Французька антинаціональна революція

Вищезазначені події стали першим, але далеко не останнім епізодом тотального геноциду французької нації, який вчинили провідники революції — затяті поборники встановлення республіканського ладу. Не дарма цей період в історії Франції як у вітчизняній, так і світовій історіографії називається «Великим жахом».

6 вересня натовп, підігрітий провідниками  революції, вдерся до Версалю, перерізав всю королівську охорону, а самого монарха змусив переїхати до Парижу, де він жив фактично в ув’язненні.

Самі ж Установчі збори на той час являли собою два великих  політичних угрупування: роялістів  — прихильників збереження сильної  влади монарха, а також прихильників конституційної монархії на чолі з Мірабо та Лафайєтом. Останні спирались на Якобінський клуб — збіговисько багатіїв, про що вже згадувалось вище.

Було й ще одне угрупування в  Установчих зборах, про яке слід сказати трошки більше. Це так звані кордельєри — прихильники максимального обмеження влади короля. Їхніми лідерами були Жорж Дантон та Камілл Демулен, а також вже згадуваний Жан Поль Марат, який був редактором революційної газети «Друг народу». Щодо цієї газети слід сказати, що в ній друкувались найбрудніші матеріали антимонархічного характеру, які часто-густо переходили на особисті образи. В своїй газеті Марат прямо закликав до вбивств та насилля: «Почніть з того, щоб захопити короля, дофіна й королівську родину, приставте до них охорону й хай вони відповідають за все своїми головами. Відрубайте потім без усіляких коливань голови контрреволюціонерам, генералам, міністрам й колишнім міністрам… можливо, знадобиться відрубати 5-6 тисяч голів; проте, якби навіть знадобилось відрубати 20 тисяч, неможливо вагатися жодної хвилини!».

Дехто може закинути те, що революція  зрівняла французів у правах —  всі вони: й т. зв. «дворяни шпаги» й «дворяни мантії» й великі підприємці, й робітники з селянами стали на перший погляд рівними і зверталися один до одного зі словом «громадянин», «громадянка». Це так, проте це чи не єдиний прогрес революції, адже нова влада насправді не мала навіть на меті зрівняння французів в правах, а тим більше зруйнувати станову нерівність, адже загального виборчого права так і не було введено, голосувати могли лише т. зв. «активні громадяни», які платили податок не менший середнього десятиденного заробітку. Інші ж французи вважалися «пасивними громадянами». Слід зазначити, що «пасивні громадяни» складали абсолютну більшість населення і ця більшість опинилася після революції у вкрай тяжкому становищі; про це свідчить створення т. зв. «Фонду національного майна», який формувався з конфіскованого у дворян, церкви і короля земельних володінь. Селяни та міщани могли придбати землю, проте дуже часто задля цього їм доводилось брати кредит в держави і як наслідок, малозаможні французи ставали фактично жебраками й потрапляли в фінансову залежність від кредиторів. Така бездарна політика революційних керманичів призвела до того, що в країні почалася економічна криза, знецінення грошей та голод. Перед тим, як продовжити далі, зазначимо ще, що декретом від 19 липня 1790 року було скасоване спадкове дворянство, титули й герби — безпрецендентне рішення революційного керівництва, що не має жодного логічного пояснення чи обґрунтування.

Що ж в цей час робив  король Франції? Ясна річ, що його не влаштовувала роль почесного бранця, ще більше він не міг терпіти відвертого знущання над французькою нацією, якій за часи свого королівства служив вірою і правдою, часто об’їжджаючи родини малозаможних селян й роздаючи їм хліб. В ніч з 20 на 21 червня 1791 року він разом зі своєю дружиною Марією Антуанеттою зробив спробу вирватися з республіканського полону і за допомогою військових, які в більшій своїй кількості лишались вірними королю, скинути ярмо революції. Проте, карету короля було заарештовано прихильниками революції, а самого короля було доправлено до Парижу.

