Економіко - географічна характеристика Африки

План

1.  Особливості економіко-географічного  положення Африки

2.  Політична карта  Африки

3. Природно – ресурсний  потенціал

4. Населення Африки

5. Загальна характеристика  господарства Африки

6. Промисловість

7. Місце країн Африки  в світовому виробництві.

8. Регіони Африки

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.  Особливості  економіко-географічного положення  Африки.

Територія Африки становить 30,3 млн. км², населення - 784 млн. чоловік. Протяжність з півночі на південь - 8 тис. км, із заходу на схід - 7,5 тис. км.

В Африці налічується 55 країн, майже всі з яких належать до категорії  країн, що розвиваються (за винятком Південно-Африканської Республіки - єдиної економічно розвинутої держави Африки ). За розмірами території більшість з країн є більшими від європейських. Судан, найбільша за територією (2,5 млн. км²), в 4,5 рази більше Франції, найбільшою з європейських країн. За Суданом слід Алжир (2,4 млн. км²), Демократична Республіка Конго (2,3 млн., колишнє Бельгійське Конго), Лівія (1,76 млн) і ще приблизно вісім країн з розміром території більше 1 млн. км².  

Африка - континент великих  економічних можливостей, якому  притаманні різноманіття природних  умов, багатство запасів мінеральної  сировини, наявність значних земельних, водних, рослинних та інших ресурсів. Для Африки характерне незначне розчленування  рельєфу, що сприяє господарській діяльності - розвитку сільського господарства, промисловості, транспорту. Розташування більшої частини  континенту в екваторіальному поясі  значною мірою зумовило наявність  величезних масивів вологих екваторіальних лісів. На Африку припадає 10 % площі  лісів світу, що становлять 17 % світових запасів деревини - однієї з основних статей африканського експорту.      

Серед інших континентів  Африка займає особливе географічне положення. Екватор перетинає її майже посередині і ділить на дві частини, приблизно однаково розташовані (на північ і південь) в приекваторіальних, тропічних та субтропічних широтах. Величезна кількість тепла надходить на всю територію Африки рівномірно протягом усього року, а пори року в її північних і південних частинах протилежні: у той час як у північній півкулі літо, у південному - зима. 

На економіко-географічне  положення Африки найбільший вплив  справили близькість до Західної Європи і Південно-Західної Азії. На розвиток країн Північної Африки вирішальний вплив має вихід до Атлантичного океану, Середземного та Червоного морів, через які проходять важливі морські шляхи з Європи в Азію та Австралію. Зв'язки країн Північної Африки з державами, що розташовані на південь від Сахари, ускладнені у зв'язку з незначною кількістю сучасних шляхів сполучення через пустелю. 14 країн континенту не мають виходу до морів і океанів, і цей фактор істотно гальмує їхній розвиток.

Характер географічного положення забезпечує можливість судноплавства біля берегів Африки протягом року, оскільки води, що омивають континент не замерзають. Велике значення для судноплавства має Суецький канал (його відстань складає всього лише 14 км), який розділяє Африку і Європу Гібралтарську протоку і з'єднує Середземне та Червоне моря.

На розвиток господарства країн  Західної Африки впливає їхнє положення  на узбережжі Атлантичного океану. Однак деякі країни регіону та країни Центральної Африки розташовані  у глибині материка (Чад, Малі, Нігер  та ін.), тому їх положення менш вигідне. Для країн Східної Африки зовнішні зв'язки з країнами Азії по Індійському  океану є найважливішим чинником розвитку та розміщення господарства.

Країни Південної Африки межують  із ПАР або оточені її територією (Лесото, Свазіленд). До 90-х років XX ст. це негативно впливало на їхній розвиток. Положення змінилося після відмови  керівництва ПАР від політики апартеїду.

У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять  по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а  це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Такі штучні кордони сприяли тому, що в Африці не виявилось однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі – але і вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів серед африканських держав. Один з найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.

Конфлікти виникали і на релігійному ґрунті між християнами  й мусульманами. Конфлікти нерідко  виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

На сьогоднішній день Африканський континент став полем суперництва  провідних країн Заходу — США, Франції, Великої Британії, Японії. Будучи економічно найменш розвинутим регіоном світу з обмеженими можливостями для високоприбуткових інвестицій у промисловості, Африка привертає  увагу цих країн передусім  своїми унікальними природними багатствами. Левова частка інвестицій спрямовується  в розробку сировинних ресурсів континенту. Прагнучи забезпечити своє виробництво  сировиною, західні країни концентрують капіталовкладення в півтора  десятка країн регіону, які мають  значні запаси нафти, металургійної  сировини, урану, алмазів, та інших цінних матеріалів, сприятливі кліматичні умови  для ведення плантаційного господарства. До головних африканських партнерів  можна віднести Ліберію, Зарію, Нігерію, Єгипет, Габон, Кот-д´Івуар, Зімбабве, Камерун, Марокко, Сенегал, Замбію, Гвінею.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.  Політична  карта Африки.

