Економіко - географічна характеристика Африки

Держава контролює більшість  галузей інфраструктури — електроенергетику, транспорт, зв'язок. Проте в галузях  обробної промисловості частка держсектору  значно нижча — 20-25 %, а в сільському господарстві — 5-6 %. Державні торговельні  компанії домінують у внутрішній оптовій та зовнішній торгівлі. Держава  володіє більшістю об'єктів соціальної інфраструктури — школами, вузами, лікувальними закладами.

Питома вага держсектору  у ВНП країн на різних етапах їх розвитку займала від 15 до 50 і навіть 80 % (Алжир на початку 80-х років XX ст.). Свого часу він переважав у  країнах соціалістичної орієнтації (Ангола, Бенін, Буркіна-Фасо, Гвінея, Єгипет, Ефіопія, Конго, Мадагаскар, Малі, Мозамбік, Танзанія).

Особливістю економіки африканських країн є її багатоукладність. Приватнокапіталістичний та державний сектори, хоч і виробляють до 70 % загального ВВП, охоплюють меншість населення. Десятки мільйонів задіяні на виробництвах докапіталістичних укладів, у сфері натурального господарства. У сільських місцевостях країн Тропічної і частково Південної Африки, де не розвинуте приватне володіння землею, дотепер переважає патріархально-общинний лад. Істотні залишки общинних, феодальних відносин зберігаються на півночі континенту.

Серед національних факторів економічного розвитку помітну роль відіграє дрібнотоварний уклад. Сучасні уклади, базуючись майже винятково на зарубіжній технології, перебувають під впливом іноземного капіталу. Але у більшості країн провідні сучасні уклади не є домінуючими, системотворними. Їхній вплив на соціальну сферу і на суспільство обмежений. Багатоукладність економіки, соціально-економічний консерватизм, що домінує у політиці влади й ментальності, є відчутною перешкодою економічної модернізації в регіоні.

Економічний розвиток африканських країн є нерівномірним, нестабільним, супроводжується масштабними кризовими  явищами, які в останні роки відкинули  багато країн континенту до рівня  перших років їх незалежності.

Важкою у розвитку Африки була перша половина 80-х років XX ст., що виявлялося в катастрофічному  погіршенні економічного становища  більшості країн, постійному уповільненні темпів зростання ВВП. Наприклад, у 1975 р. вони становили в середньому 4,6 %, а в 1983р. — лише 0,1 %.

Багато проблем спіткало сільське господарство, яке за обсягом  виробництва продукції не могло  задовольнити потреб населення. Це спричинило гостру продовольчу кризу. Тому більшість  розташованих на південь від Сахари країн, які до 80-х років XX ст. забезпечували  себе продовольством, змушені були до 20 % його завозити з-за кордону. Внаслідок  цього за останні 40 років імпорт основних продовольчих товарів в  Африку зріс у 6,5 раза.

Економіка африканських країн  постійно відчуває фінансовий дефіцит. Це спричинено тим, що обсяги запозичень, а відповідно і зовнішні борги, зростали значно швидше, ніж розширення експорту чи нарощування ВВП. Порівняно з 1970 р. зовнішній борг зріс у понад 10 разів і на 2000 р. становив на континенті 326 млрд дол. Найбільшими боржниками є Нігерія та Єгипет (зовнішній борг кожного перевищує 30 млрд дол.), Алжир та ПАР (по 25 млрд дол.), Судан (24 млрд дол.).

На погашення боргів багато країн виділяють 35 % валютних надходжень від експорту товарів та послуг. Якщо раніше більшість африканських країн брала кредити для закупівлі  машин та обладнання, то із середини 80-х років XX ст. до 70-80 % запозичень використовується на сплату попередніх боргів. Зовнішні надходження є істотною статтею  державних бюджетів багатьох країн, особливо Чаду, Уганди, Малі, Буркіна-Фасо, Судану, Гвінеї, Танзанії.

Іноземний капітал є суттєвим чинником розвитку гірничодобувної промисловості, на яку припадає до 2/3 прямих іноземних валютних надходжень в Африку. Активно проникають ТНК в обробну промисловість материка, переважно створюючи спільні підприємства. Наприклад, у Гані, Конго, Нігерії ТНК володіють 50-70 % акціонерного капіталу підприємств цієї галузі. Під значним іноземним контролем перебуває багато закладів страхування, туристсько-рекреаційної сфери, деякі підприємства внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Проте ситуація на світовому  ринку капіталів для африканських країн не дуже сприятлива. Наприклад, у загальному обсязі приватних інвестицій в країни, що розвиваються, за 1990-1995 рр., який оцінювався у майже 700 млрд дол., країни Африки становили всього 2 %. Це зумовлено політичною нестабільністю в регіоні, неясністю перспектив економічного розвитку більшості країн, надмірною централізацією управління економікою. Іноземних інвесторів відлякує і величезна заборгованість багатьох країн, особливо Тропічної Африки.

