Економіко - географічна характеристика Африки

Паливно – енергетичний комплекс Африки є слабо розвинутим. Енергооб´єкти розміщені дуже нерівномірно. В Африці зосереджено 1/10 запасів нафти та 1/5 гідроресурсів світу. Є великі поклади вугілля. Головним паливним ресурсом у країнах Африки стала нафта. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Найбільші запаси мають Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, а також Камерун, Демократична Республіка Конго і Туніс. Туніс є лідером за видобутком газу на континенті, значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет. Видобуток вугілля, крім ПАР, не є широкомасштабним.

Африка володіє великими гідроресурсами, але ріки розміщені по території  континенту дуже нерівномірно. Виробництво  електроенергії на ГЕС зосереджене  в Єгипті, Гані, Нігерії, Демократичній  Республіці Конго, Мозамбіку. Найбільші з діючих ГЕС — Асуанська на Нілі, Кариба на Замбезі, Каїнджі на Нігері.

Більшість африканських країн задовольняє  свої потреби в електроенергії тільки на 10-15%, 37 країн є імпортерами  енергоресурсів.

Обробна промисловість (крім гірничо-металургійної). Для більшості країн континенту 60-70-ті роки стали початком формування власної обробної промисловості. До 40% продукції цієї галузі припадає на ПАР, ще 30% — на країни Північної Африки. Провідну роль у структурі обробної промисловості більшості країн займають текстильна та харчова промисловість. В останні роки почала зростати частка чорної та кольорової металургії, машинобудування (збір автомобілів з імпортних деталей) та хімічної промисловості (виробництво добрив та лакофарбова промисловість).

У структурі виробництва країн  Африки практично відсутні високі технології (за винятком ПАР). Підприємства обробної промисловості (чорна і кольорова  металургія, хімічна, деревообробна, текстильна, цементна) сконцентровані у декількох  країнах: ПАР, Єгипет, Марокко, Нігерія, Замбія, Зімбабве, Демократична Республіка Конго та ін. Розвивається також  промисловість будівельних матеріалів (виробництво цементу).

 В країнах Африки виділяють три основні форми виробничої діяльності:

1) підприємства первинної переробки  експортної сільськогосподарської  сировини (очищення і пресування  бавовни, переробка кави, какао,  виробництво олії, цукру, вина, соків). Такий напрям спеціалізації промисловості характерний для всіх країн, які експортують сировину;

2) підприємства, що виробляють товари  широкого вжитку для місцевих  потреб (кустарне виготовлення тканин, предметів домашнього вжитку, місцевих  харчових напівфабрикатів, напоїв) та сучасні підприємства легкої  і харчової промисловості. До порівняно розвинутих галузей належить текстильна промисловість (Єгипет, ПАР, Алжир, Марокко, Туніс);

3) сучасні підприємства важкої  промисловості (крім гірничо-металургійних)  мають малу або середню потужність. Найбільш поширені нафтопереробні й цементні заводи. Порівняно значні хімічні підприємства зосереджені в Алжирі, Єгипті, Марокко, Лівії, Тунісі, Анголі, Заїрі, Зімбабве, Замбії.

В цілому обробна промисловість  Африки розмішена дуже нерівномірно. Більшу частину продукції галузі дають Єгипет, Марокко, Алжир, Нігерія, ПАР, Туніс, Заїр. Майже 25 % країн Африки не мають сучасних підприємств обробної промисловості.

В Африці формується кілька промислових районів. Найбільш потужний ареал промислових виробників склався в ПАР (Йоганнесбург, Преторія, Кімберлі, Дурбан, Кейптаун та ін.). Значні промислові центри зосереджені в країнах Магрибу (Туніс, Алжир, Марокко, Лівія), а також на півночі Африки — в Єгипті (Олександрія, Каїр, Хелуан, Порт-Саїд). Ще один важливий промисловий район Африки — «мідний пояс», з основними центрами важкої промисловості в Замбії та Заїрі. Кілька ареалів формуються в Західній Африці (Лагос — Ібадан, нафтопромисловий район дельти Нігеру, портові міста Гани, Кот-д´Івуару).

 

7. Місце країн  Африки в світовому виробництві.

Найважливішу роль у зовнішньоекономічних зв´язках країн Африки відіграє зовнішня торгівля. В експорті переважає гірничорудна і сільськогосподарська сировина, в імпорті — готова продукція. Нафту вивозять Алжир, Нігерія, Лівія; залізні руди — Ліберія, Мавританія; алмази та золото — ПАР; мідь — Замбія, Заїр, ПАР; фосфати — Марокко; уран — Нігер, Габон; бавовну — Єгипет, Судан, Танзанія; каву — Ефіопія, Кот-д´Івуар, Кенія, Уганда, Ангола та інші; арахіс — Сенегал, Судан; оливкову олію — Туніс, Марокко.

