Французька антинаціональна революція

Класика антисемітської літератури «Протоколи сіонських мудреців» також однозначно пов’язує єврейство з революцією у Франції. Безумовно, слід зазначити, що навколо «Протоколів…» з моменту  їх появи точаться суперечки щодо їх автентичності, але як би ми не ставились до цього питання, не зайвим буде прислухатись до думки відомого традиціоналістського філософа Юліуса Еволи: «так чи інакше цінність цього документа як робочої гіпотези беззаперечна. В ньому викладені різноманітні аспекти діяльності світових руйнівних сил – деякі з яких отримали підтвердження багато років потому після видання «Протоколів…» – з урахуванням того цілого, де вони отримують своє достатнє обґрунтування та логічний зв’язок». (Юлиус Эвола. Люди и руины. Критика фашизма. М.: АСТ: АСТ МОСКВА: Хранитель, 2007., с. 181)

Цікавою в цьому контексті є  історія підйому і падіння  Робесп’єра. Нагадаємо, що Максиміліан  Робесп’єр протягом декількох років  революції безупинно йшов до влади, проявляючи при цьому виключну жорстокість в поєднанні з розсудливістю. Він не зупинився перед тим, щоб знищити найближчих товаришів і навіть членів їх родин (ми можемо згадати хоча б безжальну розправу над Камілом де Муленом та його ні в чому не винною дружиною). Водночас при уважному ознайомленні з кар’єрою Робесп’єра складається враження, що його непомітно, але потужно підштовхувала до влади невидима рука. Але тоді, коли він став фактично необмеженим диктатором Франції і навіть носієм вищої духовної влади (він фактично створив нову релігію – культ вищої істоти), відбулось дещо абсолютно несподіване. Ось що про це пише англійський письменник та політик Арчібальд Рамзей: «давайте тепер повернемося в революційний Париж. Після падіння Мірабо Робесп’єр, здавалося, захопив контроль, але чи так це було насправді ? Давайте заглянемо в книгу Г. Реньера “Життя Робесп’єра” (G. Renier, Life of Robespierre), якому, схоже, було відоме багато єврейських таємниць. “Із квітня по липень 1794 р. (коли Робесп’єр був повалений), терор досяг свого апогею. Але той терор ніколи не був результатом політики однієї людини, а вже найменше Робесп’єра. Влада належала “Комітету Народної Безпеки”, що складався з приблизно 20 людей.”

От ще одна цитата з тієї книги  – “28 липня 1794 р. Робесп’єр прочитав довгу промову перед зборами, у якій містилися звинувачення загального характеру й натяки на закулісних махінаторів революції. “Я не прагну називати їх у даний момент, і із цієї трибуни. Я не можу змусити себе розірвати цю вуаль, яка покриває цю таємницю морального занепаду. Але я можу підтвердити без усяких сумнівів, що організаторами цієї змови є агенти системи корупції, найдужчої, придуманої іноземцями, щоб зруйнувати Республіку. Я маю на увазі нечистих апостолів атеїзму й аморальності, які є її основою.”

Натяки Робесп’єра на “таємничих іноземців, що поширюють корупцію”, були спрямовані занадто близько  до мети, ще небагато й правда б вийшла назовні.

Як можна здогадатись з наведеної  цитати, Арчібальд Рамзей звинувачував у французькій революції зорганізоване єврейство, але не акцентуючи уваги на цьому аспекті його думок про падіння Робесп’єра, ми можемо зробити з них деякий висновок. Справа в тім, що Робесп’єр був ідеальною кандидатурою для тотального контролю над Францією. Жорстокість та холодність поєднувались в ньому з гіпертрофованим прагненням влади, яке доходило до меж психічного відхилення. Тобто у вмілих руках він перетворювався на майже ідеальне знаряддя, але це майже ідеальне знаряддя мало один суттєвий недолік: тим, для кого найвищою цінністю є особиста влада, легко маніпулювати, але його не можливо контролювати. Тобто тоді, коли єдиним обмеженням для його влади залишились втаємничені ляльководи, він спробував проти них повстати, але як каже відоме народне прислів’я: «не сідай з дияволом кашу їсти – у нього все одно ложка довша. Антитрадиціоналіст Робесп’єр не поціновував народну мудрість, за що й поплатився головою.

