Церковь на Украине

      Після похорону А. Шептицького становище церкви нормалізувалося. Митрополит Й. Сліпий проводив традиційні сесії п'ятого Архієпархіального собору. Також він розпочав відвідувати всі церкви у Львові і планував оглянути всі церкви Львівської архієпархії. Незабаром до митрополита завітав представник київської влади й усіляко, як згадував пізніше сам митрополит, "домагався, щоби вислати до Москви делегацію, зазначаючи, що митрополит Андрей уже призначив о. Котельника членом делегації" [1, с. 140].

      22 грудня делегація греко-католицьких ієрархів на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким була прийнята головою Ради у  справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів СРСР Іваном Полянським. Делегація зустріла коректний прийом, оскільки в Кремлі хотіли з допомогою Церкви якомога швидше припинити воєнні дії УПА. К. Шептицький мав з цього приводу зустріч з її командувачем Р. Шухевичем, але вона бажаного успіху не принесла [17, с. 156].

      Очевидно, тим самим провідники УГКЦ хотіли засвідчити лояльність до влади, і водночас усе ще сподівалися, що вона дасть можливість існувати Церкві. Делегація, крім того, передала 100 тис. крб. у фонд Червоного Хреста на допомогу Червоної Армії. Ці сподівання начебто й отримали підтримку в Москві, де на запитання про можливість вільного відправлення богослужінь греко-католицької церкви на території СРСР І. Полянський відповів ствердно [1, с. 101]. Це засвідчило про відсутність ворожої діяльності з боку архієреїв, духовенства, Церкви взагалі, яка, до речі, у той час не практикувала як незаконна, оскільки у листопаді 1944 року Рад нарком СРСР прийняв постанову "Про порядок відкриття молитовних будинків релігійних культів", згідно з якого віруючі уніатської церкви мали право подавати заяву про реєстрацію своїх релігійних об'єднань [17, с. 158].

      На  жаль, керівники УГКЦ не розуміли, що і спроби митрополита А. Шептицького в своєму виступі на Соборі 7 вересня 1944 року висловити лояльність до влади, щоб вона не мала приводу до конфлікту з греко-католицькою церквою, а також послання Й. Сліпого від 23 листопада 1944 року, в якому заблуканих "застерігали повернутися з "хибного шляху", не могли мати позитивного результату [25, с. 17]. Вони просто не усвідомлювали реально, що собою являє радянська влада.

      Всі поступки УГКЦ були тимчасовими. У зв'язку з війною Сталін не хотів вступати у відкритий конфлікт з Церквою. Але, як зауважив історик І. Білас: "Його кінцеві наміри були однозначними: знищення Греко-Католицької Церкви, яка, на противагу РПЦ, насмілилася його застерігати, - мовляв, необхідно брати до уваги особливості Західної України і "переміни робити обережно". До того ж ця Церква відстоювала ідеї національної державності, сприяла створенню військових формувань на окупованій ворогом території. Такого Сталін не прощав нікому" [9, с. 1043]. Додамо, що служителі ГКУ відмовились підтримати насильницькі переселення українців з їхніх земель, які мали відтепер остаточно відійти до повоєнної Польщі. За вказівкою перемишльського єпископа Коцеловського, греко-католицькі священники серед своїх парафій вели агітацію проти цієї акції.

      Церква  продовжувала відігравати важливу  роль в житті західних українців, і це підтверджувалося радянськими  документами того часу. У них зазначалося, що молодь "... весь час знаходилась під впливом релігійного дурману, і вона вважає поки що і зараз своє. Необхідністю, а особливо у свята, йти до церкви...". Населення сіл вимагало відкриття церков та направлення у села священників [34, с. 6].

      В цей же час Російська Православна  Церква почала активізовувати свою діяльність. Патріарх Олексій у березні 1945 року написав звернення до священників та віруючих Греко-католицької церкви України, в якому закликав їх бути покірними. Коли представники агентства Рейтер запитали його, що думає про це Сталін, то він відповів: "Кожний знає, що Сталін -геніальний вождь радянського народу. Ми можемо тільки добавити, що православна церква має в його особі благоприхильність та підтримку у вирішенні всіх існуючих проблем".

