Церковь на Украине

      Потоки  невинної крові, які проливались  на Сході Європи і в Україні  зокрема, спонукали митрополита  зосередити увагу всіх на деморалізуючих, деструктивних фактах вбивства людей [22, с. 71].

      У лютому 1942 року А. Шептицький звернувся до шефа гестапо Гіммлера з протестом проти масового знищення євреїв. В березні в пастирському посланні знову засудив вбивства людей. В своїх посланнях і листах він викриває злочини окупантів, переконливо доводячи не сумісність дій нової влади з принципами християнської моралі. "Після звільнення німецькою армією з-під більшовицького ярма, - наголошував архієрей у листі до папи Римського від 31 серпня 1942 року, - ми відчули певну полегшу, яка, однак, не тривала довше ніж один чи два місяці. Поступово уряд впровадив направду незрозумілий режим терору і корупції, який з дня на день стає чимраз тяжчим і нестерпним" [27, с. 149].

      Дещо  згодом митрополит не побоявся знову виступити на захист євреїв. Цього разу він звернувся безпосередньо до Гітлера, засуджуючи геноцид єврейського народу. Крім того, Шептицький зобов'язав греко-католицьких монахів і монахинь переховувати євреїв. 15 єврейських дітей а також дорослих переховував митрополити у своїй свято горській резиденції, серед них відомого рабіна Давида Кагане [35, с. 71]. Збагнувши антигуманну суть фашизму, владика протиставив йому не лише Слово Боже, а й конкретні справи - адже десятки євреїв було врятовано в підземеллях собору Святого Юра у Львові, а також резиденції архієрея [31, с. 26]. Лише заступництво генерал-губернатора Г. Франка врятувало митрополита від арешту. Як свідчать очевидці, з приводу цих дій митрополита А. Гітлер заявив, що "графа Шептицького за такі дії варто було б повісити, але митрополит Шептицький може собі таке дозволити" [43, с. 50]. Як бачимо виступи А. Шептицького викликали неприязнь до нього фашистського режиму. Як і більшовики, гітлерівці не знищили його лише через велику популярність в народі.

      В червні 1942 року німці започаткували новий етап своєї релігійної політики. 1 червня 1942 року рейхскомісар України Е. Кох видав "Розпорядження про правні відносини релігійних організацій". Перш за все цим документом всім релігійним організаціям, що діяли в Україні, наказувалось зареєструватися у рейхскомісаріаті в трьохмісячний термін. Незареєстровані організації вважалися незаконними і підлягали розпуску. Таким чином, після виконання цього наказу всі релігійні об'єднання потрапляли в поле зору влади. Поряд з цим окупанти застерігали за собою право втручання у внутрішні справи церков. Досить великі повноваження у цьому відношенні залишав за собою рейхскомісар, так, для заснування нових релігійних товариств потрібен був його особистий дозвіл. Він також своїм розпорядженням міг розпустити релігійне об'єднання, якщо воно якимось чином порушило дане розпорядження. Генерал-комісари на місцях отримали право затверджувати персональний склад духовенства релігійних організацій і виводити з нього осіб, до яких мали претензії. Поряд з тим церквам суворо заборонялося займатися будь-якими справами, що виходили за межі релігійних. В основному це стосувалося політики [19, с. 19]. Вказане розпорядження фактично стало програмою німецької релігійної політики в України на весь 1942 рік.

      В правилах і декретах двох попередніх Соборів, що відбувались в час  радянської окупації, і одному за німецької  окупації є зв'язок, що свідчить про  поступове вдосконалення моралі Церкви, яка втілювалася у християнській  праці і житті. На Соборі 1942 року було розглянуто також деякі проблеми, що стосувалися четвертої заповіді ("Шануй батька і матір свою"). В 1943 році відбувся четвертий Архієпархіальний Собор, який зайнявся богословсько-пасторальним опрацюванням п'ятої заповіді. Учасники Собору намагалися усвідомити і виправити всі провини християнського життя і вдосконалити працю священиків у парафіях.