В самому Парижі революційна кліка  вже підготувала проект конституції  Франції за якою вона фактично ставала  республікою. Людовік XVI був змушений присягнути їй, що й сталося 14 вересня 1791 року, а ще через півмісяця  було відкрито перше засідання Законодавчих зборів. Не будемо зупинятися ні на діяльності самих Зборів, ні на суспільно-політичному житті у Франції наприкінці 1791 — початку 1792 року, зазначимо лише, що навесні 1792 року французький уряд умудрився оголосити війну майже всім провідним державам Європи — Прусії, Австрії, Іспанії та іншим державам, що призвело до тотальної мобілізації до французької армії і як наслідок — невдоволення населення війною. Проте, урядові вдалося скинути всю провину на ще чинного короля, мотивуючи це тим, що на боці прусаків воювали частини корпусу принца де Конде, які в основному складалися із дворян-емігрантів і були прихильниками роялістської влади — законної влади Франції.

10 серпня, підігрітий гаслами революційної  кліки, натовп голоти взяв штурмом Тюільрійський палац, в якому мешкав король і його родина. Зауважимо, що при штурмі палацу оскаженілі парижани перерізали всіх дворян, що лишалися при королі та всіх до одного 900 швейцарських гвардійців — охорони короля. Відповідальність за цю різанину лежала на  комісарах Комуни Парижу.

Тим часом пруська армія й частини  емігрантів взяли в облогу Верден. З’явилася реальна загроза французькій столиці. В цій атмосфері  Парижем поширились чутки, що саме в цей вирішапльний для Франції час максимально активізувались контрреволюціонери, а всі підозрілі громадяни, які були ув’язнені готували нібито повстання, користуючись зовнішньою підтримкою. З 2 по 5 вересня зграї озброєних санкюлотів (як правило найбідніших та морально деградованих верств населення — опори революціонерів) вривалися до в’язниць й безжалісно знищували абсолюно всіх в’язнів — кримінальних і політичних, жінок та дітей.

22 вересня узурпатори поставили останню крапку в перебранні на себе всієї повноти влади, оголосивши, що влада короля скасовується і оголошується республіка.

Монтаньяри, відчуваючи свою повну  безкарність, і, вочевидь, відчуваючи себе повноправними володарями Франції, напряму зажадали страти короля. Спроби жирондистів протистояти їм з тріском провалилися і 21 січня 1793 року короля Людовіка XVI було страчено. Така ж сама доля чекала і на жирондистів, 2 червня монтаньярські заколотники за допомогою підконтрольної їм т. зв. Національної гвардії оточили будівлю Конвенту і під прицілом рушниць вивели з нього всіх тих, хто ще складав опозицію монтаньярам. Багатьох їх того ж дня та в наступні дні було відправлено на гільйотину. Відтоді слова «порядок» і «смерть» стали синонімами в узурпованій купкою дегенератів Франції.

Вчорашні прихильники революції  в атмосфері тотального терору й  жорсткої диктатури стали затятими її ворогами. Народна кара настигла й деяких ватажків правлячої кліки, наприклад Марата, якого було вбито  Шарлоттою Корде, яка вмотивувала своє рішення тим, що вважала його головним винуватцем розправ з противниками диктатури. Але смерть Марата лиш підштовхнула якобінців ще більше посилити терор.

У 1794 році були видані декрети, які  поклали початок «великому терору».  В цих декретах з’явився термін «вороги народу» ( чи не його через 130 років запозичили собі більшовики?). Ворогами народу оголошувалися всі, хто викликав хоча б мінімальну підозру у влади, таких ворогів часто без суду відправляли на гільйотину.

Мабуть, читач неодноразово чув про добу «великого терору» у Франції, тому не будемо зупинятися на всіх його жахливих моментах, злочинах які чинили якобінці, прикриваючись маскою «правосуддя»; акцентуємо свою увагу на найбільш жахливих його моментах.

