Бортнянский

          Літом 1758р. вибрані співаки  глухівської школи від їжджда-

ли до Петербурга. Серед них був і Дмитро . Батько, як завжди, не дуже радів музичним успіхам  свого сина. А мати сказала такі слова:

“Знай, що за гарний голос все людині прощається…”

          Більше своїх батьків Дмитро  Бортнянський не побачить ніколи…

          В той самий час з Києва  також везли співаків до Петербургу. В дорозі ці дві групи зустрілися  і об єдналися. В київській  групі був 13- тилітній хлопчик  Максим Березовський.

          Так відбулася зустріч двох  видатних в майбутньому композиторів.

          В Петербурзі новобранців привели  до покоїв старого Зимового  палацу. Тут рзташувались спеціальні  кімнати для співаків. Видали  одяг. Нагодували. І через два  дні залучили до репетицій.

          Почалась робота, серйозна, відповідальна  і тяжка. Адже їм належало  співати У кращому хорі Росії.

          Дмитрові Бортнянському тоді  ледь минуло сім років…

         У той час на Російському  престолі перебувала 48-ирічна Імператриця Єлизавета Петрівна. Вона дуже боялася старості і смерті. По цій причині заборонялося все, що могло нагадати про смерть. Навіть спів придворного хору повинен був звучати урочисто і радісно.

         Щоб відволіктися від думок  про можливий заколот, Єлизавета майже кожного дня об 11-й годині вечора слухала оперу, о першій ночі вечеряла і засинала під ранок.

         І недарма. Велика княгиня Катерина  Олексіївна уже не раз була  помічена учасницею змов проти  імператриці. У 1758 р. був розкри-

 

 

                                                      - 8 -

 

 

 

тий заколот, в якому Катерина приймала участь.

         Але кінчилось усе тим, що  Катерина вимолила собі прощення  у Єлизавети. Єлизавета хворіла,  а разом з нею “хворів”, чекаючи  перемін, і двір.

         Придворним хором керував Марко Федорович Півторацький, який сам вчився у Глухові, і, звичайно, він сам з благосклонністю відносився до всіх, хто прибув з гетьманської столиці.

         Півторацький на власному досвіді  знав багатогранне життя музиканта при дворі. Співав і в хорах, за що не раз був відмічений особливо. Приймав участь і в оперних постановках на початку італійської опери у Росії. А у 1756р. був затверджений на посаді директора Придворного хору.

         Півторацький прийняв нове поповнення хору і розмістив їх – частину у Зимовому палаці, а частину у будинку поручика Нащокіна, який капела арендувала для своїх виконавців.

         У перші дні прибувшим втовкмачували  інструкцію, якою побут співаків  був рзписаний в усіх подробицях.

         Старші співаки повинні були займатися вихованням молодших. Відповідальність за 6-7-літніх хлопчиків повністю лягала на дорослих солістів капели.

          Взаємовплив старших на молодших  – найкраща школа. Більшість  з них були земляками, деколи  навіть родичами. У Дмитра Бортнянського тут, в Петербурзі, служив брат по матері – Іван Толстой.

         З перших же днів глухівським  школярам прийшлося приймати  участь у виступах капели. Не  було попереднього навчання. Відразу  почалась робота.

        Але це не означає, що не передбачалось ніяких занять. Виділялись свої ж, відомі вчителі – Яків Тимченко, Гаврило Головня.

        Хорова російська школа на  той час досягла великої досконалості. Теоретичні положення про характер  і методику вокальної майстерності  були давно сформульовані і використовувались на практиці.

 

                                                      - 9 -

   

 

 

 

 

        Вивчення нових творів відбувалося дуже просто. Весь хор ділився на декілька ансамблів. В кожний з них включалися баси, тенори, альти і дисканти. Потім, після розучування партій, хор об єднувався і зіспівувався.

        Навчали  у Придворному хорі не тільки  співу. Вчили іноземні мови  – італійську, французьку. Серед  інших занять виділялися “інструментальні  студії”. Навчали грати на  різних інструментах.

        Тих,  хто виявляв акторські здібності,  Прикріплювали до сухопутного  Шляхетського корпусу для навчання  театральній справі.

        Навчали  композиції. Викладачами були іноземці  – Генріх Раупах і Йозеф  Старцер.

        По  закінченні кожного року проводився “генеральний екзамен перед директором і полковником М. Ф. Півторацьким” по всіх науках.

