Краєзнавчі музеї України

       Нині  практично в кожній області функціонують обласні краєзнавчі музеї. Багато пам'яток матеріальної і духовної культури свого краю зібрано у краєзнавчих музеях Тернопілля, Кіровограда, Івано-Франківська.

       Краєзнавчі  музеї – це найчисленніша група серед музеїв нашої країни. До провідних музеїв цього профілю належать: Полтавський краєзнавчий музей, Закарпатський краєзнавчий музей, розташований у стародавньому замку м. Ужгорода; Білгород-Дністровський краєзнавчий музей, Кримський краєзнавчий музей у м. Сімферополі; Чернівецький, Житомирський та Одеський краєзнавчі музеї. Крім того, понад 7 тис. музейних закладів краєзнавчого типу працюють на громадських засадах.

       Музеї художнього профілю. У міжнародній  практиці музейної справи склався такий  розподіл: музеї класичного мистецтва  та музеї сучасного мистецтва (авангардистського, постмодерністського тощо). (Образно, другу групу музеїв можна назвати "музеями постійно плинних мистецьких виставок".) Прірва між цими типами музеїв на рівні суспільних стереотипів дедалі поглиблюється, оскільки, за твердженнями мистецтвознавців, поглиблюється філософська буття – відтворююча прірва між самим традиційним та постмодерним мистецтвом.

       Для ілюстрації, наведемо сентенцію одного з найавторитетніших мистецтвознавців сучасності Б. Гройса: "Сучасне мистецтво  не займається ні зображенням зовнішнього світу, ні відображенням внутрішнього світу. Воно неначе змінило поле зору і зсунуло його з художнього об'єкта на контекст його функціонування – контекст психологічний, соціальний, політичний, медіальний, мовний тощо. Для сучасного мистецтва витвір мистецтва є певним знаком у системі інших знаків. И саме це відношення одного знаку до іншого є цікавим, а сам по собі знак не цікавий" [33].

       Музеї сучасного мистецтва різко відособлюють себе від музеїв-"сховищ" давнього мистецтва й претендують на роль міжнародних та національних центрів культурного життя й осередків модної богемної тусовки. Вони ведуть активну (агресивну) маркетингову політику захоплення споживацького ринку й за допомогою PR-технологій прищеплюють (як на мене, навіть нав'язують) соціуму еталони і модні новинки сучасного культурного життя цивілізації, осередками-репрезентантами якого є саме ці музеї.

       Найактивнішими  у цьому плані є Нью-йоркський  музей "Метрополітен", французькі Центр сучасного мистецтва імені  Ж. Помпіду в Парижі та Музей сучасного мистецтва в м. Бордо, а особливо – глобальна мережа музеїв сучасного мистецтва Соломона Гуггенхайма (у Нью-Йорку і Лac-Вегасі (СІЛА), Венеції (Італія), Берліні (Німеччина) і Більбао (Іспанія) [25].

       Класичні  музеї художнього профільного типу зберігають, вивчають і пропагують визначні твори живопису, графіки, скульптури, ужиткового мистецтва, а також народної творчості усіх культурно-мистецьких епох (у т. ч. й сучасної), ведуть велику дослідницьку і науково-освітню роботу. Експозиції цих музеїв побудовані таким чином, щоб висвітлювати еволюцію розвитку того чи іншого виду мистецтва в історичній та осередковій (за мистецькими школами) послідовності.

       Першим  художнім музеєм на території України  став Музей художньої промисловості, відкритий 1873 р. у Львові. Пізніше, у 1886 р. було засновано Міський художній музей у Харкові, у 1889 р. – Міський музей красних мистецтв в Одесі.

       Провідне  місце серед сучасних художніх музеїв України займають: Національний музей  українського образотворчого мистецтва  України в Києві, Львівська галерея мистецтв, Національний музей українського народного декоративного мистецтва України в Києві, Харківський художній музей, Одеський художній музей. Художні музеї є також у Дніпропетровську, Севастополі, Алупці, Бердянську та в інших містах.

       Художні музеї нашої країни не лише зберігають і популяризують твори образотворчого мистецтва, а й організовують суспільно резонансні виставки, підготовлені спільно з іншими музеями чи влаштовані у порядку культурного обміну між країнами. 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ КРАЄЗНАВЧИХ МУЗЕЇВ УКРАЇНИ ЯК ОБ’ЄКТУ КУЛЬТУРНОГО ТУРИЗМУ 

       2.1. Стан розвитку культурного туризму в Україні 

       Наша  країна має значний потенціал  для розвитку в’їзного і внутрішнього культурного туризму. На державному обліку в Україні перебуває понад 130 тис. пам’яток, з них: 57 206 – пам’ятки археології (418 з яких національного значення), 51 364 – пам’ятки історії (147), 5926 – пам’ятки монументального мистецтва (45), 16 293 – пам’ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні (3 541).