Провінцію почали прочісувати революційні підрозділи, звані “пекельними колонами”. Той, хто не устигав сховатися від них в лісах, гинув в страшних муках. Солдати революції “передусім ґвалтували жінок, а потім вбивали їх. Вони розбивали прикладами голови людям похилого віку, заколювали багнетами немовлят в колисках. Частенько солдати розважалися, перекидаючи немовля з багнета на багнет. Республіканський генерал Вестерманн  доповідав паризькому Комітету Громадського порятунку: “Діючи згідно з отриманими наказами, ми топтали дітей кінськими копитами, вирізували жінок, які – в усякому разі, ці – вже ніколи не народжуватимуть бандитів. Не можу похвалитися жодним полоненикам. Ми знищили усіх”.

Республіканським генералам було шкода витрачати кулі проти цивільного населення. Тому частенько в хід йшли багнети. Але і багнети не витримували і ламалися. Тому тисячі полонеників, разом з жінками і дітьми почали занурювати на старі кораблі. А потім топили їх посередині Луари. Солдати, що сидять в шлюпках, добивали тих, кому все ж вдавалося вибратися на поверхню.

“Наказую спалювати усе, що піддається спалюванню, і брати на багнети  усіх, кого ви зустрінете на своєму шляху, – вимагав республіканський генерал Гриньон. – Я знаю, що в цій місцевості ще залишилися віддані нам патріоти. Проте, треба знищити усіх”.

Найбільш шокують описи спалювання живцем в печі дітей і жінок, вмираючих  з жахливими криками на вустах. “У зв’язку з відсутністю жінок-бунтівників солдати взялися за дружин лояльних нам патріотів. Вже 23 такі жінки були піддані нелюдським тортурам”, – доповідав Жанне, офіцер поліції, вірної республіканцям.

У місцевості Кліссон солдати вкопали  в землю котел, поклали на нього  грати, і на цих гратах спалили 150 жінок. “Десять бочок з жиром я вислав в Нант. Це був жир вищої якості, його використовували в госпіталях”, – признавався пізніше один з солдатів. У місті Анжер з людей живцем здирали шкіру для штанів вищим офіцерам. Шкіру здирали від поясу вниз і завдяки цьому штани повинні були за задумом щільно прилягати до тіла. (Rewolucja francuska nauczycielką ludobójców.  http://www.wprost.pl/ar/108493/Mistrzowie-Hitlera/ )

Відмітимо ще одну або, вірніше, дві  речі, не більш: біляві парики і шкіряне  виробництво в Медоні. Багато було розмов про ці біляві парики (perruques blondes). Вони зроблені з волосся гільйотинованих  жінок! Локонам герцогині, таким  чином, можливо, доведеться покривати череп шкіряника; її білявому німецькому франкізму – його чорна гальська потилиця, якщо він плішивий. Чи, можливо, ці локони носять з любов’ю, як реліквії?

Ще глибше вражає серце людини шкіряна  майстерня в Медоне, не згадана  серед інших чудес шкіряної справи! “У Медоне, – спокійно говорить Монгайяр, – існувала шкіряна майстерня  для вироблення людських шкір; з  шкіри тих гільйотинованих, яких знаходили гідними обдирання, вироблялася дивовижно хороша шкіра на кшталт замші”, що служила для брюк і для іншого вживання. Шкіра чоловіка, додає він, перевершувала міцністю і іншими якостями шкіру сарни; жіноча ж шкіра майже ні на що не годилася – тканина її була занадто м’якою! Історія, озираючись назад, на канібалізм від пілігримів (Purchase’s Pilgrims) і усіх ранніх і пізніших згадок про нього, навряд чи знайде у цілому світі огидніший канібалізм. Адже це витончений, витончений вид, так би мовити perfide, підступний! На жаль! Цивілізація все ще тільки зовнішня оболонка, крізь яку недоглядає дика, диявольська природа людини. Він все ще залишається створенням природи, в якій є як небесне, так і пекельне. (Карлель Т. «Французская революция». http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/karl/18.php )

На завершення наведемо дані про  кількість жертв революції від  відомого демографа Бориса Урланіса.

