Французька антинаціональна революція

І нарешті третім прикладом, що підтверджує  глибоку моральну дегенерацію революціонерів була їхня поведінка під час громадянської  війни. Справа в тому, що прихильники королівської влади не вбивали полонених республіканців, не рідко й взагалі відпускали взявши з них слово не воювати більше проти короля. В результаті серед республіканських військ посланих проти повстанців монархістів розповсюдилось стійке небажання воювати за інтереси паризької кліки, не рідко вони переходили на бік прихильників короля. Це викликало глибоке занепокоєння серед республіканського керівництва, яке негайно оголосило милосердя з боку королівських солдат «брехливим гуманізмом» та «підступністю контрреволюціонерів». Рішення республіканці знайшли дуже просте: максимальна ескалація різанини цивільного населення в регіонах, охоплених повстанням. Розрахунок був надзвичайно простий: селянин, який знає, що його дружину по-звірячому вбили (після багатократного зґвалтування), а з її мертвого понівеченого тіла витопили жир «для потреб республіки», навряд чи пожаліє полоненого солдата республіки. За деякий час повстанці почали відповідати жорстокістю на жорстокість і дисципліна в республіканських військах різко зросла. Думаємо, вище перелічені приклади достатньо яскраво характеризують керівництво республіки з моральної точки зору.

Виникає закономірне питання: хто  ж був опорою революції, хто її очолював (не на найвищому – на середньому рівні), хто здійснював геноцид власного народу, хто зруйнував найсильнішу і найбагатшу країну Європи? Справа в тому, що основною опорою французької революції був Хам, який мав три голови (як чудовисько з дитячих казок). Ім’ям цим головам було: Хам-люмпен (не плутати з трудящими), Хам-буржуа (не плутати з більшістю дрібних та середніх підприємців) та нарешті третя, найстрашніша голова Хам-псевдоінтелігент. Хам-люмпен був огидним породженням доби ранньої індустріалізації, коли в надрах крупних міст зародився специфічний прошарок населення, які балансував між некваліфікованою фізичною працею та відвертим паразитуванням. Представники цього прошарку не мали адекватної кваліфікації ремісників, не мали освіти і не мали навичок праці на землі. Саме вони стали дубцем у руках революційного керівництва, а самі вони від революції отримали надзвичайно просту винагороду – можливість безкарно грабувати, вбивати, ґвалтувати. Другою головою був Хам-буржуа, який бачив в старому режимі перешкоду для безмежного визискування трудящих Франції. Революція надала для такого типу буржуа-паразиту надзвичайно широкі можливості, якими він з насолодою користувався навіть в моменти максимального полівіння республіканського режиму. І нарешті третьою головою був Хам-псевдоінтелігент – специфічний типаж широко представленний в різноманітних органах революційної влади. Характерними рисами цього паразитарного типу була недолуга освіта низького рівня в поєднанні з невмінням (і категоричним небажанням) працювати фізично. Примітивного інтелекту цього «інтелектуального авангарду революції» вистачало рівно на стільки, щоб оволодіти декількома ідеями з найбільш «попсової» частини інтелектуальної літератури того часу, при чому без їх адекватного розуміння. До того ж їх поверхнева освіта дозволяла їздити по вухах неписьменним люмпенам, які ставились до своїх ватажків за принципом: «вживає незнайомі слова, значить розумний». Для того щоб зрозуміти весь жах панування такої еліти, давайте уявимо собі на хвилинку, що до влади в Україні прийшла деяка частина менеджерів середньої ланки (з незакінченою вищою освітою) і вирішила масово нав’язати українцям окремо взяті ідеї наприклад Карлоса Кастанеди (при чому ці окремо взяті ідеї вони самі толком не розуміють). Ідеї, що сподобались цій еліті вони нав’язували б шляхом масового знищення всіх незгодних, та й взагалі тих, кому не знайшлось місця в картині майбутнього, що зародилась в їхній хворобливій свідомості.