      Відносно  поміркована політика радянської влади  щодо УГКЦ тривала недовго. Таємно розроблялися плани щодо ліквідації даної Церкви. Незважаючи на те, що діяльність УГКЦ підпадала під сферу контролю Ради в справах релігійних культів при Рад наркомі СРСР, конкретні пропозиції щодо її ліквідації вже 2 березня 1945 року доручили розробити полковнику держбезпеки Георгію Карпову, котрий очолював Раду в справах РПЦ, Він отримав завдання з Кремля підготувати для Сталіна пропозиції щодо взаємовідносин між католицизмом і православ'ям, а також вирішити проблему Греко-католицької церкви. 15 березня 1945 року Сталіну для ознайомлення була направлена таємна інструкція № 58 "Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Руської православної церкви, використання старокатолицької церкви для створення опозиції Ватикану у західних республіках СРСР, зміцнення впливу Руської православної церкви за кордоном та організації всесвітньої конференції християнських церков". Ознайомившись з нею, Сталін наклав резолюцію: "Товаришу Карпов, зі всіма заходами згоден. Сталін" [2, с. 101].

      Керівників  УРСР з планом конкретних заходів  щодо ліквідації УГКЦ ознайомили лише наступного місяця. В цілком таємному листі від 20 квітня 1945 року на ім'я М. Хрущова, котрий перебував тоді у Москві, Г. Карпов писав: "Рада у справах РПЦ в даний час може і повинна зіграти значну роль у боротьбі проти римо-католицької церкви і проти уніатства, 15 березня цього року входило до Уряду Союзу з рядом пропозицій щодо здійснення деяких заходів на Україні, в Білорусі, в Литві, в Латвії, а також за кордоном. Усі представлені радо пропозиції 17 березня цього року були схвалені Головою Рад Народних Комісарів СРСР товаришем Сталіном" [41, с. 70]. Далі були представлені заходи, що стосувалися становища церкви на Україні. Пропонувалося організувати в місті Львові православну єпархію на чолі з єпископом, який би володів значними правами і пільгами на теренах Західної України; організувати тут православні братства, які мали розгорнути широку пропаганду серед греко-католиків для їх переходу в православ'я. Для розколу єдності і розпалювання ворожнечі між різними конфесіями передбачалось "організувати всередині уніатської церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу в православ'я" [22, с. 20]. Далі Г. Карпов ставив до відома керівників УРСР при ті акції, які вже здійснювалися на виконання намічених заходів. Зокрема, вже була підібрана кандидатура на православного єпископа Львівського і Тернопільського, в розпорядження якого передавалися покої колишнього митрополита Андрея Шептицького, екзарх України Іоан одержав відправні  вказівки від Патріарха Алексія про формулу прийняття уніатських священиків у православ'я тощо [22, с. 20].

      Позбавленим своєї ієрархії українським греко-католицьким  священикам видано наказ зареєструватися в адміністративно-партійних органах влади і тільки "реєстрованим" дозволено виконувати церковні обов'язки. За дорученням радянської влади було створено парафіяльні комітети, які не лише могли розпоряджатися церковним майном, але й мали право призначати і звільняти парохів [3, с. 240]. Резиденцію львівських митрополитів-архієпископів зайняв єпископ РПЦ Макарій, посланець московського патріарха Олексія, який отримав титул єпископа Львівського і Тернопільського.

      Проти арештів ієрархії УГКЦ виступили з окремим листом від 1 липня 1945 року понад 300 священиків з проханням, щоб уряд СРСР "звільнив наш єпископат з митрополитом на чолі" [3, с. 241]. На той час це був героїчний вчинок священиків, які свідомо наражали себе на репресії.

      Щоб остаточно ліквідувати ГКЦ, радянське  керівництво, згідно своїх планів, вирішило здійснити "добровільне" об'єднання  УГКЦ і РПЦ. З цією метою у Львові була створена так звана ініціативна  група у складі керівника-настоятеля Преображенської церкви доктора філософії о. Г. Костельника, генерального вікарія Переміської єпархії о. М. Мельника і декана Станіславської єпархії о. А. Пельвецького. Очевидно, ці діячі Церкви були змушені піддатися примусу і шантажу влади та органів безпеки. Адже, Г. Костельник неодноразово висловлював антирадянські заяви у минулому, критикував політику Сталіна, засуджував комуністів за голодомор в Україні, енергійно відстоював інтереси і права УГКЦ під час переговорів у Москві 1944 року, надсилав відповідні листи в різні інстанції. Наприклад, у листі до І. Полянського він зазначав, що у Галичині близько п'яти мільйонів вірних УГКЦ, якими не можна знехтувати [41, с. 72].

      На  думку історика Церкви В. Ленцика, на позицію о. Г. Костельника вплинув  тиск органів НКВС. Акція масових  арештів діячів УГКЦ на весні 1945 року зачепила і його особисто. Репресивні органи радянської влади небезпідставно вважали Костельника потенційним ворогом, який у роки німецької окупації відверто писав: "Жодна держава так не мучила своїх підданих, як більшовицька... Як же нам було не бажати, щоб цей чортівський млин розпався вкінці на наших очах". Отже, провівши деякий час у більшовицькій в'язниці у Львові його дух, напевне, зламали. Шантаж церковного діяча органами НКВС підтверджують львівські, вчені, М. Кашуба та І. Мірчук. Звичайно, вони довідались, що в 1943 році два сини Г. Котельника добровільно вступили до дивізії "Галичина", яка згодом боролася проти Червоної армії. Відмітимо, що Г. Костельник відстоював ідеї Унії, був відвертим противником як польського католицизму, так і московського православ'я, виступав за приєднання всіх православних церков Східного обряду на засадах УГКЦ до католицької церкви, яка "існує від апостольських часів і завжди була вселенською" [41 с. 70].

      Створення ініціативної групи можна вважати важливим кроком у справі ліквідації УГКЦ. Про це свідчить лист М. Хрущова до Й. Сталіна (грудень 1945 року): "Будучи в Москві, я інформував Вас щодо проведеної роботи по розкладу Уніатської Церкви, - писав він. - У результаті проведеної роботи уніатського духовенства створилася "ініціативна група" [41 с.70].

      28 травня 1945 року "ініціативний комітет для об'єднання ГКЦ з РПЦ" звернулися до Ради народних комісарів УРСР із заявою такого змісту: "Для .думаючих ясно, що уніатська церква в цих нових умовах державного і народного життя являється як історичний пережиток. Коли весь український народ об'єднався в один державний організм, то і його церква мусить об'єднатися в одну церкву - в свою рідну, незалежну від чужинецької кормиги, в православну, що є церквою наших батьків... Наша церква опинилася у стані безвластя та дезорганізації.

      Слід  зазначити, що у своєму зверненні  до уряду УРСР члени Ініціативної групи попереджали: "Годі думати про моментальне перетворення нашої  уніатської церкви у православну. На це треба часу, щоб зберегти особисту честь священиків, щоб священиків переконати і виховати, вірних успокоїти і приготувати". Але до них ніхто не прислуховувався. Сталінський режим використовував цю групу для виконання певних політичних завдань, коли УГКЦ була офіційно ліквідована, усі троє загинули: отець Г. Костельник начебто від руки бойовика ОУН у центрі Львова, а інші - за невідомих обставин.

