Голодомор 1932-1933 років очима журналістів Західної України

    У всіх цих статтях  правдиво зображено  істинний стан речей, що панував на Україні, який ніяк не хотіла визнавати  радянська влада. І численні замітки, які надходили до редакції газети від зовнішніх спостерігачів, підтверджували це. Так, у номері від 3 вересня 1933 року була  розміщена розповідь одного з «чужинців», яка базувалась на побачених ним подій у Великій Україні (Додаток 8).

      «Запаси пшениці, що находиться  в краях, які експортують пшеницю виносить 348 мільйонів квінталів. Та кількість могла би покрити потреби цілої Європи на повних 2 роки. А тим часом на українських землях люди масово вмирають голодною смертю. А пшениця гниє в магазинах... Так виглядає «культурний» світ в добі найвищого розвитку західноєвропейської цивілізації», так повідомляв кореспондент газети «Новий час» у номері від 29 жовтня 1932 року.

    «Голод  – голод – голод – такими словами починав свою статтю 15 липня 1933 р. автор під псевдонімом «Галичанин»  після повернення з Наддніпрянської  України - Голод на Великій Україні жахливий. Селяни вимирають як мухи. Найгірший голод панує на Полтавщині. Зачався правдивий голод, отой, що косить половину населення сіл, розпочався ранньою весною. По містах населення, прикріплене до установ і фабрик дістає голодні пайки, інші поволі вмирають. Кожного дня їздить по місті підвода та спрятує трупи, яких в малому містечку завжди найдеться 3-4.

    Чим спрямований голод? На фізичне винищення  народу. Держава забрала у селян  дослівно все збіжжя і то так в  колєктивах, як у приватників. Експедиції по нього проходили по декілька разів. «Москва сльозам нє вєрит». Мається на увазі, що Москва веде свідому політику фізичного винищення українського народу та заселення України москалями.

    Людоїдство. Питаєте про людоїдство? Мушу з  жахом ствердити, що людоїдство на Україні є.

    В червні відбувся в Донбасі процес проти чоловіка й жінки, яких обвинувачували в пірванні та зарізані 17-ти дітей. Їх засуджено на смертну кару...

    Врожай  гарний, але....нема кому збирати. Ті селяни, що ще осталися в живих подобають на живих трупів. Видатність їхньої праці така мінімальна, що й за рік вони не зібрали б врожаю. Часто при роботі в полі вони вмирають...».

    Страшні картини малює уява, коли читаєш такі рядки про життя українських селян: «Звіряче життя. Питаєте, якими ідеями живе народ?  Живе звіриним життям. Про ніщо ніхто не говорить тільки про хліб і пайок. Врятуватися від голодної смерті – ось найважливіша проблема народу. Переголоджений революції не зробить. Це большевики знають і на Україні голод просто штучно піддержують. Така є нинішня гірка правда» ( Додаток 9).

    Для зменшення опору селянства, владою було видано ряд законів і обмежень, які передбачали   найсуворіші   покарання,   навіть   за   незначні   провинності.   «Тепер ведеться завзята боротьба проти – як це називають больш. газети – «петлюровсько-махновського шкідництва». Що це таке, питаєте?  От замість вмирати  з голоду, селяни ходять ніччю на поля, зривають колоски збіжжя тай  розтираючи їх в руках – їдять зерно. За цей «злочин» тяжко карають. Від 5 до 10 літ тюрми». Саме так карала українських селян радянська влада згідно закону «Про охорону соціалістичної власності» від 7 серпня 1932 року.

    Багато  людей за такі «провини» було розстріляно. Багато попали в тюрми й остроги. Про умови утримання в’язнів, нам розповідає на сторінках «Нового часу» друкарський складач пан Терпіцов в номері від 26 серпня 1933 року в статі під назвою «Рік серед невільників», який повернувся з Совітів, нелегально перейшовши границю. Він не міг знайти роботу в Польщі і, повіривши розповідям про те, що в Совітах немає безробітних, всі працюють і живуть, поїхав за кращою долею. Але відразу потрапив до рук «большевицької» застави в Славуті. Так він опинився в тюрмі, де сиділо ще чоловік 50. «Всі вони – перебіжчики з Галичини, Волині і Польщі. Харч був такий, що ледве ногами волікли. Рано фунт чорного хліба і кипяток, в полудне рідка юшка з ячмінної каші, вечором те саме. Сидів я там 8 неділь серед жахливих санітарних умовин. Було там чимало «кулаків», безприютних. Раз привели нам якогось бідака, що мав на нозі «рожу». Рожа спливала на долівку, врешті хворий по 3 тижнях мук помер у келії від гангрени. Розстрілювали ночею і то в більшості селян, що збунтувалися проти колективізації. Одного дня вкинули нам в келію «куркуля». Ціле тіло покрите ранами й синцями. «Куркуль» лежав півдня непритомний, а коли прийшов згодом до себе – забрали його до льоху. Більше ми його не побачили.» Після довгих етапів жахливого перебування у тюрмі, Терпіцов потрапив до «конц.-лагеря» за Москвою. «До рідні можна було вислати все крім правди. В концлагері було зверх 4000 осіб, між ними більшість «куркулів» з України.» . Пройшовши рік поневірянь по різних таборах, автор втік і пішки, нелегально добрався додому. «Тепер я вдоволений, що можу тут бідувати, бо тутешня біда – це рай в порівнянні з тим, як живуть совітські невільники».