Для того щоб зберегти максимальну  об’єктивність та уникнути звинувачення в необґрунтованій юдофобії (або  навпаки в юдофілії) не зайвим буде звернутись до викладення фактів щодо становища єврейської громади у Франції до і після революції .

Євреї до і після революції

До революції у Франції, євреї  знаходились у вкрай пригнобленому  становищі. Фактично проживання їм було дозволено лише в Лотарингії, хоча і там вони зазнавали відчутних утисків. Загалом в Лотарингії проживало більше 20000 євреїв. Для євреїв, що залишилися в Лотарингії, увели численні обмеження. Так, у 1726 р. їм заборонили проживати на одних вулицях з католиками, у 1728 р. – займатися лихварством. Угоди євреїв із християнами можна було здійснювати тільки в присутності нотаріуса, розрахунки повинні були проводитися тільки готівкою. У 1733 р., коли в Лотарингії було вже 180 єврейських родин, їх зобов’язали платити за право проживання річний податок в сумі 100 тис. ліврів. Євреям дозволялося молитися тільки у своїх будинках. Становище євреїв приєднаних провінцій, що перебували під особливим керуванням, було ускладнено тим, що вони вважалися у Франції іноземцями. Навіть тимчасово приїжджати у Францію їм, як правило, заборонялося; що приїхали з Ельзасу й Лотарингії євреї перебували в містах, наприклад, у Парижі, під пильним спостереженням поліцейських чиновників, які могли зі своєї волі відправити їх у в’язницю. І в приєднаних провінціях були міста, у яких євреям було заборонено проживати, наприклад, у Страсбурзі. Євреям було заборонено займатися медициною або юриспруденцією, вести велику оптову торгівлю, вступати в торговельні або ремісничі гільдії. Фактично вони могли займатися тільки торгівлею худобою або старими речами.  (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15500#03 )

На всій іншій території Франції  проживало декілька тисяч євреїв, які були нащадками іспанських та португальських маранів (тобто хрещених євреїв, які були по суті окремою етнорелігійною групою, що відрізнялась і від іудеїв, і від християн європейського походження). Саме специфічний статус маранів дозволив їм проникнути на терени Франції, але про рівноправність з французами мова не йшла через їх специфічне расове походження.

Єврейським орендарям заборонялося використовувати найману працю  християн. У той же час були обмежені права духовних і світських феодалів відносно євреїв, що проживали на їхній території. Феодал не міг вигнати єврея, якщо він платить податки; правда, існувало застереження, що він міг вигнати його за поганий учинок. Деякі статті регламенту посилювали законодавство про євреїв. Так, одна зі статей забороняла євреям одружуватися без згоди короля. Феодалам і містам не дозволяли надавати право проживання іноземним євреям без дозволу королівської влади.

Королівський указ 1787 р., що надав широкі права представникам різних віросповідань, не поширювався на євреїв  (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15500#03 )

Також на теренах Франції (за межами Лотарингії) проживала зовсім невеличка кількість юдеїв, які вважались такими, що знаходяться у Франції проїздом. Було їх зовсім мало – декілька сотень осіб. Про їх статус у французькому суспільстві того часу свідчить такий красномовний факт, що на всю Францію (крім Лотарингії) існував лише один юдейський цвинтар, і померлих юдеїв незалежно від місця смерті ховали там. Нерідко померлого доводилось туди везти протягом декількох тижнів. Загалом, про кількість євреїв у королівській Франції красномовно свідчить той факт, що коли король Людовік XVI одного разу побачив юдейську жалобну процесію, яка просувалась в бік Парижу, він одразу не зрозумів що це за люди і до якого народу вони належать. У кількісному вимірі єврейство у Франції напередодні революції складало трохи менше 30000 осіб, з яких більше 20 тисяч проживало в Лотарингії.