        Крім  того, існувала і нелегка робота. Співаки хору привикли до довгих  церковних служб, які ретелбно  вистоювала і вислуховувала імператриця Єлизавета. Вона любила слухати юних хористів.

        Примітним  став випадок, що стався на  Пасхальній службі.

        Дмитро  Бортнянський стояв у ту ніч  на правому клиросі. Йому було  доручено виконувати окремі сольні  партії. Його голос зачаровував  імператрицю. Вона відчувала до нього душевну симпатію.

        Служба  підходила до кінця. У Дмитра  була досить тривала пауза  і він непомітно для себе  задрімав. Коли настав час йому  вступати, регент не почув його  голосу. Сталася заминка, і всі  побачили сплячого семилітнього соліста.

         В цей момент імператриця наказала  не будити хлопця і віднести  його до її покоїв.

         Коли Дмитро пробудився, він не  повірив своїм очам. Своїм здивуванням  і дитячим страхом він заставив  сміятися свою покровительку.

 

 

                                                   - 10 -     

 

         

 

 

                    

        Цей випадок, звичайно ж, зіграв  свою роль у долі Бортнянського.  Але від цього його життя  не стало легше, скорше –  навпаки.

       Хлопчика, що успішно співав сольні партії Придворного хору, направили до вчителів акторської майстерності – в сухопутний Шляхетський корпус.

        Що його чекало у найближчому  майбутньому, він міг бачити  на прикладі свого земляка  – Максима Березовського –  що нп очах у Дмитра, буквально за рік, став таким відомим, що отримав перші ролі в кращих італійських операх, які ставила придворна трупа Великого князя Петра Федоровича (сина Єлизавети).

          Коли Бортнянський з малолітства  почав займатися акторською майстерністю  у Шляхетському корпусі, опери А. П. Сумарокова вважались найкращою школою виконавства, яку не можна було не пройти.

          У 1759р. у Петербурзі відбулась  прем єра російської опери  Сумарокова на музику Раупаха  «Альцеста». Вона була виконана  «малыми певчими». Саме в цій опері через деякий час прийдеться дебютувати і Бортнянському.

          А поки що імператриця все  більше хворіла і на перший  план стали виходити смаки  і звички Петра Федоровича. Він  являв собою великий контраст  усім царюючим особам Росії  18-го століття. Він грав і імпровізував майже на всіх музичних інструментах, по правді кажучи, досить фальшиво, чим була дуже незадоволена його дружина – Катерина.

          Але саме він наказав побудувати  в Оранієнбаумському палаці, у  1755р. Оперний дім. Тут відбулась прем єра опери Арайя «Олександр у Індії»(1759р.). Партію індійського царя Пора виконав Максим Березовський. У 1760р. У другій опері «Впізнана Семираміда» він виконує також одну з головних ролей.

          В обох операх Березовський  був єдиним російським солістом. Цікаво, що всі чоловічі партії виконували італійські примадонни,

 

 

                                                   - 11 -

                                     

                           

 

 

 позаяк на кастратів, вимагавших великих гонорарів, у Петра Федоровича грошей поки що не ставало.

        Автора  «Семіраміди» Петро Федорович  назначив керівником усієї своєї  музики. Найближчим часом цей  молодий композитор займе місце  першого придворного капельмейстера.

        25 грудня 1761р. Єлизавета Петрівна померла. Імператором став Петро Федорович. Він оголосив траур на цілий рік. Опери припинились. Отже Дмитрові Бортнянському приходилось приймати участь у щотижневих церковних службах, співати всілякі хорові і сольні партії.

       Петро  ІІІ правив недовго. 22 червня 1762р. він був убитий наближеними нової імператриці Катерини.

       Правда, він встиг видати один указ, завдяки якому в найближчому  майбутньому щасливо складеться  доля Дмитра Борт-

нянського.

       По  цьому указу, здібних юнаків  потрібно було відправляти на навчання у Європу. Зприходом на престол КатериниІІ  почалась нова епоха в історії Російської держави і врозвитку культури і мистец-

тва. Музика також не була забута імператрицею і засіяла при  дворі з новим блиском.

       Бортнянський продовжував займати помітне місце у хорі. Рік від року зростала його майстерність. Досягнувши 12 років, він був уже визнаним солістом. А через рік він дебютував у опері «Альцеста» у головній партії – царя Адмета(1764р.). Адмет співає вопері три арії. Тринадцятирічний Бортнянський виконував їх у теноровому діапазоні.