      Призначені  митрополитом Андрієм і затверджені  Апостольським Престолом екзархи  намагались в складних окупаційних  умовах виконувати свої обов'язки. Так, екзарх радянської України архієпископ Й. Сліпий в листі до кардинала Є. Тіссерана від 12 квітня 1942 року, повідомляючи про становище у своєму екзархаті, згадував, що умови на Україні є дуже важкими; незважаючи на це у Києві було створено і юридичне оформлено парафію візантійського обряду. Повідомлялося і про те, що священників греко-католицької церкви важко розквартирувати в містах України [3, с. 209].

      Відмітимо, що поряд з питаннями церкви митрополит Андрей на перше місце ставив і національну ідею. Просування німецької армії на схід і звільнення від більшовиків майже цілої території України створювало для унійної церкви, як спочатку було насправді, сприятливі умови для її діяльності. Шептицький отримує поширену юрисдикцію на схід. Й. Сліпий відкрив першу греко-католицьку парафію в Києві, а єпископ Чернецький почав відновлювати унійну церкву на Волині та на Поліссі. УГКЦ та її центри стають осередками державотворчої пропаганди. Але німці в значній мірі перешкоджають цьому, не допускаючи на зайняті території ніякої релігійної акції з Заходу [27, с. 882]. Наддніпрянська Україна, знесилена постійними переслідуваннями, не була здатною сприйняти національну ідею. УГКЦ активно сприяла створенню Української Повстанської Армії восени 1942 року.

      А. Шептицький чимало зусиль доклав до згуртування, консолідації народу. Він робив чимало спроб примирити мельниківців і бандерівців, які, однак, виявилися безуспішними. Радянська історіографія ототожнювала УГКЦ з "українським буржуазним націоналізмом", адже вона була носієм української національної ідеї, дієвим чинником формування свідомості західних українців. В архівних сховищах зберігаються численні документи, зокрема доповідні записки, повідомлення, листи до Й. Сталіна з церковних проблем. Москва вважала УГКЦ колаборантом, аргументуючи тим, що всі 32 делегатури диотрикту "Галичина" очолювали уніатські священики. Церква брала участь у формуванні української дивізії "Галичина" у складі вермахту, підтримувала контакти з німецькою адміністрацією і водночас допомагала "Бандерівцям" [43 с. 51]. Щодо останнього факту, тло, як вже зазначалося, протягом усього періоду нацистської окупації греко-католицькі священики піклувалися духовним станом віруючих, допомагали українському рухові опору в особі ОУН-УПА. Монастирі й церкви були духовною і матеріальною опорою повстанців-підпільників у боротьбі проти гітлерівського, а згодом сталінського режимів, хоч, звичайно, і засуджували факти насилля, виходячи з засад християнської моралі.

      Зважаючи  на ці факти, можна без сумніву  твердити, що УГКЦ в важкий період німецької окупації була провідником і поборником національно-визвольного і державотворчого руху української нації. Перебуваючи в таких складних умовах керівництво Церкви всіляко підтримувало серед населення дух національної свідомості, хоча і змушене було підчинятися німецькій владі.

Розділ  IV. Становище УГКЦ в умовах відновленого радянського тоталітаризму (1944-1945 рр.)

      Влітку, 1944 року завершилась німецька окупація Західної України. Проте жаданий мир не настав. На теренах західних областей почалася війна між Українською повстанською армією та військами НКВС. За цих обставин воєнна адміністрація у щойно визволених районах лояльно ставилась до місцевого населення. УГКЦ продовжувала свою діяльність, сподіваючись на те, що жахи богоборчої політики довоєнного часу не повторяться. Духовенство, віруючі намагалися організувати церковно-громадські групи для допомоги хворим, сиротам, сім'ям, котрі постраждали від війни. В окремих містах і селах були прохання дозволити священикам, церковному активу відвідувати госпіталі, де б вони надавали допомогу. Проте власті нерідко ставилися з підозрою до* подібного милосердя.