«Велика французька революція» радикально змінила  положення єврейства. Боротьбу за надання  рівноправності очолили євреї Парижа, які брали активну участь у  революції, більш 100 з них вступили в Національну гвардію. Багато були членами різних революційних клубів і спільнот, їх вибирали в органи міського самоврядування. Паризькі євреї почали впливати на Установчі збори через Паризьку комуну. 28 січня 1790 р. у будинок Комуни з’явилася делегація євреїв Парижа, серед яких було 50 національних гвардійців. Вони звернулися до влади Комуни із проханням зажадати від Установчих зборів надати євреям рівноправність. У різних округах Парижа велася активна пропаганда на підтримку цієї вимоги, збори округів ухвалювали резолюції. З 60 паризьких округів 59 висловилися за негайне надання євреям рівноправності.

27 вересня 1791 р. А. Ж. де Дюпор  заявив із трибуни Установчих  зборів: “Я вважаю, що встановлена  конституцією свобода віросповідання  не дозволяє більш робити відмінностей між людьми різних віросповідань відносно політичних прав”, – і вимагав негайно надати євреям політичні права. Спроби правих депутатів (Ж. Ф. Ребеля й інших) зірвати затвердження цього закону викликали гнівну відповідь депутата М. Л. Реньо Де Сен-Жан Д’анжелі: “…нападаючи на цю пропозицію, вони нападають на конституцію”. 28 вересня 1791 р. Установчі збори прийняли закон про надання євреям цивільних прав. Виступи депутатів Ельзасу, що загрожували погромами, якщо не буде прийнятий одночасно декрет, що поліпшує становище християнського населення, змусили Збори прийняти постанову про скорочення на одну третину боргів християнського населення євреям. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15501#02 )

Як  зазначає відомий дослідник єврейської історії Лев Тихоміров, євреї  не тільки виграли від свободи, що їм принесла французька революція, але  й активно боролись за цю свободу. Наведемо лише деякі його цитати з книги «Релігійно-філософські основи історії».

Права людини і громадянина були встановлені  не лише без Бога, але і без  якої-небуть історії, зовсім наново виведені з абстрактних понять про людину. Зрозуміло, в цьому формулюванні права людини були звільнені від всякого зв’язку з її віросповіданням… за винятком прав віруючих католиків, бо в кульмінаційний пункт революції римсько-католицька релігія була зовсім заборонена.

Для єврейства ж відкрилася нова ера. “Свобода не дісталася французьким  євреям дарма, – зазначає Грец, – навпаки, вони і самі робили зусилля, щоб скинути з себе важке ярмо. [Г. Грец. История евреев. Т. XII. С. 163].

Найяскравішим з єврейських апологетів був Серф Бер, який називав себе Герцом Мендельгеймом. Але Грец замовчує безумовно найважливішу діяльність євреїв через масонські ложі і, можливо, ще могутнішу всесвітню їх діяльність. Мойсей Мендельсон, що жив в Берліні, був натхненником Мірабо, котрий всіляко підтримував євреїв. Це було важливіше за агітацію Серф Бера. Але Мірабо був не сам.

Коли  розгорілася революція, католицизм систематично переслідувався, апогей переслідування був досягнутий при  Робесп’єрі. Конвент видав декрет, який знищував “католицький культ” і  заміняв його “культом Розуму”. 2300 католицьких церков були при цьому  звернені в “Храми Розуму”.

Марно в Конвенті піднімалися голоси, що вимагали, щоб заборона поширилася також і на євреїв, щоб їм заборонено було обрізання. Ці вимоги були знехтувані, не піддаючись навіть голосуванням.

У місцевих комунах окремі купки особливо завзятих якобінців, не посвячених у вищу політику, уривалися іноді в синагоги, знищуючи Тору й книги, але лише до 1794 року революційно-атеїстична логіка змусила нарешті й зверху порушити питання про знищення не одного католицизму, а також єврейства.