На початку 90-х років XX ст. група африканських країн розпочала реформи, спрямовані на лібералізацію господарської діяльності, відмову від втручання держави в економіку, стабілізацію фінансової системи, розвиток ринкових відносин, що передбачало активізацію приватно-підприємницької діяльності, відкривало шлях приватному капіталу в провідні галузі господарств країн.

У середині 90-х років XX ст. більшість країн розгорнула широкомасштабну приватизацію державних підприємств, банків. У Гані до 1995 р. були денаціоналізовані 64 із 200 компаній, в Нігерії —73 із 500. Значно було звужено державний сектор економіки Камеруну, Кенії. Тоді ж намітилося відчутне економічне зростання деяких країн. Протягом 1995—1997 рр. загальний рівень ВВП у регіоні підвищився на 2,3 %, а в 1998—1999 рр. — понад 3,2 %. У 27 країнах темпи економічного зростання перевищили темпи приросту населення.

Сучасна диференціація африканських країн за параметрами соціально-економічного зростання набула рис поляризації.

На одному полюсі — група найменш  розвинутих держав: Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі, які є  фінансовими банкрутами зі зруйнованою  і криміналізованою економікою та з  переважанням деструктивних процесів у політико-державній сфері.

Деякі країни континенту — Ефіопія, Еритрея, Мозамбік докладають великих  зусиль, щоб уникнути такого повороту подій. Їхня економіка до 90-х pp. перебувала на межі колапсу внаслідок багаторічних національних та економічних експериментів  правлячої еліти. Ці країни демонструють високі темпи зростання ВВП багато в чому завдяки активній підтримці  МБРР. Але надзвичайно низький  стартовий рівень економічного розвитку; бідні природні ресурси; часті неврожаї, викликані поганими погодними умовами; мінливий зовнішній попит на їх сільськогосподарську сировину; політична нестабільність та ін. — усе це робить найближчі  перспективи цих країн дуже проблематичними.

Інший полюс утворюють ПАР, що є  індустрішіьно-аграрним гігантом Африки, а також Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д´Івуар, Сенегал, Габон, Уганда, які мають більш-менш розвинутий промисловий сектор, що базується на гірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини. Зафіксований у частині цих країн приріст ВВП пояснюється завищеним попитом на їхні паливно-сировинні ресурси на світових ринках. Гана й Уганда хоч і відновили свій традиційний експортний потенціал у результаті проведення структурних реформ, не можуть подолати поріг 5 % зростання ВВП (за необхідних для подальшого економічного прогресу 8—9 %).

Істотними особливостями  розміщення господарства більшості  країн Африки є зосередження економічної  діяльності в кількох центрах  і значний розрив у рівнях заселення, освоєності та економічного розвитку окремих територій та країн.

Порівняно економічно розвинутими  в Африці є території, що прилягають до столиць та міст, які стали  важливими економічними центрами ще в колоніальний період, а також  до портів, через які експортують  сировину і де частково переробляють її (район Касабланки в Марокко, Лагосу в Нігерії, Олександрії в Єгипті, Момбаси в Кенії та ін.). Значні промислові та економічні центри виникли  в зонах добування мінеральної  сировини (центри «мідного поясу» в  Замбії та Заїрі, промислові центри, пов´язані  з районами нафто- і газопромислів  в Алжирі та Лівії, промислові райони ПАР).

Сільське господарство. Аграрні відносини у країнах Африки відрізняються винятковою складністю. Для них характерне переплетення дофеодальних, феодальних та капіталістичних форм землеволодіння та землекористування.

Основою господарства майже всіх країн  є сільське господарство. Але воно відстале, використовує здебільшого ручну працю, а не сучасну техніку. У ньому зайнято понад ²/з економічно активного населення; воно дає близько 40% національного доходу, а в експорті регіону його частка досягає 70%. Населення вирощує кукурудзу, бавовник, арахіс, банани, ананаси, виноград, каву, какао, олійну та фінікову пальми, цитрусові. Рослинництво спрямоване на вирощування якоїсь однієї культури, що вивозиться в інші країни світу. 