Найважливішу роль у зовнішніх  економічних зв'язках країн Африки відіграє торгівля. Країни є експортерами паливних матеріалів, мінеральної сировини, технічних культур та деяких продовольчих товарів. Абсолютна більшість держав опинилися у небезпечній залежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Серед готової продукції достатню конкурентноздатність мають лише текстиль та одяг. Стримує нарощування експорту нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на перевезення продукції. Економіка країн Африки залежить від імпорту машин, обладнання, палива, напівфабрикатів і продовольства.

Сьогодні на частку Африки припадає 11 % населення Землі й лише 5 % світового  виробництва. У перші півтора  десятиліття політичної незалежності, завдяки сприятливій кон´юнктурі  на світових ринках сировини, а також  значному обсягу зовнішніх кредитів на хвилі національного підйому  в регіоні були досягнуті певні  економічні успіхи. Проте, незважаючи на енергійні заходи з лібералізації  інвестиційного клімату, обсяг зовнішнього  капіталу, що надходить у регіон, досі залишається недостатнім.

Річ у тому, що з посиленням процесів глобалізації й лібералізації міжнародний  капітал дістав більш широкий  спектр можливостей для розміщення інвестицій і виявляє дедалі селективніший  і вимогливіший підхід до чинників, що впливають на інвестиційні рішення. Проведення ж ліберальної політики щодо залучення іноземного капіталу нині розглядається як неодмінна, але недостатня умова капіталовкладень.

Провідне місце серед експортерів  капіталу в Африку належить західним європейським ТНК, насамперед Англії та Франції. Вони володіють солідними  активами майже в усіх сферах економіки  континенту.

Держави-члени ЄС шляхом надання  низки торговельно-економічних пільг  домоглися від недавніх колоній  істотних вигод і привілеїв, передусім  для західноєвропейських ТНК, що діють на території цих країн. Зокрема, відповідно до Ломейської конвенції  жодному регулюванню не підлягають операції ТНК у сферах передачі технології, промислового співробітництва, сільськогосподарського та інфраструктурного будівництва.

Стимулюється також виніс із Західної Європи на перифирію енергомістких  та «брудних» в екологічному відношенні виробництв, включення цих підприємств  у промислові комплекси ТНК. Наприклад, в ПАР частка ТНК у металургійній, металообробній та хімічній промисловості  становить близько 1/3.

У стосунках Великої Британії зі своїми колишніми колоніями простежується  глобалістичний підхід, хоч Африці у глобальній стратегії Лондона  відводиться важлива, але не виняткова  роль. Велика Британія докладає активних зусиль, щоб зберегти колишні африканські  володіння у сфері свого впливу.

Опорними пунктами англійського капіталу на Африканському континенті значною  мірою залишаються колишні великі британські колонії в Західній Африці, Нігерія і Гана, а також Зімбабве, Кенія та Замбія. У цих країнах  зосереджено близько 80 % англійських  інвестицій та приблизно 65 % усіх філій  ТНК Великої Британії в регіоні.

На початку 90-х років сума прямих французьких інвестицій в Африці оцінювалася приблизно в 3,5 млрд. дол., із яких близько 18 % було здійснено  за межами традиційних сфер прикладення  капіталу — в Нігерії, Кенії, Єгипті, Судані, Малаві, Уганді та інших колишніх англійських колоніях. Франція і  нині помітно впливає на деякі інтеграційні угрупування з участю інших держав — Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС).

Досить міцними є позиції  французького капіталу у країнах  Магриб. Тут французькі компанії відкрили значну кількість своїх африканських відділень: 19,4% — у Марокко; 6,1 % —  у Тунісі; 4,7 % — в Алжирі. Особливістю  експансії французьких компаній в Африці є об´єднання їх у великі багатоцільові консорціуми, що контролюють  окремі промислові галузі та цілі господарські регіони. Наприклад, акціонерами консорціуму  «Компанії де Девлопман де д´Африк  Екато´яль» (КОДАФЕ) є монополії  «Пешине—Южин—Кюльман», «Кофімер», багатонаціональний концерн «Комілог», що веде розробки марганцю в Габоні, та ін. Консорціум заснував Комерційне і промислове товариство (західного) узбережжя Африки, що має  свої філії в Кот-д´Івуарі, Бенні, Буркіна-Фасо; Французьку компанію для  розвитку текстильної промисловості (КФДТ), що володіє акціями у фірмах з переробки бавовни в Кот-д´Івуарі, Бенні, Буркіна-Фасо; Чаді, Сенегалі тошо.