    Дані  публікації дають нам змогу, хоча б частково, побачити страшні картини  тогочасного життя українського селянства, для якого жебрацтво, масове вимирання цілих родин і навіть людоїдство ставало майже повсякденням. Цілковите пригнічення фізичного і морального духу призводило до страшних наслідків. Україна перетворювалася в один жахливий цвинтар... 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2.2 «Не вільно говорити  правди».

    Теза  про замовчування голоду не потребує документальних підтверджень внаслідок  своєї очевидності. Навіть у суворо секретному діловодстві партійних  комітетів тему голоду дозволялося  порушувати тільки в «особливих папках»  з особливим режимом зберігання. Це робилося, цілком зрозуміло, не з метою приховування інформації, а для того, щоб виключити можливість допомоги тим, кого влада прирекла на повільну смерть. А щоб не лишилося навіть свідків осіб, відповідальних за виявлення в ході перепису 1939 року фактів дискримінації українського населення та його високу смертність, було розстріляно.

      «Неймовірні звірства й масове  виголоджування безборонного населення  України й інших поневолених  країн, цілими роками не зустрічалися  з ніяким голоснішим осудом  в опінії культурного світу, ба навіть не мали ширшого відгомону в цій опінії.

    Так званий культурний, ліберальний, гуманний світ, який у себе за кожного порізаного для наукових цілей крілика піднімає пекельну бучу. Цей світ, в якому  на вістку про страчення якого-небудь шікагівського горлоріза на електричному кріслі, зараз же охають і стогнуть всі запатентовані гуманісти – виказав дивну поблажливість супроти московських катівень. Від усіх страхіть московського пекла культурний світ відгородився муром мовчанки, при чому дуже багато помогли золото й сприт більшовицької дипломатії й пропаганди, та фантазії й уподобання таки власних збоченців літератів та сельонових більшовиків.

    Блокадою  мовчанки  треба назвати цей  мур рівнодушності, тай навіть тих  симпатій, що ними большевики при помочі своїх європейських трабантів зуміли відгородити свої звірства від свідомості європейського загалу» - такою була передовиця газети «Новий час» від 31 серпня 1933 року  про фактичне становище  справ в Україні.

    Керівництво СРСР робило все для того, щоб ні Європа, ні весь світ не дізнався правди про дійсне життя «хазяїв держави» - селян на Україні. Адже це могло нашкодити світовому іміджу «Великої» країни. Де головним лозунгом був «Все для народу! Все в ім’я народу». Жорстка завіса секретності відділяла Україну від всього світу.

      «Як подає з Москви кореспондент «Дейлі Телеграфа», радянська влада скликала недавно всіх чужинецьких кореспондентів у Москві на конференцію і заявила їм, що журналістам чужих держав забороняється виїздити поза межі московського району, хіба що одержать на це спеціяльний дозвіл.

    Заборону  видано тому, що один з англійських  кореспондентів відвідав недавно самочинно  Україну, Кубань і Північний Кавказ та подав до свойого часопису вістку про страшний голод і невдоволення радянською владою» - повідомляв український кореспондент Укрбюро з Лондона про реакцію західних журналістів про ситуацію в СРСР (Додаток 10).

    Так, в той час, коли московська газета «Правда» радісно повідомляла про  «Образцово хороший урожай на Украине!»(Додаток 11), український селянин, рятуючись від голоду, вночі крав на полі колоски. Про це не писали радянські газети. Про це не можна було писати.  Могли з’явитися публікації, де вся вина за голод в Україні списується на мишей. Задля приховування правди, радянська влада приходила до абсурду.  Наприклад, для боротьби з мишами була навіть, 11 листопада 1932 р. прийнята постанова  Ради Народних Комісарів.