Країни Африки розташовані  на однойменному материку й багатьох прилеглих островах. До складу континенту входять 58 держав. 53 держави є незалежними. Колоніями є: острів Святої Єлени - володіння Великобританії, Реюньйон -заморський департамент Франції, Суета і Мелілья - володіння Іспанії, Західна Сахара - територія, зайнята Марокко.  

Більшість сучасних країн  Африки — республіки, лише Марокко, Лесото і Свазіленд є монархіями. За формою державного устрою переважають унітарні країни. Федераціями є Нігерія, Коморські Острови і ПАР.

Ще 50 років тому майже  всі країни Африки були колоніями і перебували під владою інших країн. Могутні держави Європи від часів відкриття материка сприймали його як скарбницю, звідки можна було черпати спочатку золото, слонову кістку, цінну деревину, а потім рабів і корисні копалини. Починаючи з ХУІ ст., вони поділили Африку між собою і збагачувалися за рахунок захоплених земель. Найбільше територій захопили Велика Британія і Франція. Франції належало 37 % африканської території, на якій проживало 26 % населення, Великобританії відповідно 32 % і 39 %, Бельгії — 8 % і 8 %, Португалії — 7 % і 6 %, колонії мали також Іспанія та Італія. Ніколи не були колоніями тільки Ефіопія і Ліберія.

Для роботи на великих плантаціях бавовнику, арахісу, какао та інших  культур колонізатори використовували  дешеву робочу силу африканців. До середини ХХ ст. на політичній карті Африки залишалося тільки чотири незалежні країни – Єгипет, Ефіопія, Ліберія і нинішня Південно-Африканська Республіка (Південна Африка). В усі часи Чорний континент бачив найчорніші риси своїх відкривачів. Народи Африки довго боролися проти колоніалізму. В 50-ті роки здобули незалежність перші країни. В 60-ті роки незалежність дістали вже понад 40 країн, в 70-ті — процес визволення материка з-під колоніального гніту майже завершився. В 1990 р. незалежною стала остання колонія – Намібія. В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не визначений. Це колишня іспанська колонія – Західна Сахара. На цю територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРІО, який веде партизанську боротьбу.

Таблиця № 1. Деколонізація Африки

Метрополія	Рік здобуття незалежності	Назва країни
Великобританія	1951	Лівія (з 1943 р. була під спільним управлінням Англії і Франції)
	1956	Судан
	1957	Гана
	1960	Нігерія, Сомалі
	1961	Танганьїка (Танзанія після  об`єднання з Занзібаром), Сьєрра-Леоне
	1962	Уганда
	1963	Кенія, Занзібар
	1964	Північна Родезія (Замбія), Ньясаленд (Малаві)
	1965	Південна Родезія (Зімбабве з 1980 р.)
	1966	Бечуаналенд (Ботсвана), Лесото
	1968	Свазіленд
	1990	Намібія (була окупована  ПАР)
Франція	1956	Марокко, Туніс
	1958	Гвінея
	1960	Мале, Нігер, Чад, Центральноафриканська Республіка, Того, Бенін, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Конго, Мавританія, Сенегал, Мадагаскар
	1962	Алжир
	1977	Джибуті
Бельгія	1960	Конго
	1962	Бурунді, Руанда
Португалія	1973	Гвінея-Бісау
	1975	Ангола, Мозамбік, Острова  Зеленого Мису, Сан-Томе і Принсіпі
Іспанія	1968	Екваторіальна Гвінея
	1974	Західна Сахара (північна частина  окупована Марокко з 1976 р.)

 

Картосхема № 1. Колоніальні володіння європейських держав в Африці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

На сучасній політичній карті  Африки більш як 50 великих і малих  держав. І хоча вже немає колоній, багато країн усе ще перебувають  у економічній залежності від  колишніх власників. Майже всі країни Африки за рівнем розвитку господарства слаборозвинуті або середньорозвинуті. Високо розвинутою державою є тільки Південна Африка. Найбільшими країнами на півночі материка є Єгипет, Лівія, Алжир, Марокко, Судан, в Центральній Африці – Заїр, Конго, на півдні – Південна Африка.

Колишні британські колонії  залишилися в системі Співдружності, французькі — в системі Співтовариства франкомовних країн. Понад 30 країн Африки стали асоційованими членами  Європейського Співтовариства і  фактично виконують роль його сировинного  придатку.

Колонізатори залишили далеко не кращий спадок: господарську і культурну  відсталість народів, голод, хвороби, злидні. Проте в останні роки життя  в країнах Африки покращується. Вводиться  безкоштовна освіта, медичне обслуговування, будуються коледжі, університети.

Картосхема № 2. Політична карта Африки.