Зрозуміло, що наслідки для переважної більшості французів були абсолютно  жахливі: під гучне декларування багаточисельних свобод їх позбавили  елементарних повсякденних прав, які вони зберігали навіть в часи найсуворішого кріпацького права. Вже на початку революції були заборонені професійні об’єднання, за їх відновлення у формі профспілок робітничий клас Франції боровся майже все XIX ст., при чому боротьба ця супроводжувалася великою кров’ю та безпрецедентним економічним гнобленням. Селяни були позбавленні права на сільський схід, яким вони користувались протягом більш ніж тисячолітнього існування французького королівства. В такий спосіб революція зруйнувала реально діючий механізм народного самоврядування. Селянин завжди був частиною зорганізованої громади, як надавала йому допомогу і в загрозах, що походили від зовнішнього світу, і в протиріччях з місцевим феодалом. Але буквально в одну мить його було позбавлено цієї підтримки. Найстрашніше полягало в тому, що переважна більшість селян належала до т. зв. «пасивних громадян», тобто була позбавлена елементарних політичних прав. Неписьменні, безправні, повністю дезорієнтовані селяни були кинуті на поталу паразитичній буржуазії та багато чисельним республіканським чиновникам. Не варто пояснювати, що обидві ці сили були глибоко чужі селянину і на відміну від феодала-аристократа компроміс з ними знайти було неможливо, оскільки вони були представниками абсолютно чужого та незрозумілого для селянина світу.

Не зайвим буде зупинитись на ставленні  революційної верхівки до французької  інтелігенції або інакшими словами, ставленні примітивних псевдоінтелігентних  недоучок до інтелігентів в повному  розумінні цього слова. Яскравим прикладом може слугувати доля видатного французького науковця та дослідника Лавуазьє, який будучи засудженим до смерті, попрохав відстрочки на декілька днів задля того, щоб завершити свої експерименти, які він вважав важливими для республіки; йому категорично відмовили із формулюванням, що його експерименти не мають ніякого значення.

Іншим прикладом руйнівного антиінтелектуалізму  революційної верхівки було повне припинення публікації праць Шарля Луї Монтеск’є  в добу якобінської диктатури. (Французкая революция XVIII века. Экономика, политика, идеология. Отв. ред. доктор исторических наук Г.С. Кучеренко. М. «Наука» 1988, с. 175) Видатного французького філософа, як це не дивно нерідко зараховують в попередники і навіть ідеологи французької революції, але при цьому забувають, що він був переконаним монархістом (хоча й конституційним) та прихильником важливої ролі традиційної шляхти.

Виникає питання: як же відносно невеличкий відсоток найгірших членів суспільства  зміг захопити владу в найбільшій країні Європи та підкорити її населення? Чому французи не опиралися?

Національно-визвольний рух

Всупереч розповсюдженій думці, більшість  населення французьку революцію  не тільки не підтримало, але й активно  чинило їй опір. Найбільш відомим проявом  національно-визвольної боротьби французької нації стало так зване Вандейське повстання. Треба одразу зазначити, що назва «Вандейське» є надзвичайно умовною, оскільки повстання охопило не тільки Вандею, але й загалом західну Францію, інша справа, що саме Вандея стала головним осередком повстанців, які на її теренах неодноразово завдавали поразки республіканським військам, незважаючи на їх абсолютну технічну перевагу (повстанці в прямому розумінні цього слова бились вилами проти гармат). (http://hvac.livejournal.com/366137.html?format=light#cutid1)

