Церковь на Украине

До першого  екзархату належали Волинь, Підляшшя, Полісся і Холмщина з екзархом єпископом Миколою Чарницьким. До другого належала Білорусь з екзархом отцем Антонієм Нєманцевичем. Третій під керівництвом екзарха батька Климентія Шептицького охоплював Росію і Сибір. Четвертим була радянська Україна на чолі з архієпископом Й. Сліпим.

      Щоб забезпечити духовну опіку своїм  вірним і продовжити церковну справу у важких радянських умовах, А. Шептицький у лютому 1940 р. писав: "Розписується конкурс на парохії в Києві, Одні, Вінниці, Харкові 1 Полтаві. Вимагається готовності вдень і вночі на всякі жертви, які були би потрібні, або хоч би хосінні для справи з'єдинення наших вірних, нез'єдиненних православних і безбожних хрещених і нехрещених..." [З, с. 201]. В березні 1940 р. він знову звернувся до духовенства: "Як Бог дасть, прийде нам ласка, - а певно многим з нас Бог дасть ту ласку, -проповідувати в церквах Великої України, право-і-лівобережної, аж по Кубань і Кавказ, Москву і Тобольськ. Треба бути на те приготованим." [З, с. 201]. А 17 квітня 1940 року писав до духовенства, що, бажаючи виконати свої обов'язки перед віруючими, "які переселені на східні границі нашого краю, наміряю звернутися до уряду СССР з проханням уможливити мені і десяти священикам душпастирську працю поміж тими переселеними" [З, с. 201].

      Необхідно відмітити, що акція митрополита  щодо створення нових екзархатів рішуче негативно розцінювалась  радянськими дослідниками, котрі  звинуватили архієрея в експансіоністських претензіях [47, с. 148]. Подібна ж практика мала місце і в інших конфесіях, у тому числі і в Російській православній церкві, проте осудили лише голову УГКЦ.

      Таким чином, за надзвичайно складних обставин УГКЦ не тільки збереглася, але й  поширювалася на великій території Сходу. Щоб прийти до церковної єдності слов'янського Сходу, насамперед українського, російського та білоруського народів, митрополит започаткував очищення церкви від латинських обрядів, готував місіонерів для апостольської праці у східних регіонах.

      Працюючи  за різних політичних режимів (Австро-Угорщини, Польщі. Радянського Союзу), А. Шептицький ішов на розумні компроміси, не відступаючи, проте, від головної мети. Помітивши  те, що більшовики, зважаючи на його авторитет, не збираються його арештовувати, митрополит у лютому 1940 року заповідає скликати Архієпархіальний Собор. Скликання подібного собору в чолі чи не найбільшого посилення терору - не лише демонстрація сили УГКЦ, але свого роду подвиг [З2, с. 43].

      1 квітня 1940 року опубліковано послання митрополита "Про безбожництво", де в дуже різкій формі було засуджено атеїзм - офіційну ідеологію більшовицької системи. Як реакція - 11 квітня .1940 р. у маковському журналі "Безбожник", № 11 появляється стаття, спрямована проти митрополита [29, с. 112].

      Незважаючи на це, Собор розпочав свою роботу 19 квітня і тривав до 12 вересня 1940 р. В ньому взяли участь 80 священиків, всі наявні єпископи. Собор видав 31 декрет і велику кількість правил, які мають теоцентричний характер, тобто Бог найвища мета й осередок всього того, про що може іти мова в християнстві [3, с. 206]. Було також обговорено методи діяльності УГКЦ в умовах більшовицької окупації.

      В 1941 році відбувся другий Архієпархіальний Собор, найважливіші декрети і правила якого було надруковані у "Львівських Архієпархіальних Відомостях". На ньому обговорювалися такі питання як вшановування святих, іконографія, догматичні основи моралі, послух Церкві, церковні обряди [2, с. 130].

      В червні 1941 року внаслідок приходу німецької влади релігійна ситуація змінилася. Митрополит А. Шептицький так підсумував перший період перебування УГКЦ за часів радянської влади: "Більшовицька займанщина, що тривала майже два роки спричинила повну руїну нашого й обездоленого народу. Число жертв, що їх вивезено, ув'язнено чи вбито, дуже велике. Тільки у моїй (Львівській) архієпархії їхнє число доходило до 200 000. В моїй єпархії було вбито або померло у в'язниці 12 священиків, а в Перемишлянській - близько 20. Крім того, з моєї єпархії вивезено в Сибір 33 священики. Навіть прості селяни, яких не могли вивезти чи ув'язнити, сильно потерпіли внаслідок примусових робіт, конфіскації майна, надмірних податків та постійного контролю поліції, що на кожному кроці, де тільки могла, знищувалася з безборонного народу. В кількох випадках цілі села були переселені з одного місця на інше. Та за всі ці переслідування і жертви Бог вигородив наш народ небувалим відновленням релігійного життя. Тепер церкви ісповідальниці завжди переповнені, та навіть між молоддю розбудилося завзяття боронити й зберігати свою віру. Так ото з цього тяжкого допусту ми вийшли душевно очищені і підкріплені у святій вірі. І за це все нехай буде дяка Господові" [27, с. 143].