Отут, однак, євреїв виручив 9 Термідор 1794 року. Робесп’єр був повалений і страчений. Тріумфували помірні елементи. Питання про заборону єврейства само собою скасувалося, а Конституція III року Республіки дала євреям рівноправність.

Із  усього ходу подій видно, яку могутню підтримку встигнули собі вони підготувати в революційній Франції. Катастрофа охопила християнські вівтарі й королівський трон, але євреїв відстояли – то мовчанням, то поваленням “тирана” (Робесп’єра) – і привели до емансипації.

Це  була зоря єврейської так званої волі. Поступово вона стала поширюватися по інших країнах революційними багнетами й картеччю. Не відразу все це робилося, але так звана емансипація євреїв була поставлена на всю міць “сучасної” державності, так що практичне здійснення рівноправності було для різних країн лише питанням часу.  (Лев Тихомиров.  Религиозно-философские основы истории. http://hvac.livejournal.com/245234.html?format=light )

Єврейські джерела також підтверджують, що євреї брали активну участь в революції. Надання рівноправності французьким євреям сприяло тому, що вони стали приймати ще більш активну участь у політичному житті революційної Франції. Багато євреїв зайняли різні виборні суспільні посади. Так, у Парижі були обрані: Хаззан – секретарем Комітету суспільної безпеки; Азур – секретарем Народного суспільства друзів рівності; Вейссвелер – одним з керівників Центрального комітету одного з округів, Лазар Ієлер – секретарем революційного комітету четвертого округу. У Південній Франції з’явилися єврейські революційні організації. Так, у Байонні в 1793-94 р. група якобінців-євреїв створила революційний клуб імені Ж.-Ж. Руссо. Євреї жертвували більші суми грошей на різні суспільні потреби. Так, паризька секція санкюлотів опублікувала список благодійників, у якому було багато єврейських імен. В Ельзасі найбільші суми жертвували євреї. Велика кількість євреїв йшла по мобілізації або добровільно у французьку армію. В 1793 р. в армії служило близько двох тисяч євреїв, багато хто з них одержали офіцерські чини. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15501#02 )

Найкращим підтвердженням того що «велика французька революція» була позитивним явищем для євреїв  є динаміка єврейського населення Франції. В 19 ст. – початку 20 ст. відбувався ріст єврейського населення Франції (виключенням були 1870-і рр., коли в результаті франко-пруської війни 1870-71 р. Ельзас і Лотарингія відійшли до Німецької імперії за мирним договором). Так, в 1808 р. єврейське населення Франції становило 46 663 чоловік, в 1831 р. – 63 142 чоловік, в 1851 р. – 73 965 чоловік, в 1866 р. – 89 047 чоловік, в 1872 р. – 49 439 чоловік, в 1891 р. – 67 770 чоловік, в 1897 р. – 71 249 чоловік, до 1914 р. – близько 100 тис. чоловік. Єврейське населення Франції збільшувалося завдяки імміграції у Францію євреїв з інших європейських країн. До 1881 р. еміграція йшла в основному з Німеччини й Нідерландів. Велика кількість євреїв після втрати Францією Ельзасу й Лотарингії переїхало звідти у Францію. Вихідцями з Ельзасу й Лотарингії були створені єврейські громади в Бельфорі, Безансоні, Ліллі, Реймсі, Діжоні. Після 1881 р. у Францію прибували сотні тисяч емігрантів з Росії, Австро-Угорщини, Румунії, але для більшості з них Франція була перевалочним пунктом: тільки близько 25 тис. з них залишилося в країні. Особливо швидко росло єврейське населення Парижу, що становило в 1808 р. 2773 чоловік, в 1861 р. – 14 867 чоловік, в 1897 р. – 42 тис. чоловік. У другій за чисельністю населення єврейській громаді Франції – у Марселі – єврейське населення збільшилося з 440 чоловік в 1808 р. до 2500 чоловік в 1897 р. У Бордо єврейське населення скоротилося з 2131 чоловік в 1808 р. до 2110 чоловік в 1897 р. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15502 )