Успішність повстання саме у  західній Франції була обумовлена в  першу чергу тим, що там найкраще збереглась структура, властива традиційному суспільству. Кількість представників трьохголового Хама була надзвичайно низькою, а духівництво і шляхта навпаки користувалась великим впливом. Треба зазначити, що партизанська війна проти республіки розгорнулась по всій Франції і носила масштабний характер.  Щоб максимально уявити розмах повстанського руху, наведемо цитату Євгена Тарле: розбійницькі зграї, що зробили непроїзними аж до кінця Директорії усі дороги південної і центральної Франції, набули характеру величезного соціального лиха. Вони серед білого дня зупиняли диліжанси і карети на великих дорогах, іноді задовольнялися пограбуванням, частіше вбивали пасажирів, нападали відкрито на села, довгими годинами катували на повільному вогні захоплених людей, вимагаючи вказати, де заховані гроші (їх так і називали тоді “підпалювачами”), іноді здійснювали набіги і на міста.  Ці зграї прикривалися прапором Бурбонів; люди ці нібито мстили за скинутий королівський трон і католицький вівтар. У ці банди і справді удосталь йшли люди, безпосередньо і особисто постраждалі від революції. Ходили чутки (що так і залишилися неперевіреними, але дуже правдоподібні), ніби деякі з ватажків цих банд віддають частину награбованого агентам роялізму. (Тарле Е.В. Наполеон. — М., 1941. http://militera.lib.ru/bio/tarle1/05.html )

Не дуже привабливий образ роялістських партизан змальований вище обумовлений  тим, що Тарле був радянським істориком-сталіністом, для якого одним з провідних  завдань було очернення в своїх  історичних дослідженнях тих. Кого більшовики вважали своїми ворогами, а до таких комуністичні спадкоємці французької революції однозначно відносили французьких білих партизан. Нам, українцям, більш ніж знайомою здається комуністична риторика, коли добре зорганізоване партизанське військо, що в боротьбі спирається на підтримку трудового народу прирівнюють до банд-формування і водночас звинувачують у зраді батьківщини.

За що ж билися вандейці? В першу чергу вони бились за батьківщину, за країну, яка була наймогутнішою в Європі (а фактично і у світі). За країну, де жили і помирали покоління їх пращурів. Цією країною було французьке королівство і ця країна була зруйнована бандою авантюристів, які на її місці спробували збудувати чужу та ворожу машину під назвою республіка. А те, що ця республіка йменувалася французькою і мусила підмінити людям вбиту батьківщину, викликає асоціацію з народними переказами про упирів, які приходять смоктати кров під виглядом близької людини. По-друге, вони бились за віру – віру своїх батьків, яку на момент революції французький народ сповідував вже більше тисячі років і яка включила в себе все те найкраще, що було в дохристиянських віруваннях народів, від яких походили французи. І, нарешті, по-третє, вони бились за свободу – не її фантомну примару, якою намагалися задурити їх руйнівники Франції, а цілком реальну, конкретну людську свободу, яку в них революція відняла. За свободу, яку захищали Жанна д’Арк та Вільям Воллес, Карл Мартелл та Святослав Хоробрий і мільйони інших європейських героїв, які прожили своє славне життя задовго до появи сумнозвісної «Декларації прав людини і громадянина». Абсолютно безпідставними є звинувачення представників французького правого опору в національній зраді, в тому, що вони нібито підтримували інтервентів в боротьбі проти Франції. По-перше, так звані інтервенти з’явились на теренах Франції виключно в зв’язку з повною бездарністю командування революційної армії, яке не змогло реалізувати поставлений політичним керівництвом план агресії проти Європи. Революційне керівництво першим оголосило війну провідним європейським державам, які в свою чергу не вважали себе ворогами французького короля, і з точки зору міжнародного права тих часів з Францією взагалі не воювали. Іноземні союзники французького короля і народу вважали республіканське керівництво зграєю заколотників. А офіційним головою держави вважали спочатку короля Людовіка XVI, а після його загибелі – його малолітнього сина – Людовіка XVIІ. Питання про захоплення або розчленування Франції не підіймалось навіть теоретично. Треба підкреслити, що такі країни як Австрія і Іспанія ще задовго до революції були надійними союзниками Франції і були безпосередньо зацікавлені в збереженні її могутності. Взагалі, підсумовуючи цю тему, треба зазначити, що так звані революційні війни мали своєю метою виключно експорт революції знаходячись в глибокому протиріччі з національними інтересами французів.

