Голодомор 1932-1933 років очима журналістів Західної України

    Про те, що урожай в Україні був, переконує хоча б той факт, що радянський уряд масово продавав збіжжя  та сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення, що в 1932-1933 р.р. у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було багато і вони були дешеві.

    Крім  цього, за свідченнями очевидців, в  окремих районах України тоді, коли від голоду щодня вмирали тисячі людей, майже на повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли дорогоцінний хліб на горілку, що йшла на експорт. Так сталінський режим добував додаткові джерела для проведення індустріалізації.

    Про те, що дії більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний факт. Восени 1932 - взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, тоталітарна влада не лише не припинила примусове відбирання їжі або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони. Армія, загони НКВС оточили українські міста (бо селяни намагалися врятуватися там від голодної смерті) та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати в інші райони СРСР. Цьому сприяло запровадження паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. Спеціальними розпорядженнями було заборонено продаж залізничих квитків для них. Такі дії важко пояснити якимось збігом обставин.

    Отже, аналіз фактів доводить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким планом. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх невдоволених знищували: розкуркулювали, висилали, просто страчували за вироком «трійьок» без суду і слідства. На місце знищених голодом

або репресіями селян привозили нових з Росії, Білорусії. (Додаток 1)

    Все це призводило до страшних наслідків  в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали фізичне та психічне здоров’я. В їхні душі назавжди закрався страх голоду. Через переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це суттєво підірвало життєвий потенціал нації. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1.2Характер Голодомору 1932-1933 років.

    Як  було зазначено вище, кількість жертв  Голодомору досі не встановлена, хоча йдеться, безумовно, про кілька мільйонів  людей. Тогочасні втрати населення  України можна вивести наближено  з порівняльної таблиці приросту і втрат населення СРСР, Білорусії та України за даними переписів 1926 і 1939 років, що подавалися у радянських джерелах незалежною Міжнародною комісією юристів (створена у 1988 році у складі провідних юристів зі Швеції, Бельгії, Великобританії, Канади, Франції, Аргентини, США) (Додаток 2).

    Отже, мінімальна оцінка втрат населення  України складає 8,075 млн. осіб, або  чверть усього населення республіки у 1926 році. Особливо великою була смертність серед дітей. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіло близько двох третин учнів. При цьому не враховано доведені факти організованого інтенсивного ввезення на територію сіл у спустошені Голодомором садиби українських селян тисяч ешелонів сімей з областей Росії та Білорусії.

    Роберт  Конквест у книзі «Жнива Скорботи (Радянська колективізація і терор голодом)» писав: «Події, висвітлені у цій книзі, в узагальненому вигляді можна представити так. У 1929-1932рр. Комуністична партія під керівництвом Сталіна з причин, які розкриватимуться далі, завдала подвійного удару українському селянству, - йдеться про розкуркулювання й колективізацію. Розкуркулювання означало, по суті, фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Офіційно розкуркуленню підлягали найзаможніші селяни, на ділі ж його жертвами стали найвпливовіші, передусім ті, хто не погоджувався з планами насильницької колективізації. Організація колгоспів призвела до цілковитої ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти населення в контрольованих більшовиками колективних господарствах. Результатом цього подвійного удару стали мільйони жертв, головним чином серед депортованих, але також і серед тих, хто залишався на своїй батьківщині (наприклад, у Казахстані).

    Після цього, в 1932-1933 рр., сталося те, що можна  охарактеризувати як терор голодом або голод, штучно створений владою проти колективізованих селян України та значної частини заселеної Українцями Кубані (разом з деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні, - навіть з інших регіонів СРСР. Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередня колективізація 1929-1932 років, супроводжувалася масовими гоніннями на українську культуру, інтелігенцію, церкву. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як «націоналізм» - відповідно до твердження Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно – і як селянин, і як українець. Так проти українського селянства поєдналося два чинники: протистояння партії селянству і протистояння партії «українству».

    Відтак  можемо говорити про подвійну природу Голодомору 1932-1933 років: соціально-класову та національну.

    Соціально-класова  природа полягала в тому, що у  програмі більшовиків було передбачено  одержавлення сільського господарства подібно до того, як це було зроблено у містах із заводами та фабриками. Поміщицькі володіння передбачалося перетворити на комуни-радгоспи. Проте в ході більшовицької революції та Громадянської війни з мільйонами одягнених у шинелі та озброєних селян не змогли впоратися не лише біла гвардія, а й більшовики. Під тиском селян поміщицькі володіння було розділено. Однак Радянська держава не збиралася відмовлятися від своїх планів. За більш ніж 10 років після Громадянської війни було зміцнене партійний та каральний органи СРСР, приборкано найбільш бунтівні елементи на селі, вилучено у селян зброю. Це створило головні передумови для успіху колективізації, яку було проведено шляхом терору, й інструментом якої, а не лише наслідком, став Голод 1932-1933 років.

    Пробуджена  Українською національною революцією 1917-1921 років Україна швидко відроджувалася, маючи при цьому значні людські та економічні ресурси. Протягом 20-30-х років українські комуністи часто йшли врозріз волі Москви у багатьох організаційних та політичних питаннях, навіть у таких, як формування ЦК КП(б)У. Політика українізації, відомим ідеологом якої був Микола Скрипник, вже на кінець 20-х років вийшла далеко за ті межі, які їй було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих масштабів, розквітла національна інтелігенція, Україна намагалася проводити самостійну політику, зросло значення України в загальносоюзних процесах, причому сталося це завдяки зростанню національної свідомості українців, а не їхньому злиттю з росіянами. А опора всієї України – селянство – забезпечувало можливість національній самосвідомості розквітати й далі. І саме з цих причин було влаштовано терор голодом, щоб знищити саму національу ідею, підірвавши її соціальну базу, деморалізувавши інтелігенцію і зробивши з селян, що вижили після голоду, покірних колгоспників. Оскільки політичну владу було зосереджено в Москві, це вирішило долю українців. Тому Голод 1932-1933 років став відповіддю комуністичної московської влади на український культурно-політичний розвиток у межах СРСР.