         Функціонує 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких мають статус національних. До Списку всесвітньої спадщини  ЮНЕСКО включено: Софійський собор  з архітектурним ансамблем, Києво-Печерську  лавру в м. Києві, історичний центр м. Львова.

       До 70 % об’єктів культурної спадщини перебуває в незадовільному стані (кожен десятий об’єкт в аварійному) та потребує проведення робіт з реставрації або реконструкції, облаштування для туристичних відвідувань.

       В Україні не в повній мірі використовується історико-культурна спадщина для формування спільної ідентичності, консолідації громадян різних регіонів, формування позитивного іміджу держави.

       На  сьогоднішній день не розроблено методологічних аспектів аналізу функціонування пам’яток історії та культури в якості екскурсійного туристичного об’єкту. Внаслідок цього складові історико-культурної спадщини залучаються до туристичної галузі безсистемно, а їх пізнавальна функція зводиться до мінімуму. З 418-ти пам’яток археології національного значення лише 54 використовуються як туристичні об’єкти; з 147 пам’яток історії національного значення туристичними об’єктами є 98; з 45 пам’яток монументального мистецтва національного значення в туристичній інфраструктурі представлено 28.

       Українська  туристична галузь тривалий час розвивалась без суттєвої державної підтримки, що призвело до виживання переважно комерційних форм і видів туризму, а першу чергу виїзного, та практичного зникнення соціального туризму (насамперед, дитячого та молодіжного), конкурентоспроможність якого є суттєво обмеженою.

       Одним з інструментів стимулювання розвитку культурного туризму і формування загальнонаціональної ідентичності можуть стати державні програми: Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року (затверджена Постановою КМУ від 10 червня 2002 р. № 389), Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 роки (затверджена Постановою КМУ від 29 квітня 2002 р. № 583). Відповідно у обласних, районних та міських державних адміністраціях створили власні програми.

       Туризм  розглядається важливим фактором регіонального розвитку. У «Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» (затверджена Постановою КМУ від 21 липня 2006 р. № 1001) згадується значна кількість пам’яток історії та культури, які можуть привабити іноземних та вітчизняних туристів, наголошується на низькому рівні інформаційно-рекламного забезпечення на внутрішньому і зовнішньому ринках.

       Указом  Президента України від 21 лютого 2007 р. № 136/2007 «Про заходи щодо розвитку туризму і курортів в Україні» 2008 рік було оголошено Роком туризму і курортів в Україні. Згідно з указом, тимчасова робоча група Наукового центру розвитку туризму розробила проект «Стратегії сталого розвитку туризму і курортів в Україні», в якій відзначається, що «низький рівень розвитку культурно-пізнавального туризму, спричинений, в основному, відсутністю нормативно-правового забезпечення питань використання культурної спадщини в туризмі, обмеженою транспортною доступністю більшості об’єктів, занедбаним станом об’єктів культурної спадщини, не підготовленістю музейних експозицій та прилеглих територій до туристичних відвідувань, в тому числі іноземними туристами та особами з особливими потребами. Більшість музейних експозицій тематично складні та побудовані на застарілих методологіях і технологіях. Суттєво ускладнює належне використання об’єктів культурної спадщини недостатність фахівців туристичного супроводу та їх невідповідна кваліфікація».

       27 серпня 2007 р. була затверджена Міжгалузева програма на 2007 – 2010 рр. «Пізнай свою країну». Метою Програми, яка орієнтована на дітей та молодь, є поліпшення національно-патріотичного виховання, відродження духовності, формування гармонійно розвиненої особистості, розширення її світогляду та пропаганди здорового способу життя.