      Греко-католицькі священики закликали зупинити кровопролиття  в західних областях. Станіславський єпископ Г. Комишин, наприклад, у липні та листопаді 1944 року звернувся із посланнями, в яких засуджував братовбивство [27, с. 152]. 7 вересня митрополит А. Шептицький публічно виступив на архієпископському соборі, зазначивши, що "становище селян в даний час стає нестерпним через погрози різних банд та організацій, ради яких поповнюються за рахунок людей, котрі ухиляються від військових повинностей і взагалі небажаючих служити в жодній армії. Проте серед них є й такі люди, які не підкоряються Законам Божим, не прислуховуються до голосу церкви і вважають себе людьми, покликаними виконувати каральні функції за позірні, а, можливо, й незначні злочини..." [27, с. 153]. Митрополит, таким чином, засуджував будь-яке насильство над українським населенням.

      Незважаючи  на свою відносно помірковану політику щодо УГКЦ, радянська влада розпочала звичними для неї підступними методами репресії проти даної Церкви. Так, одразу ж після звільнення Львова від гітлерівців, радянське керівництво прийняло таємну ухвалу про закриття митрополичої друкарні "Студіон", що вже було вчинено з подібними закладами в 193 9-1940-х роках. Перед керівництвом греко-католицької церви постало питання про збереження цієї власності, бо, як писав А. Шептицький у листі від 4 вересня 1944 року на ім'я Голови Над наркому УСРС і секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова, "було злишним доказувати, Що в нинішніх часах така установа публічного права і на цілий край поширена, як наша Церква, для своєї праці серед вірних не може обійтися без помочі друкарні" [22, с. 40]. Однак, влада в Києві відмовчувалась, оскільки секретар Львівського обкому партії Іван Грушецький та голова облвиконкому Микола Козирєв наполягали не тільки на вилученні друкарні в уніатів, а й навіть в обмеженні їхньої добродійної діяльності, яка полягала в утримуванні народної лікарні [22, с. 17].

      В листі на ім'я М. Хрущова від  23 серпня 1944 року керівники Львівської області М. Козирєв та І. Грушецький висловилися проти вимог А. Шептицького щодо залишення каплиці для сповідування хворих при лікарні,   організованій   греко-католиками   ще  до   1939   року,   і   носити медичним сестрам цього закладу одяг монахинь. "Ми вважаємо, - заявляли вони, - що в радянській лікарні має бути радянський порядок". Зважаючи на свої високі посади, вказані керівники чинили стосовно церкви, керуючись власними партійними інтересами [27, с. 154].

      Таким незначними, на перший погляд, акціями  радянський уряд розпочав довгоочікуваний  для себе процес ліквідації УГКЦ.

      Намічати  загальні плани наступу на греко-католицьку церкву як складову частину боротьби проти Ватикану в Москві розпочали після того, я домовилися із союзниками по антигітлерівській коаліції в Тегерані в 1943 році щодо концепції майбутнього устрою післявоєнної Європи. Радянський Союз робив максимум можливого, щоб зменшити вплив католицького Риму на нових радянських громадян і населення країн Східної Європи [23, с. 71]. Розробляти конкретні заходи щодо ліквідації УГКЦ, підпорядкованої не Московському православ'ю, а Римському престолу, Москва почала вже тоді, коли територія України була звільнена від німецьких військ [22, с. 16]. Ще в листопаді 1943 року митрополит Андрей передбачив, що Церкву очікують важкі часи, попри ті, які вони пережили за остійні чотири роки. "Кінчимо, - сказав митрополит 11 листопада 1943 року, - цей Архієпархіальний Собор в таку поважну хвилину нашої історії, що маємо багато причин побоюватися такої катастрофи, якої наш народ ніколи ще не переживав, ані в найлютіших часах татарських наїздів, ані в часах руїни, ані в часах, що наступили після полтавського погрому. Видається, що з великими кроками зближаємось до такої катастрофи. А ніхто з нас не знає, що робити, щоб її затримати!.. Зовнішня буря, що шаліє над Наддніпрянською Україною, зближається до нас. В ній пропадає там, може, більша в ліпша частина українського народу, - гине, фізично пропадає" [З, с. 238]. А. Шептицький вже тоді розумів, яка доля очікує його Церкву з поверненням радянської влади.