      Незважаючи  на свою відносно помірковану політику щодо релігії, Москва все ж розпочала в 1939-1941 pp. тотальну ліквідацію УГКЦ з допомогою Російської Православної Церкви. На це вказують, зокрема, такі факти, як прилучення православного Крем'янецького повіту (з православним єпископом у Крем'янці та Почаївською Лаврою) до Тернопільської області в 1939 році, шантажування органами НКВС отця Г. Костельника   з   метою   очолити   антиватиканський   рух   [15,   с.   106]. Красномовними в цьому випадку є і заходи Московської Патріархії в 1940-1941 pp. щодо висвячення на галицького єпископа москвофіла Пантелеймона Рудика, завданням якого було перетягнути греко-католиків на православ'я [27. с. 882].

      Таким чином, внаслідок галасливого "визволення" радянською владою Західної України  більшовики розпочали кампанію проти  Церкви, проти священства і проти релігії взагалі. Однак за цих неповних два роки успіхи їхньої пропаганди були мінімальними. Комуністичний рух у Галичині завжди був досить слабким і більшість населення й тепер поставилося до комунізму вороже. Не допомагали арешти, терор, вивози на Сибір - Церква існувала далі і, після ліквідації всіх інших організацій, громадських, наукових і політичних, вона залишилися єдиним осередком незалежного українського життя. Це більшовики знали добре, але приступом брати Церкву ще не зважувалися. Авторитет А. Шептицького був такий великий, що застосувавши проти нього брутальну силу ці "визволителі" могли цим викликати масові заворушення. А цього більшовики не прагнули, тому і залишили церкву з релятивному спокої.

      Розділ  ІІІ. Греко-Католицька Церква в період німецької  окупації України (1941-1944 рр.)

      У червні 1941 року розпочалася війна  Радянського Союзу з Німеччиною і вже на протязі кількох місяців  не лише західноукраїнські земля, а  й ціла Україна опинилася під  німецькою окупацією. Захоплення гітлерівськими загарбниками України супроводжувалося насадженням на її території жорсткого окупаційного режиму, який передбачав перетворення українських земель в німецьку колонію. У адміністративному відношенні Україну розділили на кілька частин. Управління захопленими територіями гітлерівці здійснювали при допомозі силових методів та терору. Це привело до того, що на території України було закатовано кілька мільйонів чоловік мирного населення та військовополонених. Значна кількість українського населення була вивезена на роботи до Німеччини. Однак, таких відверто жорстоких рис гітлерівське панування набуло дещо згодом. У перші місяці свого перебування в Україні німці, щоб успішно завершити "блискавичну війну", намагалися забезпечити собі підтримку місцевого населення. В той час нацистська пропаганда твердила, що основною метою приходу німецької армії є визволення України від більшовизму. З метою поширення цієї ідеї серед населення велась досить активна агітаційна робота [19, с. 10].

      Окупація  України німецькими військами змінила  також і релігійну ситуацію. О. Лисенко твердить, що гітлерівці вважали за потрібне врахувати настрої віруючого населення [37, с. 75]. Можна припустити, що напередодні війни німецькі спецслужби ретельно вивчали релігійну ситуацію на Україні. Маючи свідчення про невдоволення віруючого населення політикою радянської влади щодо УГКЦ, окупанти вирішили зіграти на почуттях людей, позбавлених права задовольняти свої релігійні потреби. Це повною мірою співпадало з вказівками Гітлера, який говорив, що на початку окупації нацисти не повинні виказувати своїх дійсних намірів, а всіма засобами підкреслювати, що вони несуть свободу [33, с. 513].

      Отже, під впливом вдало розгорнутої  нацистської пропаганди, значна частина  духовенства повірила, що з приходом окупантів виникли умови для  вільного розвитку церков.

      Всі   евентуальні   надії   на   полегшення,   розрахунки   на   західну цивілізацію швидко розвіялися і український народ почав  у тих важких умовах війни і  масового терору організовувати власні сили для оборони перед двома  апокаліптичними звірами, перед німцями і більшовиками [20, с. 312].