       31 березня  1763р. КатеринаІІ підписала указ  «про виписання на службу до  двору з Венеції славного капельмейстера  Галуппі…». 

       Зробивши  цей крок, Катерина вплинула на  долю малолітнього співака Дмитра Бортнянського. Бальдасаре Галуппі приїхав до Петербургу майже через два роки після видання указу і знайшов, що російські музиканти досягли великих успіхів у всіх музичних жанрах.

 

 

                                                  - 12 -          

 

 

                                             

 

       В один зперших  же днів по приїзді доПетербурга  Галуппі був запрошений на  виступ Придворної хорової капели. Спів хору настільки вразив  його, що він сказав:»Такого чудового  хору я ніколи не чув у Італії». Відмітив він і деяких найбільш обдарованих солістів. Одним з них був і Дмитро Бортнянський. Скоро Галуппі взнав, що Дмитро уже здобув собі славу і на оперній сцені. Бортнянський дуже швидко вловлював все, чому його почав навчати Галуппі. Що ж стосується музичної науки, то і тут відчувалась фундаментальна підготовка і гаряче бажання пізнання нового і невідомого.

       Галуппі був відмінним клавесіністом.  Він почав займатися і з  Дмитром. На публічні виступи  завжди брав юнака з собою.

       Катерина запропонувала Галуппі зимою 1766р. поставити оперу. Маестро приготував її, взявши за основу лібретто Пьєтро Метастазіо – «Дідона». До роботи над постановкою він залучив і своїх найкращих учнів, а серед них і Бортнянського. Галуппі помітив схильність і здібність юнака до композиції. Він пояснив Дмитрові, що у нього настав такий вік, коли не можна співати і тому треба займатися клавесином, оркестровкою, композицією.

        Зимою 1766р. відбулася прем єра  «Покинутої Дідони» на імпе  –

раторській сцені. Катерина щедро нагородила всіх учасників вистави.

        Крім  розважальної музики Галуппі  вирішив в чомусь реформувати  духовний хоровий спів в Петербурзьких  хорах. Але як не старався  уславлений музикант, не приживались  його хори на російському грунті. І, розуміючи це, він вирощує і допомагає як педагог юним російським талантам, виділивши особливо з них Максима Березовського і Дмитра Бортнянського.

        Галуппі  допомагає молодим музикантам  показати свої твори на публіці. 22 серпня 1766р. у Янтарній кімнаті «для пробы придвор  -  ными певчими пет был концерт, сочинённый музыкантом Березовским”- так відмічено у камер-фур єрському журналі Катери-

нинського палацу у Царському  Селі.

       Закінчувався  контракт Галуппі. Відносно Бортнянського  він 

 

                                                   - 13 -                                                      

 

 

 

 

 

зрозумів, що цього юнака  не можна покинути просто так, що слід пояснити необхідність продовження  його освіти. Галуппі зробив усе, щоб  добитися своєї благородної мети. Він пояснював свої думки Ди –

рекції придворних театрів, переконував Півторацького, нарешті  на аудієнції у самої імператриці  натякнув на необхідність відправити юнака зним до Венеції. Імператриця  згодилась з пропозицією Галуппі. Таким чином у липні 1768р. два земляка і друга Дмитро Бортнянський і Максим Березовський покидають Петербург і разом з учителем Галуппі від їжджають для подальшого навчання у Венецію.

      Пізньої  осені 1769р. прибув на Апенинський  півострів юний російський музикант – вісімнадцятирічний Дмитро Бортнянський. Він мав рекомендаційний лист до російського консула Маруція, якого відразу відвідав і отримав від консула перші поради і рекомендації стосовно свого життя у Італії.

       Перші  музичні враження Бортнянського були різноманітними і яскравими. Італійська музика того часу відрізнялась зовнішньою святковістю, легкістю. Навіть церковні служби проходили, як добре організовані вистави, оформлені в самому вибагливому музичному стилі. Ця краса і доступність приваблювала до себе маси людей, що шукали хоча б тимчасового притулку в світі душевних конфліктів і потрясінь. Вона була зрозуміла кожному. Класична гармонія стала новою мовою, з допомогою якої можна було впливати на почуття і смаки кожного європейця, був він французом, росіянином або ким-небудь ще. Це була надсвітова музика, що ввібрала всебе всі найвищі досягнення музичної думки.