За чверть століття (до початку Pecmaepaifuu в 1814 році) Французька революція пожерла, за різними оцінками, від 3,5 до 4,5 млн. людських життів. Це може здатися не такою вже величезною цифрою, якщо забути, що населення Франції було тоді в 6-7 разів менше населення Росії епохи її Революції (і, отже, загибель 4 млн. французів відповідала загибелі 25-30 млн. жителів Росії) і що у кінці XVIII століття не було тих засобів знищення, які “прогрес” створив до XX століття…

Збиток був настільки значний, що французька нація так і не змогла від нього оклигати і.. він став причиною зменшення зростання населення у Франції упродовж усіх наступних десятиліть”. І справді: до часу Революції населення Франції складало 25 млн. чоловік, Великобританії – 11 млн., Німеччині – 24 млн., а до кінця XIX століття відповідно: 38 млн., 37 млн. і 56 млн.; тобто населення Німеччини виросло в два з гаком разу, Великобританії – навіть в три з гаком, а Франції лише на 50 відсотків… (Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. ― М., 19б0,с.393)

Революція Хама

Яскравою ознакою французької революції були прояви безпрецедентної моральної дегенерації її ватажків та активістів. Ознайомлення зі злочинами, що були здійсненні в ході революції викликають не стільки жах, скільки огиду. Причому відмітити це можна з перших днів революції. Наведемо лише декілька прикладів. Вже під час початку революції підлість її ватажків та рядових учасників проявилась в розправі над гарнізоном Бастилії. Справа в тому, що їм з боку штурмуючих була гарантована свобода і фізична недоторканність. На момент капітуляції гарнізону вони мали всі можливості для захисту і якби не залишились в живих, то принаймні дорого б продали своє життя, але вони повірили в слово революціонерів, яке як виявилось не варте було й ломаного гроша. Особливу мерзенність надає цій події те що переважна більшість гарнізону складалась з інвалідів, тобто вояків або покалічених, або пристарілих ветеранів багато чисельних війн XVIII ст. Їх спеціально тримали в тилу, щоб не піддавати небезпеці у випадку військового конфлікту. Але старим солдатам, що пережили війни з найсильнішими державами Європи, судилося померти від рук своїх же французьких зрадників…

Іншою глибоко ганебною сторінкою  революції був процес Марії Антуанетти. Революціонерам було мало розправи над  колишньою королевою, вони хотіли в першу чергу її принизити. Не будемо перелічувати усіх мерзотних моментів цього диявольського судилища, зупинимось лише на одному. В ході процесу звинувачував Гербер спробував довести нібито королева перебувала в протиприродному сексуальному зв’язку зі своїм восьмирічним сином. Публіка, яка була присутня на процесі складалася з людей, які не просто не співчували Марії Антуанетті, а взагалі її ненавиділи (не будемо забувати, що саме королева була головною мішенню антимонархічної пропаганди). Тим не менш звинувачення було вислухане в абсолютній тиші за якою відчувався шок людей, які зрозуміли всю абсурдність цих жахливих звинувачень. Пізніше, коли суддя повторив запитання, щодо стосунків Марії Антуанетти і її сина, королева відповіла: «якщо я не відповідала на ці питання, то тільки тому, що зводити таке звинувачення на матір глибоко протиприродно. Мої слова можуть підтвердити усі жінки та матері в цій залі». В цей момент серед жінок в залі піднялось велике хвилювання і багато з них розридались. Слід ще раз підкреслити, що всі ці жінки були налаштовані революційно й прийшли на суд насолодитися приниженням колишньої королеви, але неадекватна поведінка представників т. зв. «революційного правосуддя» перетворили навіть їх на співчуваючих. Характерно те, що Максиміліан Робесп’єр, якого зараз намагаються зобразити шляхетним та ідеалістичним революціонером прийшов у справжній сказ після цієї події, але зовсім не тому що був шокований огидною поведінкою Гербера, а тому, що той невміло збрехав і тим самим викликав співчуття до королеви, тобто «непідкупного» (так іменували Робесп’єра шанувальники) не засмутив а ні сам факт цинічної брехні, а ні жорстокість знущання над беззахисною жінкою, єдине, що викликало його обурення було невміння зводити наклеп.