В рослинництві виділяються два напрями — споживче (натуральне) та експортне (товарне). Споживчий напрям переважає у Тропічній Африці, де в більшості країн зберігається общинне землеволодіння, дрібне натуральне й напівнатуральне господарство, що ведеться найвідсталішим способом. Плантаційне господарство розвинуте менше, ніж у Латинській Америці та Південно-Східній Азії. У тропічній частині є тільки окремі ареали плантацій. Африка посідає останнє місце у світі за використанням мінеральних добрив, тут дуже низькі енергоозброєність та матеріально-технічне забезпечення сільського господарства. Усе це, у свою чергу, спричинює екстенсивний характер розвитку. Швидке виснажування грунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що в свою чергу прискорює ерозію та загальну деградацію природного середовища. Характерною рисою рослинництва більшості країн є його монокультурність.

У Північній Африці експортне значення мають плоди цитрусових та маслинових дерев, овочі, фрукти, трава альфа. Єгипет та Судан вивозять бавовну. В оазах  Сахари вирощують фініки, які йдуть  на експорт. Головні споживчі культури цієї частина материка — ячмінь, кукурудза, пшениця.

У країнах Західної, Центральної  та Східної Африки найважливіша експортна  продукція — какао-боби, арахіс, кава, плоди олійної пальми, чай, сизаль та бавовна. Монокультурність господарства тут проявляється найяскравіше. За експортом какао-бобів виділяються  Гана, Кот-Д’Івуар та Нігерія, арахісу  — Сенегал, Нігер та Гамбія, ядер пальмових горіхів та виробництву  пальмової олії — Нігерія, кави —  Ефіопія, Кенія, Уганда, чаю — Кенія  тощо. Центральна Африка, крім того, виділяється  вирощуванням таких культур, як ефіроолійні (піпетрум), каучук, банани, тютюн. Основні  споживчі культури — сорго, кукурудза, рис, маніок, батат, ямс, манго, динне  дерево тощо. У більшості країн Південної Африки споживчі та експортні культури приблизно ті ж, що і в інших країнах континенту. Вагоміша тут частка кукурудзи та пшениці.

Тваринництво в Африці має екстенсивний характер: переважає відгінно-пасовищне, напівкочове та кочове скотарство. Низька порідність худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють низьку продуктивність тваринництва. Внаслідок цього, займаючи одне із провідних місць у світі за поголів'ям худоби, країни не в змозі забезпечити населення м'ясо-молочними продуктами.

На території Африки зосереджена  значна частина світового поголів´я  худоби, зокрема великої та дрібної  рогатої худоби і в´ючних тварин. На континенті близько 192 млн. голів  великої рогатої худоби, 210 млн. овець, 176 млн. кіз, 14 млн. верблюдів. Провідне місце за кількістю голів належить країнам Східної Африки. Однак, тваринництво як галузь господарства має дуже низькі показники виходу продукції.

Тваринництво помітно розвинене в господарстві тільки деяких країн — Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР. Сомалі та Джібуті експортують живу худобу, Зімбабве, Ботсвана, Лесото, Свазіленд спеціалізуються як на виробництві продуктів тваринництва (вовни, каракулю, шкіри), так і на вивозі живої худоби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Картосхема № 5. Спеціалізація сільського господарства Африки.

 

 

 

 

 

 

 

 

6. Промисловість

Частка Африки в промисловому виробництві  країн світу становить близько 2 %. В Африці набули розвитку гірничодобувна та лісова промисловість, галузі первинної  переробки сировини (мінеральної  та рослинної). Останнім часом з´явилися  підприємства машинобудування, хімічної промисловості, чорної металургії, промисловість  будівельних матеріалів. Важливе  місце в економіці африканських країн займає іноземний капітал. У більшій частині господарств  валова продукція іноземних та спільних підприємств становить близько  половини валового національного продукту (Ботсвана, Габон, Гана, Гвінея, Єгипет, Заїр, Зімбабве, Кенія тощо).

Гірничодобувна та гірничо-металургійна промисловість — найрозвинутіші галузі промисловості Африки. Вона розвивалася і значною мірою розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства країн-споживачів відповідної сировини.

Гірничодобувна промисловість  є провідною галуззю промисловості  африканських країн. ПАР займає провідні позиції у світі за видобутком золота, платини, марганцю, хромітів, алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих  руд володіють Ліберія, Мавританія та Алжир (залізна руда), Габон, Гана, Марокко, