Церковь на Украине

      Важливу інформацію щодо суспільно-політичної діяльності духовенства дає Архів  актів нових у Варшаві (Польща), особливо документи фонду Міністерства віросповідань та просвіти. У фонді  зібране листування станіславського  воєводи та інших польських урядовців з вищими органами влади у Варшаві. З повідомлень чиновників відомо, що за діяльністю єпископа українського духовенства стежили польські спецслужби. Всупереч тиску влади, владика не відмовився від свого підпису проти проведення виборів до польського парламенту на території Східної Галичини в листопаді 1922 р. [34, с.7]. Однак польські урядовці підтримували деякі ініціативи зокрема запровадження примусового целібату в Станіславській єпархії.

      Отже, названі архівні джерела з  досліджуваної проблеми -великий масив документів, який уміщує матеріали діловодства державних установ, громадських організацій, церковно-релігійну документацію, листування єпископів з діячами українського руху. Більшість матеріалів державних інституцій написана польською мовою, у них переважають достовірні факти. Меншою мірою це стосується донесень секретних інформаторів поліції, які стежили" за духовенством та діяльністю очолюваних ним організацій. Уважного підходу щодо виявлення правильності інформації потребували епістолярні джерела та Інші документи особового походження.

      Окрему  частину джерельної бази становлять твори Г. Хомишина (Пастирські послання, Пастирські листи, відозви). Праці владики  можна умовно поділити так: 1) роботи, що розкривають програму українсько-польського порозуміння; 2) антикомуністичного характеру; 3) про обрядові справи; 4) з історії розвитку клерикального культурно-просвітницького товариства "Скала"; 5) богословсько-душпастирські; 6) на суспільну тематику.

      Таким чином, щоб здійснити відбір архівних матеріалів довелося провести значну пошукову роботу. Складність полягала в тому, що документи переважно знаходяться в різних архівах. Більшість їх лише опосередковано окреслює досліджувану проблему, має фрагментарний характер. Часто доводилося працювати з рукописними документами, написаними українською та польською мовами. Вони потребували всебічного аналізу, зіставлення фактів, які в них наводилися. Проведена пошукова робота дала можливість виявити велику кількість нових документів, які введено в науковий обіг уперше. Використання їх у комплексі з широким колом інших джерел сприяло досягненню поставленої мети -дати всебічну картину суспільно-політичної та культурно-просвітницької діяльності галицького духовенства у середині ХХ століття.

      Підсумовуючи аналіз документів, зазначимо, що наукове використання всіх груп опублікованих і неопублікованих документів про діяльність ГКЦ передбачає, по-перше, створення комплексів цих джерел, які б дали змогу найбільш повно розкрити різнобічну діяльність церкви; по-друге, для отримання необхідної інформації про всі напрями діяльності ГКЦ необхідно їх вивчати в сукупності з усіма іншими видами історичних і літературних джерел.

      Радикальні  зміни, що відбулися у суспільстві  наприкінці 80-х   -   початку   90-х   років,   суттєво   торкнулися   релігійного питання. Особливістю історичних праць того періоду, є те, що перше наукове відображення розглядувана проблема отримала не в спеціальних, а в узагальнюючих працях з історії української церкви. Заслуговує на увагу перший навчальний посібник за редакцією А. Колодного і П. Яроцького «Історія Релігії в Україні». В ньому вперше системно і послідовно аналізуються релігійно-церковні процеси, що відбувалися в різних конфесіях на теренах України.

      У працях П. Брицького і В. Трофимовича опублікованих 1995 p., висвітлюються окремі аспекти України в період Другої світової війни, участь українського народу і Церкви у боротьбі проти гітлерівських загарбників. Автори висвітлюють трагічні сторінки історії" українського народу, дають ґрунтовну оцінку досліджуваного  процесу. У  науковий  обіг  вперше  вводиться низка      документів [12, 8 6].

      Протягом  останнього десятиліття дослідники зробили серйозну спробу відмежувати  правду від міфів, стереотипів і  суб'єктивних бажань. При цьому необхідно зауважити, що сучасна історіографія, так само, як і післявоєнна діаспорна, є частиною єдиної української історичної науки.

      Історики  зарубіжжя значною мірою заповнили  тематичне поле, яке змушені були оминати радянські дослідники. Однак  відчувається, що першим не вистачало радянських джерел для повноцінної аргументації висунутих положень.

      Підсумовуючи  огляд історіографії з цієї проблеми, можна стверджувати, що тема не розглядалась комплексно у вітчизняних чи зарубіжних дослідженнях. Радянська історіографія пo суті обмежилась нагромадженням фактичного матеріалу та ідеологічних штампів і мало наблизилась до наукового дослідження проблеми. Ідеологічно натягнувшись вона все ж зробила крок вперед у вивченні теми (повне її висвітлення було неможливим через недоступність для них до 1990     р.     українських     архівів).     Потреба     неупередженого вивчення проблеми після проголошення незалежності України 1991   р.   висунула  перед  українськими  вченими  необхідність перегляду    багатьох    положень    монографій    відповідно    до сучасних    світових    критеріїв    оцінки    історичних    подій    і висвітлення багатьох питань, на які історична наука ще не дала відповіді.

Розділ  II.Протистояння УГКЦ сталінському тоталітарному режимові (193 9-1941 рр.)

      Переслідування  Української Греко-Католицької церкви розпочалося в 1939 р. На підставі договору між урядами СРСР і Німеччини в серпні 1939 р., у вересні основна частина західноукраїнських земель, які перебували до того в складі Польщі, була приєднана до Української РСР. Ця визначна подія в історії України мала суперечливий характер: з одного боку , було зроблено вирішальний крок до єдності всіх українських земель, а з іншого - сталося це у результаті таємної домовленості Сталіна з Гітлером, внаслідок чого Західна Україна потрапила під владу жорстокого тоталітарного режиму, що панував тоді в СРСР [33, с. 9].

      Встановивши нову владу, більшовики стали проводити  на нових захоплених територіях політику прискореної "радянізації". Гуманітарний аспект даної політики на Західній Україні визначився значною мірою сутністю офіційної політики в сфері духовного життя суспільства. А вона повністю відповідала вже знайомій по 20-30-х роках формулі: партійно-державна монополія на розвиток освіти і культури, при чому цей розвиток розглядався як засіб нав'язування комуністичної ідеології та формування "нової людини", яка б забезпечувала потреби людини. Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю майже всі освітні, культурні й ідеологічні установи, держава заходилася розбудовувати життя у Західній Україні після вересня 1939 р. в потрібному для себе напрямі [33; с. 9].

      На  західноукраїнських землях одним з  найсильніших факторів, що протистояв цьому режиму, була наявність впливового відкритого опонента режиму в особі  церкви, яку протягом розглядуваного періоду держава не змогла підпорядкувати своєму контролю [27, с. 146]. Власне, церков було декілька, що відбивало мішаний етнічний склад населення й складність історичної долі західноукраїнських земель. Крім кількох відсотків, населення належало в основному до 4 основних конфесій. Спираючись на дані перепиту 1931 p., можна припускати, що в Західній Україні на час включення її до складу СРСР проживало трохи менше як 2 млн. римокатоликів, близько 1,5 млн. православних (переважно на Волині), майже 4,3 млн. греко-католиків (головним чином у Галичині) та 800 тис. іудеїв [40, с. 146].

      Потрапивши  до складу держави войовничого атеїзму  - СРСР, всі церкви, що діяли на території Західної України, опинилися у дуже скрутному становищі: вони самою своєю природою не вписувалися до радянської системи. До західної України було завезено великі партії антирелігійної літератури,   організовано  читання  лекцій  на відповідну  тематику [33, с. 9]. У звіті Наркому УРСР за 1940 р. значилося, що при клубах західних областей республіки діють 335 атеїстичних гуртків, які охоплюють 5731 чоловік. Набагато серйозніше було налагоджено справу з антирелігійною пропагандою в навчальних закладах, особливо у школах, де вона стала невід'ємною частиною навчального процесу. Це до реорганізації системи в усіх школах було скасовано викладання релігії, ліквідовано відповідну символіку, під час релігійних свят школярів намагалися залучити до участі у різноманітних виховних та громадських заходах [33, с. 11].

      Розгромивши церкву на основній території республіки, сталінський режим зустрівся на теренах Західної України із високоорганізованим релігійним життям. Найбільшу загрозу радянські керівники вбачали у Греко-Католицькій Церкві, яка напередодні війни мала 3040 парафій, 4400 церков і каплиць, 1 богословську академію, 127 монастирів і монастирських будівель, 5 духовних семінарій, 2 духовні школи, З щотижневі газети, 6 місячних часописів, 10 єпископів, 2950 священиків, 1610 монахів, 540 студентів теології [39, с. 291].

      З такою силою владі слід було рахуватися. О. Лисенко вважав, що УГКЦ, "ставши генератором національної самосвідомості місцевого населення, мала досвід протистояння, протидії асиміляторській політиці польського уряду. Глава уніатів митрополит Андрей Шептицький, який так і не присягнув польським властям, залишався послідовним поборником прав своєї пастви і після входження Західної України до складу УРСР". Треба додати, що польській уряд до останніх днів виділяв матеріальні субсидії греко-католицькій церкві, намагаючись зробити її спільником [37, с. 65].

      Церква  виконувала душпастирську місію, морально-виховні  завдання і володіла значною кількістю  будинків культурного призначення, друкарень, книгарень і бібліотек. Вона мала широку мережу церковних  братств, релігійних товариств, дієво впливала на масові культурно-освітні товариства Галичини, зокрема, "Просвіту", "Рідну школу", "Сільський господар", "Пласт", "Луг". УГКЦ сприяла становленню українського бізнесового життя, формуванню національних економічних та музейних структур, займалася благодійництвом і меценатством [43, с. 20]. Вона  простягалась на три великі єпархії: Львівську, Перемишльську і Станіславську, Апостольську Візитатуру Волині і Апостольську Адміністратуру Лемківщини [3, с. 199].

      Отже, анексувавши восени 1939 р. Західну Україну, більшовицька влада розгорнула широкий наступ на релігію і церкву, зокрема Греко-Католицьку як важливіший чинник духовного і політичного життя краю. Але тиск на неї з боку влади був, принаймні, порівняно з післявоєнними роками, не такий жорстокий.

      Не  зважившись на остаточну ліквідацію УГКЦ, радянські органи піддавали  її могутньому економічному тиску. На підставі аграрної декларації Народних зборів було націоналізовано всі  церковні землі. Тільки Львівська архієпархія  втратила близько 36 тис. га [33, с. 11]. Було конфісковано значну кількість будівель, накладено податки на  духовенство.    Наприклад,    священик,    як   нетрудовий   елемент,    мав сплачувати вп'ятеро більше інших громадян [23, с. 22]. В зв'язку з цим митрополит не побоявся безпосередньо звернутися навіть до секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, за вказівкою якого на деякий час влада зменшила оподаткування духовенства й парафій.  Одначе це був швидше епізод поміркованого ставлення чиновників до служителів релігійного культу [27, с. 143].

      Митрополит  А. Шептицький був єдиним, хто наважився  відкрито у своїх листах-зверненнях до партійного апарату піддати гострій  критиці деякі аспекти радянської політики. На початку 1940 р. Шептицький висловлює різкий протест в листі  до завідуючого Львівського відділу народної освіти Т. В. Марченка у справі антирелігійної пропаганди в школах, кваліфікуючи дії влади як насильство над совістю дітей [32. с. 43]. У квітні 1940 р. митрополит надіслав урядові УРСР протест проти методів насильницької колективізації, які "викликають у людей поняття, що іде тільки про те, щоб завести нове кріпацтво, багато гірше від усього того, що про кріпацькі часи оповідає історія" [32, с. 22].

      Крім  послань до духовенства митрополит звернувся в грудні 1939 р. до української молоді, застерігаючи її від зради проти Батьківщини і церкви. Всі свої послання і повчання : до духовенства, до монахів, до дяків, до вірних, до української молоді, - А. Шептицький друкував на цикльостилі у "Львівських Архієпархіальних відомостей" для своїх і сусідніх парафій. Велике значення, яке надавав митрополит зв'язкові зі своїми священиками, видно з його розпорядження від 12 червня 1940 року, де він вже під канонічним послухом зобов'язував священників переписувати поодинокі екземпляри "Львівських Архієпархіальних відомостей" [3, с. 200].

      Щоб задушити релігійно духовне життя, комуністичні правителі закрили  усі релігійні установи та навчальні  заклади: Львівську богословську академію, Львівську, Перемишльську і Станіславську  семінарії, заборонили всі чернечі чини, українські греко-католицькі друкарні [2, с. 11].

      Митрополит  А. Шептицький робив все для того, щоб зберегти церкву в нових умовах. Він заборонив священникам покидати парафії, яких у трьох Галицьких  діоцезіях налічувалося 2190. Не всім, однак, вдалося дотриматися цього наказу: 40 священників було кинуто до в'язниці і вивезено, частина з них загинула. Близько 100 їх, щоб уникнути такої долі покинуло свої парафії і з допомогою німецької репатріаційної комісії виїхали на територію Польщі [17, с. 102].

      Зважаючи на недугу митрополита Андрія, що вже 9 років був прикований до крісла, хіронтія відбулася у митрополичій молитовниці. Вона проходила таємно за участі єпископі Микити Будки та Миколи Чарнецького. Таким чином, таємно в колі обраних осіб відбулась епохальна подія для УГКЦ, яка забезпечувала подальший провід церкви в часи жахливих терорів і переслідувань.

      Про цю подію вірні та духовенство  були повідомлені листом у січні  1942 року вже після відходу більшовиків. В ньому А. Шептицький писав: "Преосв. Иосиф знаний вже всьому духовенству як довголітній ректор духовної семінарії. Його заслугою є існування та ведення Богословської Академії і велике оживлення науково-богословського руху в нашій архієпархії. Його теж заслугою є надзвичайний музей Семінарії. Серед дуже тяжких відносин відновив преосв. Иосиф зруйнований будинок семінарії та зорганізував заново в ньому Духовній семінарії - велику і малу" [3, с. 205]. Відмітимо, що в цьому листі митрополит Андрій приписує заснування Богословської Академії безпосередньо Й. Сліпому. В зв'язку з тим, що багато греко-католицьких священників і віруючих внаслідок репресій опинились далеко від Галицької митрополії, митрополит Андрей вирішив встановити нові екзархати на території СРСР. 9 жовтня 1939 року було створено 4 екзархати поза Галичиною [27, с. 148].