    Голодомор 1932-1933 років як явище геноциду народу підпадає під означення геноциду, подане в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Так стаття 2 конвенції визначає геноцид «як будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю  або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійне групу, а саме: вбивство членів групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи; умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення її; заходи, розраховані на недопущення дітонароджування в середовищі групи; насильницька передача дітей з однієї групи до іншої».

    Суть  злочинних дій  влади полягала у ряді заходів, які можна    чітко         назвати Геноцидом проти українського народу.

    Насамперед  – це жорстоке придушення устремлінь Українського народу мати незалежну  державу.

    Одним з основних напрямків «боротьби  з селянством» стало знищення існуючої структури сільського господарства шляхом масового «розкуркулювання» селян, насильницького впровадження колективізації селянських господарств та накладання на райони України, окремі селянські двори непомірно високих планів хлібоздачі.  1 січня 1933 р. Сталін надіслав селянам України телеграму, в якій попереджав: «Щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року» Це означало. По-перше, що до боржників по хлібозаготівлях, у яких виявили хліб, мали застосовуватися найбільш суворі санкції (закон про «п’ять колосків» передбачав розстріл або десятирічне ув’язнення). Це означало, по-друге, проведення подвійних обшуків, тому що тільки таким способом можна було знайти хліб. Сталін не вказував, які санкції чекали тих, у кого хліб не знайшли. У цьому не було й потреби, оскільки прийняті під його диктовку постанови ЦК КП(б)У і РНК СРСР передбачали натуральне штрафування у випадку відсутності хліба. Але селяни штрафувалися не лише м’ясом і картоплею. Сотні свідків голоду в один голос твердять, що у січні і в першій половині лютого на території України у селян забирали все продовольство, прирікаючи їх на голодну смерть.

    У листопаді 1932 року в Україні запроваджується система голодних гетто – «чорних дощок». Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на «чорну дошку» було внесено до третини сіл України.

    Наступним напрямком «впливу на село» стала  ізоляція великих територій в  сільській місцевості у низці  областей України шляхом позбавлення  селян мати паспорт громадянина СРСР. Селян позбавили права виїзду з їхніх місць проживання (відповідно до директиви Сталіна від 22 січня 1933 року продаж селянам проїзних квитків на залізничних і водних шляхах припинявся). Було видано ряд наказів про арешти селян, що виїхали з сіл самовільно. На ґрунтових шляхах за межами поселень з’явилися загороджувальні загони з чекістів, міліції та місцевих активістів. Цілі території були оточені озброєними загонами каральних органів СРСР. Діяла заборона на листування й поширення інформації про фактичне становище.

    Кремль  відрізав голодуюче українське село від Росії, Білорусії і міст в  самій Україні з цілком очевидною  метою: змусити вмирати тих селян, які не могли працювати в колгоспі, у себе вдома, а не на людях.

    Наслідком таких спланованих дій став Голодомор 1932-1933 років. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Розділ 2. Трагедія Голодомору 1932-1933 рр. у публікаціях                                                            

    журналістів західноукраїнських видань

            2.1      «Тяжко жити на Вкраїні...»

    У пресі Наддніпрянщини було неможливо  побачити будь-які коментарі та розповіді  про фактичний стан справ на селі в Україні. Тому що, як вказувалось  раніше, такого явища, як голод, в українському  селі не було. Проте преса Західної України активно вела розповсюдження правди серед світової та місцевої спільноти. Вони спирались на свідчення очевидців, яким довелося побачити весь жах на власні очі; на  листи, які не зважаючи на сувору завісу, потрапляли за кордон; передруковували статті з інших видань (зокрема німецьких, прибалтійських, американських). Одним з таких видавництв була газета «Новий час», що друкувалася у місті Львові.

         «В Совітах лютує голод» - під  таким заголовком передав литовський «Вільняус Ритоюс» розмову кількох інженерів, що відбулася в Ризі з представником ризького часопису після повернення з СРСР. Цю розмову надрукував «Новий час» від 9 грудня 1933 року. «Литовська преса, так по цей, як і по другий бік кордону, присвячує доволі місця большевицьким справам, а головно багато пише про нечуваний голод у Совітах. Перестерігає своїх громадян перед «червоним щастям», зазначаючи, що подавані відомості про московський рай є дуже оглядні; ми не в силі уявити собі всіх цих страхіть, що там діються, коли самі їх не пережили.

    Інженери  в розмові згідно заявили, що вісті  про нечуваний в історії народів  голод, який тепер лютує в Совітах, є правдиві й нічим не перебільшені...».

    Вивчаючи  статті, в яких описується становище  в Україні в ті роки, не можна  спокійно сприймати прочитане. Заголовки говорять самі за себе: «...А на Україні лютує голодова смерть»(Додаток 3), «Голод на Великій Україні»(Додаток 4), «Врожай гарний, але...»,  «Рік серед невільників(Додаток 5), «Хто завинив голод на Україні»(Додаток 6), «Тяжко жити на Вкраїні»(Додаток 7).