      Греко-католицька церква, спираючись на радянське законодавство, намагалася відокремитися від держави  і самостійно вирішувати внутрішні  питання. Це не задовольняло радянське  керівництво. Намагаючись контролювати релігійні конфесії ним було створено 14 вересня 1943 року Раду у справах Російської православної Церкви, а 18 травня 1944 року -Раду у справах релігійних культів. Основними функціями цих органів було вирішення через Інститут уповноважених з питань реєстрації церковних громад відкриття нових парафій, розгляд конфліктних ситуацій [34, с. 8]. Тобто був створений орган нагляду і поліційного контролю з боку держави. Уже в липні 1944 року, після вступу радянських військ у Львів уповноважений радянської адміністрації запропонував греко-католицькій церкві направити свою делегацію до Москви з метою отримання підтвердження на продовження її діяльності. Для нормалізації відносин з державою митрополит вирішив вислати делегацію. А. Шептицький розумів, що М. Хрущов як керівник УРСР нічого не вирішує без згоди Кремля.

      Керівник  УГКЦ планував відправити до Москви отців  Гавріїла Котельника, Івана Котіва та Германа Гудзинського. 16 жовтня 1944 року А. Шептицький звернувся з листом до голови Львівського облвиконкому М. Козирєва з проханням сприяти поїздці делегації до Москви і Києва, "щоб обговорити біжучі церковні справи галицької митрополії" [55, с. 41]. Останній, зрозуміло, звернувся з цим листом до обкому партії. А вже його перший секретар І. Грушецький Негайно передав зміст листа митрополита телефоном Микиті Хрущову [22, с. 17].

      В той же час митрополит А. Шептицький звернувся з листом до віруючих з  проханням зібрати гроші для  поранених і хворих солдатів [20, с. 72].

      Делегація, однак, не встигла виїхати до Москви в зв'язку із значним погіршенням здоров'я митрополита.

      1 листопада 1944 року А. Шептицький помер. Він очолював греко-католицьку церкву на протязі 43 років. Його діяльність для України мала непересічне значення. Він активно підтримував ідею державності і намагався її здійснити [58, с. 10]. За його керівництво греко-католицька церква в Галичині остаточно стала справді українською національною церквою.

      12 листопада главою УГКЦ став Й. Сліпий. Без сумніву, кращого кандидата на митрополита, важко було собі уявити. Як зазначає Ю. Федорів: "Митрополит Сліпий за весь час давнішої своєї діяльності церковної і громадської, показався людиною такого великого формату, такого сильного характеру і вміння, що лише він один міг прийняти керму Церкви в такі грізні часи. Надії він не обманув. Він створив одну з найсвітліших сторінок нашої церковної історії. За період своєї діяльності як ректор єдиної в світі української високої богословської школи, Богословської Академії, він підніс її рівень до рівня найліпших того роду інституцій у цілій Католицькій Церкві, він виховав цілу Генерацію священників нового типу, він поставив богословську науку нашої церкви з наукою західно-європейських країн. Послідовник А. Шептицький, митрополит Иосиф зумів поєднати східний тип християнства притаманний орієнтальній церкві, з органічною приналежністю нашої Церкви до Заходу, до Католицької Церкви і її культури" [30, с. 312].

      Одразу  після того, як Й. Сліпий офіційно заступив на свою посаду, він виступив із заявою, в якій запевняв, що Церква не буде втручатися ні в політичні, ні в дипломатичні, ні у військові справи, і в той же час просив свободи для релігійної освіти, на що радянські власті йому відмовили [23, с. 72]. 23. листопада митрополит Й. Сліпий видав звернення "До духовенства і віруючих", в якому вказував, що патріотизм мусить бути любов'ю до свого народу, він не може бути хибно зрозумілим націоналізмом, котрий обстоює любов до Батьківщини на ненависті та вбивстві тих, хто не належить до їх партії і не сприймає їх політичних поглядів [17, с. 155].