       Проте, у даних програмах і стратегіях культурний туризм не розглядається як окремий вагомий фактор регіонального розвитку, подолання регіональних стереотипів і формування загальнодержавних цінностей. Власне присутнє лише «історичне краєзнавство, спрямоване на відродження духовності, історичної пам’яті, формування у громадян і передусім у молоді любові до рідного краю, національного патріотизму, поваги до людини, відповідальності за збереження історико-культурного надбання» (Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року). Окремі програми орієнтовані тільки на молодь, не охоплюють інші групи громадян: пенсіонерів, людей з особливими потребами тощо. Більшість держпрограм розраховані на 3-5 років, з орієнтовним обсягом фінансування – це означає, що конкретні обсяги фінансування мають визначатися в держбюджетах на відповідний рік. Реальне фінансування часто виявляється меншим за орієнтовне, а інколи уже прийнята Урядом держпрограма не потрапляє до держбюджету і її виконання має чекати наступного року.

       Основна увага приділяється розвитку курортно-рекреаційного туризму. Так в «Державній стратегії регіонального розвитку» розвиток туристично-рекреаційного комплексу передбачено лише у кількох регіонах: АР Крим, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Одеська, Херсонська області та м. Севастополь.

       В Україні є приклади великих проектів культурного туризму і місць  історичної, культурної пам’яті, до яких виявляє своє зацікавлення держава, що розглядає їх як потужний засіб  пропаганди, утвердження національної ідентичності та історичної справедливості. До таких проектів відноситься Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», Культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал», Національний заповідник «Хортиця», Державна національно-культурна програма «Золота підкова Черкащини».

       В Україні не ведуться системні дослідження  можливостей культурного туризму  робити вклад у розвиток малих  міст і сільських населених пунктів, не ведеться статистичний облік культурного  туризму, можливостей залучення  історико-культурних пам’яток у туристичну сітку країни. Культурна спадщина не рекламується достатньою мірою на внутрішньому і зовнішньому ринках, так з 437 українських музеїв тільки 97 мають власні сайти (23 – київські музеї, 74-регіональні музеї). Більшість сайтів музеїв мають лише українську та російську версії.

       Сучасний  туризм в Україні функціонує в  умовах неналежної нормативно-правової, методичної, організаційної та інформаційної підтримки з боку держави. Вдалим прикладом місцевої ініціативи можна назвати створення за підтримки Проекту TACIS EC Ради з туризму Карпатського регіону, головне завдання якої полягає в популяризації Карпатського регіону як туристичного, в просуванні і маркетингу туризму п’яти областей (Івано-Франківська, Закарпатська, Львівська, Чернівецька, Тернопільська). Організація об’єднує також понад 130 закладів туристичної інфраструктури, в т.ч. закладів освіти та культури, готелів та пансіонатів, туристичних, транспортних та страхових компаній. Об’єднання ресурсів областей та окремих комерційних компаній регіону дозволило Раді за роки діяльності здійснити чимало заходів, метою яких було поширення позитивної інформації про туристичні особливості Карпатського краю, сприяння розвитку туристичної галузі регіону. Радою створений та постійно поновлюється інформаційний сайт www.tourism-carpathian.com.ua українською, польською та англійською мовами.   

       2.2. Діяльність музеїв у контексті розвитку культурного туризму 

       У сучасному світі заклади культури виступають вагомим підґрунтям туристичної інфраструктури, мають значний вплив на формування туристичної привабливості країни. Екскурсійні послуги, котрі надаються музеями, є невід’ємною складовою комерційного туристичного продукту та глобальної індустрії туризму, зокрема, культурного туризму.

       На  сьогоднішній день культурний туризм розглядається як різновид культурного відпочинку, подорож, що має на меті задоволення культурних потреб людини, прилучення до культурних цінностей і природи регіону,країни; один із способів використання вільного часу, який дозволяє поєднувати духовне збагачення особистості з відновленням фізичних сил та оздоровленням. Музей може бути об’єктом культурного туризму (самостійною метою, головним мотивом участі у подорожі або одним із елементів історико-культурних і природних складових туристичного маршруту), а також суб’єктом – ініціатором розробки та реалізації туристичних програм. Культурний туризм може виступати у якості чинника розвитку музею та його комунікаційних можливостей всередині країни і за кордоном [4].

       Практичний  досвід багатьох країн дає підстави стверджувати, що включення музейних колективів у туристичний бізнес сприяє розширенню культурного впливу музеїв, інтенсифікації потоку відвідувачів, вдосконаленню музейної структури, появі спеціалістів нових музейних професій, активізації налагодження партнерських стосунків музеїв з різними адміністративними та підприємницькими структурами. Оптимальна взаємодія між культурною спадщиною і культурним розвитком може бути досягнута саме завдяки діяльності музеїв, що здатні охороняти і зберігати культурну спадщину як таку, а також розвивати культурне взаєморозуміння та культурне різноманіття.