      Провід  ОУН, скориставшись сприятливими обставинами  проголосив ЗО червня 1941 року у Львові відновлення Української держави. Митрополит А. Шептицький, вітаючи цю подію 1 липня звернувся до вірних із пастирським листом, який було прочитано по всіх церквах митрополії: "Український нарід мусить у цій історичній хвилині показати, що має досить почуття, авторитету і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути усі Богом дані сили. Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов'язків докажіть, що ви дозріли до державного життя. Від уряду очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, що узагальнили би потреби і добро всіх замешкаючих наш край громадян без огляду на це, до якого віросповідання, народности і суспільної верстви належить" [38, с. 137]. Митрополит був обраний почесним протектором і президентом Національної ради, котру німецька окупаційна влада невдовзі розігнала, а членів уряду на чолі з Ярославом Стецьком арештувала і відправила до концтабору Заксенхаузен [41, с. 78].

      Всупереч  твердженням радянської історіографії  й офіційної пропаганди комуністичного режиму УГКЦ ніколи не була колаборантом, тим більше союзником нацизму. Проголошені  подяки німецькій армії за визволення від більшовицького режиму були зумовлені припиненням масових репресій, депортацій органами НКВС перед втечею. Населення краю зустріло проголошення незалежності України 30 червня з великим ентузіазмом і новими надіями. Ці почуття відбиває послання митрополита до духовенства і віруючих від 5 липня 1941 року, у якому він висловлював сподівання, що "на підвалинах солідарності й усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, а я живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других" [28, с. 48].

      Німецькі  окупанти не збиралися надавати українському населенню повної релігійної свободи. За діяльністю церков було встановлено суворий контроль. Здійснення його було покладено на спеціальні підрозділи СД та поліції [19, с. 15]. Але завдяки гнучкій дипломатії і невтомній праці свято горського престолу, УНКЦ набирала сили, вносила свої корективи в національно-культурне життя.

      Отже, спочатку, коли гітлерівці планували  завоювання Кавказу, Азії та інших територій, вони вважали за потрібне забезпечити  мирне і дружне ставлення до себе українського населення. З таких  міркувань вони спочатку не виказували своїх дійсних планів щодо України, а намагалися всіма засобами викликати прихильність місцевого населення. Одним з таких засобів ідеологічного впливу на населення, на думку окупантів, могла стати УГКЦ. Більш точно політику гітлерівців на початку окупації характеризував  нарком НКВС  УРСР  Сергієчко.  У доповідній  на ім'я Хрущова він писав: "На початку свого панування німці приглядалися до обставин, вивчали церковну ініціативу, з яких би кіл вона не виходила, підтримували, але обережно спрямовували у вигідному для себе руслі" [19, с. 17].

      Помірковані стосунки між УГКЦ і окупаційною  владою переросли у протистояння восени 1941 року, коли Берлін відверто виявив загарбницькі наміри відносно України і розгорнув на її окупованих землях терор проти національних сил, зокрема ОУН. У грудні 1941 року німецька канцелярія видала спеціальну інструкцію про погодження з українським населенням, її п'ятий пункт стосувався церкви. У ньому вказувалося, що діяльність церков на території України не забороняється до тих пір, доки вони не займаються політичною діяльністю [18, с. 65].

      Незважаючи  на це, А. Шептицький у грудні 1941 року у пастирському посланні "Як будувати Рідну Хату", сконфіскованому  німецькою окупаційною владою засудив  тоталітарну політичну систему, монопартійне державне управління.

      Головними в пастирських листах, зверненнях митрополита та інших ієрархів церкви у воєнні часи були заклики до національної єдності та злагоди, які вони вважали  передумовою побудови незалежної і  сильної України. Цією думкою пронизане  згадане послання митрополита від 5 липня 1941 року, в котрому він переконливо стверджує, що Соборна Україна постане тільки за умов солідарності і творчої невтомної праці всіх українців. УГКЦ закликала віруючих до релігійної єдності, яка мала б стати духовною основою об'єднання всіх національних сил під час війни [13, с.49].

      29 січня 1942 року рейхканцелярія одержала лист від видатних українських поборників національної ідеї. Один із п'ятьох підписаних був А. Шептицький (голова Української Національної Ради у Львові). Не ставлячи питання про українську незалежність, лист констатував, що поразка Росії перед Німеччиною дасть можливість Україні ввійти в європейську політичну систему. У листі було сказано, що український народ у Райхскомісаріаті позбавлений можливості розвивати своє національне і культурне життя, що патріотична преса і товариства зазнають надзвичайних утисків, що школи замкнено. Вимагалось поваги і визнання права українського народу на життя і національний культурний, економічний і політичний розвиток, права України на "незалежне існування" [26, с. 223]. Подібні листи не мали жодного впливу на політику націонал-соціалістської Німеччини.