Чому ж тоді виграла революція? На це питання можна відповісти зустрічним: а чому українці дозволили над собою влаштувати голодомор? А чому ми, незважаючи на всі зусилля ще досі не маємо української України? Головною зброєю ворогів роду людського завжди був страх. Головним інструментом революції був терор, французи які намагались опиратись розплачувались за це не тільки своїм життям, але і життям своїх близьких. Далеко не кожна людина психологічно готова пожертвувати своїм життям та життям близьких. Подібно до того, як більшовики шляхом залякування та зомбування виводили породу під назвою «радянська людина», так і масонське керівництво республіки виводило абстрактно-космополітичного громадянина.

Але значення боротьби вандейців та інших французьких борців проти  республіки має понадчасове значення: вони першими запалили вогонь боротьби за визволення своєї країни від ворожих європейським народам сил. Всі європейські праві є спадкоємцями їхньої жертовної боротьби. Захищаючи свою батьківщину, вони захищали всі європейські народи, їх боротьба має в першу чергу моральне значення – вона довела те, що не зважаючи на найжорстокіший терор серед французів чимало людей, готових захищати віру, батьківщину та свободу.

«Французька» республіка та «російський» совок

При вивченні історії французької  революції волею чи не волею виникають паралелі із жовтневим переворотом. Цікавим буде проаналізувати «велику французьку революцію» саме під цим кутом зору.

Перше, що одразу кидається у вічі, це хворобливе псевдомесіанство, що однаковою  мірою було властивим як радянському «патріотизму», так і республіканському «патріотизму» французьких революціонерів. І перші, і другі ставили собі за мету нав’язування своїх поглядів та способу життя всьому людству. Характерно, що обидва ці явища шукали своє виправдання не в адекватному захисті національних інтересів, а в ідеї ощасливлення людства (яке про це, звісно, не прохало). Найточніше відмінність між якобінським «патріотизмом» (спадкоємцями якого є радянські «патріоти») та етнічним націоналізмом найкраще сформулював засновник інтегрального націоналізму Шарль Морас: «…якщо події запитають: батьківщина чи людство, що ми тоді повинні робити? Ті, хто скаже: Франція понад усе це – патріоти; а ті, хто скаже: «Франція, але…» – це апостоли гуманізму» (Quand les Francais ne s’aimaient pas. P. 293) А ось як коментує це дослідник націонал-революційних рухів Ернст Нольте: «постулат абсолютного суверенітету змушує Мораса до вирішального кроку, що виразно відділяє його погляди від якобінського націоналізму. Цей націоналізм ніколи не робив принципової відмінності між нацією і людством: для нього революційне становлення нації на розвалинах “старого режиму” є лише етап розвитку людства і Франція як передова країна повинна передати цю місію усім народам. Без цього діяння, без цієї місії нація була б нічим: якобінський націоналізм не нарцисичний, а месіанський за своєю природою». (Эрнст Нольте. Фашизм в его эпохе. Сибирский хронограф. Новосибирск, 2001. с. 119)

Другою рисою, що поєднує «патріотизм» французьких революціонерів з їх радянськими спадкоємцями, це специфічне поєднання шовінізму з космополітизмом. Безумовно, шовінізм та космополітизм явища нібито протилежні, але в тому то й справа, що все залежить від того, як розуміти націю. Почнемо з того, чи був властивий французькій революції шовінізм? Безумовно був. Абат Баррюель, критикуючи політику якобінців, писав: “Націоналізм зайняв місце загальної любові. Стало допустимим зневажати, обманювати і ображати іноземців. І усі ці діяння зводилися в ранг патріотизму”. Якобінські вожді абсолютно чітко “етнізували” своїх супротивників: “Федералізм і забобони говорять на бретонському діалекті, еміграція і ненависть до республіки – німецькою, контрреволюція – італійською, а сепаратизм – басською”. З 1792 року, зазначає А.Є. Ревякин, “французький патріотизм набув яскраво виражених рис войовничого шовінізму. Його ознаками були і зведена в ранг державної політики недовіра до іноземців, і страх перед ворожим оточенням, і презирство до політично “відсталих” сусідів, і відверте прагнення до анексії й інших форм зовнішньої експансії”. (С.Сергеев “Пришествие нации”)