3. Природно –  ресурсний потенціал

Африка — досі недостатньо вивчений у геологічному відношенні материк  — містить величезні й різноманітні корисні копалини. Її часто називають  «найбільшою коморою світу», «геологічним дивом». Континент займає I місце за запасами марганцю, бокситів, хромітів, кобальту, ванадію, металів платинової групи, золота, алмазів; II місце — за запасами міді, урану, берилію, азбесту, графіту; III місце — за запасами нафти, газу, залізної руди. Значні ресурси титану, вольфраму, літію, вісмуту, ніобію, цезію, тобто важливої для високих технологій сировини, а також олова, дорогоцінних металів, фосфоритів тощо.   

Регіони Африки дуже відрізняються  природними особливостями: забезпеченістю вологою, типами грунтів, рослинного покриву. Спільним є тільки один елемент - велика кількість тепла. Несприятливі для землеробства райони пустель і екваторіальних лісів. У пустелях землеробство можливе тільки за наявності джерел води, навколо яких формуються оазиси. В екваторіальних лісах землероб бореться проти буйної рослинності, а при її зведенні - проти ерозії та надмірної сонячної радіації, яка негативно впливає на стан грунтів. Найкращі умови для землеробства на високогір'ях та в саванах зі сприятливим чергуванням вологих сезонів. Більшість грунтів материка мають невисоку природну родючість. 3/4 території континенту вкрито червоними і червоно-коричневими грунтами, тонкий шар яких бідний на органічні речовини, досить легко виснажується і руйнується. Порівняно родючими є червоноземи та жовтоземи субтропіків, алювіальні грунти в інших зонах.              Лісові ресурси. На Африку припадає 10% площі лісових масивів світу та 17% запасів деревини. У вологих екваторіальних лісах багато дерев цінних порід (ебенове, червоне, рожеве та ін.). Деревина є основою експорту деяких країн (Демократична Республіка Конго, Габон).      Земельні ресурси. Для всієї Африки між тропіками характерний латеритний процес ґрунтоутворення. В екваторіальному кліматі під вологими вічнозеленими лісами розвинуті ґрунти червоно-жовті латеритні, для яких характерна хороша аерація і водопроникність. Лише в західній частині западини Конго, де стік рік дуже уповільнений, велику площу займають латеритні глейові і тропічні болотні ґрунти.

З півночі і до півдня від зони червоно-жовтих ґрунтів лежать зони червоних ґрунтів, що розвиваються при сухому сезоні до 5 місяців під змішаними листопадно-вічнозеленими лісами і вологими саванами. На вододільних рівнинах у багатьох місцях ерозія оголює їх нижні горизонти, що насичені залозистими конкреціями й утворюють панцирні латеритні кори. При підвищенні сухості клімату під сухими саванами і напівпустелями з'являються червоно-бурі і червонясто-бурі ґрунти з карбонатними конкреціями. Найбільше вони розвинуті у Східній Африці у зв'язку з посушливістю її клімату. 

В улоговинах Судану,Східної і Південної Африки значні площі займають чорні гідроморфні і тропічні болотні ґрунти. На півдні Східної Африки і в Південній Африці під рідколіссями знаходяться великі масиви червоно-коричневих ґрунтів, більш гумусованих, аніж ґрунти саван.

Пустельний процес ґрунтоутворення  протікає в субтропічних і тропічних  пустелях. Ґрунти пустель примітивні, щебенисті або галечникові. Розвинуті  стародавні сольові кори, що бронюють рельєф, і молоді, що утворюють солончаки. Ґрунти оазисів — солончакові і лучно-солончакові. На субтропічних окраїнах Африки у середземноморському кліматі ґрунти коричневі (у більш вологих районах) і сіро-коричневі (у більш сухих), збагачені карбонатами і гіпсом. У напівпустелях і пустелях — сіроземи. На південному і південно-східному узбережжі в мусонних субтропіках у коричневих ґрунтах з'являється червонуватий нижній горизонт.     В Африці використовується близько 1/5 придатних для оранки земель, площа яких може бути розширена при дотриманні правильної агротехніки, оскільки поширена примітивна вирубно-вогнева система землеробства, що призводить до швидкого виснаження родючості і до ерозії ґрунтів. Найбільш родючі чорні тропічні ґрунти, що дають гарні врожаї бавовнику і зернових, і ґрунти на вулканічних породах. Жовті, жовто-червоні ґрунти, що містять до 10 % гумусу, і червоні ґрунти з 2-3 % гумусу потребують регулярного внесення азотистих, калійних, фосфорнокислих добрив. Коричневі ґрунти містять 4-7 % гумусу, але їх використання ускладнене переважним поширенням у горах і необхідністю зрошення при сухому літі.     Водні ресурси. Для Африки в цілому характерний великий річний стік (5390 км'), за обсягом якого вона поступається лише Азії і Південній Америці. Річкова мережа найбільш густа в екваторіальному кліматі, у пустелях і на піщаних рівнинах Калахарі рік майже немає. Континентальний вододіл проходить уздовж східної піднесеної частини Африки, у зв'язку з чим басейну Атлантичного океану належить 36,5 % площі Африки, басейну Індійського океану 18,48 %, басейну Середземного моря 14,88 %.