Гостру конкуренцію європейському  капіталу створюють потужні корпорації США. Сполучені Штати активно  використовують експансію своїх  ТНК в інтересах економічного перерозподілу світу. Форсуючи експорт  капіталу в Африку, вони намагаються  витиснути європейські монополії  із заповідного для них регіону, розширити сферу свого впливу, взяти під контроль перспективні джерела стратегічної сировини, закріпитися  на нових, донедавна малодоступних  для них, ринках.

Інтереси корпорацій США не обмежуються  галузями добувної промисловості африканських країн. У прагненні «зачепитися» на нових ринках, потіснити конкурентів  вони поступово розширюють діапазон своїх дій у регіоні.

Перепоною на шляху економічного відродження  та подолання відсталості стають регіональні конфлікти. У 90-х роках  воєнні дії велися на території майже  двох десятків африканських держав. Важливою подією в міжнародних відносинах в Африці стало формування спеціального механізму Організації африканської єдності (ОАЄ), покликаного забезпечувати попередження та врегулювання регіональних конфліктів.

Завдяки діяльності ООН, ОАЄ та ряду держав ситуація в окремих «гарячих точках» континенту поступово змінюється на краще.

12 провідних видів продукції країн Африки

Чай (2008 р.)	Банани (2009 р.)	Арахіс (2007 р.)	Соя (2005 р.)	Прянощі (2009 р.)	Кава  (2007 р.)
1. Китай	1. Індія	1. Китай	1. США	1. Індія	1. Бразилія
2. Індія	2. Філіппіни	2. Індія	2. Бразилія	2. Бангладеш	2. В’єтнам
3. Шрі - Ланка	3. Китай	3. Нігер	3. Аргентина	3. Туреччина	3. Колумбія
4. Кенія	4. Еквадор	4. США	4. Китай	4. Китай	4. Індонезія
5. Індонезія	5. Бразилія	5. Індонезія	5. Індія	5. Пакистан	5. Гондурас
6.  Туреччина	6. Індонезія	6. Судан	6. Парагвай	6. Колумбія	6. Ефіопія
7. В’єтнам	7. Танзанія	7. Сенегал	7. Канада	7. Непал	7. Індія
8. Японія	8. Гватемала	8. Аргентина	8. Болівія	8. Іран	8. Мексика
9. Аргентина	9. Коста - Ріка	9. М’янма	9. Індонезія	9. Буркіна -Фасо	9. Гватемала
10.  Іран	10. Мексика	10. ДР Конго	10. Росія	10. Нігер	10. Перу

Тютюн (2010 р.)	Маніоку (2007 р.)	Кукурудза (2009 р.)	Апельсини (2009 р.)	Боксити (2007 р.)	Залізна руда (2008 р.)
1. Китай	1. Нігерія	1. США	1. Бразилія	1. Австралія	1. Австралія
2. Індія	2. Таїланд	2. Китай	2. США	2. Бразилія	2. Бразилія
3. Бразилія	3. Бразилія	3. Бразилія	3. Індія	3. Індія	3. Індія
4. США	4. Індонезія	4. Мексика	4. Китай	4. Китай	4. ПАР
5. ЄС	5. ДР Конго	5. Індонезія	5. Мексика	5. Гвінея	5. Канада
6. Туреччина	6. Гана	6. Індія	6. Іран	6. Індонезія	6. Росія
7. Зімбабве	7. Ангола	7. Франція	7. Іспанія	7. Ямайка	7. Україна
8. Індонезія	8. Індія	8. Аргентина	8. Італія	8. Росія	8. Швеція
9. Малаві	9. В’єтнам	9. ПАР	9. Єгипет	9. Мексика	9. Казахстан
10. Росія	10. Танзанія	10. Україна	10. Індонезія	10. Франція	10.

 

     

                 

 

 

 

8. Регіони Африки

За типологією ООН в межах Африканського континенту виділяють 5 регіонів: Північна, Південна, Західна, Східна та Центральна Африка.

 

 

 

 

 

 

Умовні позначення Північна Африка Західна Африка Центральна Африка Східна Африка Південна Африка

 

 

 

 

 

 

 

1.Північна Африка займає 1/3 території, де проживає кожен четвертий житель материка. Регіон має прямий вихід до Середземного моря, що веде в Атлантику і через Суецький канал у Червоне море до Індійського океану, сусідить із розвинутими державами Європи і Південно-Західної Азії. На континенті він межує з трьома іншими африканськими регіонами: Західною, Центральною та Східною Африкою. До складу регіону належать 8 країн.