      А де ж правда? А правда полягала  в тому, щоб не показати світовому  загалу те, що їм не потрібно  бачити. «Московський кореспондент «Геральд Трібюн» пише, що совітські власти строго заборонили кореспондентам закордонних часописів перебувати в околицях управних піль СРСР. Тією забороною большевики хочуть укрити факт, що ворожби й запевнення щодо цьогорічних надзвичайних жнив у СРСР не тільки не здійснилися, але навпаки, результат жнив є дуже марний і марево голоду існує дальше. Люди в СРСР – пише згаданий кореспондент – не скоро перестануть гинути з голоду».

    «Закордонним кореспондентам, що приїздять сюди на короткий час, дозволяють виїздити на провінцію під «охороною», але це нагадує Патьомкінські села, які будували для цариці Катерини Великої», - писав кореспондент «Нью-Йорк Геральд Трибун» П.Р.В Баронес в публікації від 21 серпня 1932 року.

    І як би не хотілося владі приховати істинний стан речей, знаходилися люди, яким була не байдужа доля нашого народу. Всіма правдами і неправдами вони намагалися донести до світу правду про неможливе життя в українському селі. Для чого вони це робили? Задля того, щоб світова спільнота, нарешті, без рожевих окулярів, подивилася на дійсний стан речей, на  те, як насправді живуть прості люди в першій країні соціалізму. Хто стукає – тому відкривають. Дані публікації свідчать про те, що людям Західної Європи було не все одно, як живуть їх співбраття на Сході. Вони намагалися не лише матеріально допомогти голодуючим, посилаючи одяг та харчі за кордон (які в основному не доходили до тих, кому направлялися), а вплинути на політику уряду через засудження, протести, петиції. Що не може один – зможуть багато. Чого не доб’ється одна країна – зробить світова спільнота.  Потрібно було лише захотіти відкрити очі.

    2.3 «Чужа преса про  долю Великої України»

      Хоч якою щільною була завіса секретності, правда про події на Україні все одно потрапляла на шпальти багатьох видань світу. Це була правда небайдужих людей, які прагнули звернути увагу світу на трагедію, що творилися на українських землях.

    Оскільки  самі газети Західної Європи потрапляли на Західну Україну не так часто, «Новий час» постійно вміщував репортажі та публікації з них на своїх сторінках.

    В одному із французьких щоденників «Л’амі ді пипль» за 30 липня 1933 року є вміщена велика стаття під загаловком «Голод селянства в Росії». В цій, як на увагу французів, надто великій статті, автор присвячує чимало місця Україні, передаючи за англійським економістом Джоном Гейрітом. Ось його думки: «Україна, країна, яка завжди топилася в багатстві, не є нині ніщо інше, як звичайна пустиня. Селянин змордований, переслідуваний, зголоджений бажає добровільно собі смерті. Села на Україні є тихі, як цвинтарі. Вони не миють більше домашнього дробу. Коні надзвичайна рідкість, але й ці худі  та здихають від голоду. В більшості селянських хат, помимо великих переслідувань за вірування в Бога, знаходяться ще й нині образи. І коли селянин переконається в чужинцеві, що то не є більшовик, тоді заявляє одверто: коли ми всі вірили в Бога, тоді жилося нам далеко ліпше. Від коли вони (себто більшовики) хотіли позбутися Бога, ми жиємо в голоді»(Додаток 12).

      «Україна, ограбована цілковито, жиє в скрайній нужді. Колись, Українець, який був завжди коректний у відношенню з другими, змінився цілковито. Нині, переїжджаючи через Україну, бачите, як цілі хмари селян вдираються до потягів і жебракують в подорожуючих.

    Голод, який зараз панує на Україні є без порівняння більший за 1921-1922 рр. Нужда поневоленого й здесяткованого населення переходить всяку уяву».

    Голодомор України московськими більшовиками знайшов відображення у бельгійській та люксембурзькій пресі. Майже не було часопису, що не помістив на цю тему кілька статей, нотаток, вістей чи навіть ілюстрацій. 

      «Особливо гідні згадки є вступні статті (автор Ердаль), що появилися в трьох числах нового ліберального ілюстрованого тижневика «Лібра Іллісре» (Брісель); в двох числах («На берегах Дністра») наведені цікавіші місця з розмови публіциста Геродота з Румунії з українськими селянами, що їм удалося пройти Дністер і втекти з Радянського Союзу; до того додані пояснення; статті вкрашені двокрасковими ілюстраціями (Голгофа України, Памятник св. Володимира в Київі, Від’їзд козака на війну, Собор у Київі). Друга стаття є: «З історії України» того самого автора, де подано коротко події в останньому столітті, а головно до революції 1917 року, далі кількість і розселення Українців  у світі й вкінці останнє лихоліття; також і до тої статті додано двокраскові ілюстрації. Вкінці ще в одному числі того тижневика є велика двокраскова кліша, що представляє українську дівчину.