. Дурдуківський, В. Ганцов, В. Удовенко, Г. Холодний, А. Барбар, В. Підгаєцький) - до 8 років позбавлення волі. Більшості підсудним було призначено покарання у межах від 3 до 6 років. Кілька підсудних отримали умовні терміни покарання і були звільнені з-під варти. Вирок був остаточним і оскарженню не підлягав. У 1937-39 багатьох ув'язнених (13 осіб із 45) за рішенням різноманітних “трійок” було розстріляно. [10, c. 34]

 Серед істориків немає одностайної  думки щодо фактичного існування СВУ. Більшість вважає, що справа була сфабрикована органами ДПУ і згодом широко використовувалася радянським режимом для винищення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу. Ще під час процесу став відомим вислів - “музика ДПУ, опера СВУ”, що засвідчив ставлення населення України до цього судилища. 11.08.1989р. Пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх засуджених у справі СВУ за відсутністю складу злочину.

На долю митців, чия творчість не відповідала ідеям соцреалізму, дісталися гоніння, репресії, фізична розправа.

Водночас у 30-і рр. формуються блискучі виконавські школи (піаніст Е. Гілельс, скрипаль Д. Ойстрах, диригенти Є. Мравінський, К. Іванов, Н. Рахлін та ін.); яскраво заявляють про себе представники науково-теоретичної думки (Б. Яворський, Б. Асаф'єв та ін.). Розвивається українська національна культура, відбувається реформування мережі закладів, де формується професіоналізм майбутніх діячів культури і мистецтва, відкриваються нові типи навчальних закладів.

 

1.2. Загальні риси культурного розвитку 30-их років в Україні

 

Наука. Головним осередком наукової діяльності в 30-х роках залишається ВУАН, президентом якої 1930 р. став О. Богомолець. Із затвердженням у лютому 1938 р. нового статуту її було перейменовано на Академію наук УРСР.

Першим кроком до реформування стало створення  в 1930 р. на базі наукових кафедр науково-дослідних  інститутів (НДІ). Водночас було ліквідовано  комісії історії Лівобережної України та новітньої історії України. Ліквідовано також історичну секцію, а Археологічну комісію відокремлено від кафедри М. Грушевського, який втратив вплив на розвиток історичних досліджень, що виконувалися Академією наук.

Партійно-державне керівництво України робило ставку на оновлення кадрового потенціалу ВУАН, збільшуючи кількість академіків і членів-кореспондентів за рахунок кандидатур, визначених ЦК ВК(б)У. У результаті маніпуляцій виборами (зокрема, було порушено традицію таємного голосування під час виборів дійсних членів ВУАН) академіками крім таких вчених, як О. Богомолець, М. Вавілов, О. Палладій, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворницький та інші, було обрано також партійних функціонерів: В. Затонського, Г. Кржижанівського, М. Скрипника, О. Шліхтера, суспільствознавців С. Семковського, В. Юринця, М. Яворського. [4, c.177]