      Як  бачимо, Москва за цілеспрямованим  планом готувала ліквідацію Української  Церкви. Так зване об'єднання було зумовлене не стільки догматично-релігійними, скільки політичними причинами. Адже УГКЦ мала тісний зв'язок з Апостольським Престолом та християнським світом, що перешкоджало проводити атеїстичне "виховання" населення, особливо молоді. Оскільки моральний дух РПЦ в умовах "радянської дійсності" був зламаний, то поява в державі ще однієї чисельної щодо віруючих УГКЦ була, з політичної точки зору, невигідним явищем. З об'єднанням УГКЦ і входженням населення Галичини в "братський союз народів" втрачало свою суть ідея боротьби за державну незалежність України, а учасники цієї боротьби поставали не як борці-патріоти за волю, а як "бандити", "зрадники", "бандито-посібники". Так зване об'єднання було для радянської влади вигідним і у матеріальному плані. Більш як 3 000 парафій та монастирів вливалися в РПЦ, що значно збільшувало державний бюджет від надходжень з церковних податків. Однак провести об'єднання в тій ситуації адміністративно-силовими методами було неможливо, оскільки це могло викликати масове незадоволення серед віруючих і призвести до ще більшого посилення збройного опору радянській владі, тому в Кремлі вирішили провести об'єднання за "просьбою" самих греко-католицьких священиків та віруючих. З цією метою і з'явилася "ініціативна група", яка мала здійснити розкол у середовищі греко-католицького духовенства й дезорганізувати віруючих. Цьому мав сприяти і зміст звернення. Як відмітив Андрухів І., в ньому настільки вдало і професійно, з пропаганди цієї точки зору, підібрані й підігнані факти, що пересічний обиватель не одразу розбереться, де правда, а де брехня [8, с. 10].

      Таким чином, після згаданих подій діяльність УГКЦ зводилася до нелегальної, вона стала забороненою в СРСР установою. Пізніше так званий Львівський собор  (8-10 березня 1946 року) заявляв про самоліквідацію унійної церкви.

      Висновки

      Комплексний аналіз процесів, що відбувались в  українському греко-католицизмі під  час Другою світової війни дозволяє зробити певні узагальнення.

      У своїй кількасотрічній історії  Греко-Католицька Церква пережила немало трагедій, ставши на захист українського національного життя, вона свідомо взяла на себе всі труднощі, котрі випадали на долю українського народу. Але найбільш жорстоких переслідувань вона зазнала саме в часи Другою світової війни, коли змушена була терпіти насадження нових порядків двома тоталітарними режимами.

      З самого початку приєднання Західної України до СРСР радянське керівництво  прагнуло обмежити діяльність УГКЦ, хоча воно і змушене було зважати на значний авторитет Андрія Шептицького в народі і світі. Незважаючи на наступ на Церкву, митрополит зумів організувати діяльність духівництва, підтримував український народ у своїх численних пастирських посланнях.

      Релігійна політика гітлерівських окупантів  змінювалась у залежності від  зміни суспільно-політичної ситуації взагалі. На початку окупації, коли загарбники ще плекали далекоглядні плани і були зацікавлені в мирному ставленні українського населення, вони створили досить широкі можливості для діяльності греко-католицьких церков. Але після того, як стало зрозуміло, що їхня "блискавична війна" провалилась, а впроваджений в Україні "новий порядок" викливав розгортання народної боротьби, окупанти почали обмежувати діяльність УГКЦ. По мірі ускладнення становища гітлерівців посилювався тиск і на Україну.

      З відновленням радянської влади на території України становище УГКЦ ускладнилось. Сталінське керівництво розпочало процес ліквідації даної конфесії, яка значної мірою підтримувала ідею незалежності України і володіла великим впливом на суспільство.

      Отже, Греко-Католицька церква як конфесійний різновид українського християнства відігравала важливу роль у формуванні національної свідомості, ідентичності розвитку національно-релігійних почуттів, духовно-інтелектуального світу українців. Саме у воєнний період особливо яскраво простежується етнічна специфіка, національний характер та потужний націотворчий та духовно формуючий потенціал УГКЦ. Необхідно розглядати феномен греко-католицизму в Другі й світовій війні як складне і не однозначне явище не позбавлене внутрішніх суперечностей. Проте результати дослідження не залишають сумнівів щодо визначальності впливу церкви на процеси національно-духовного розвитку.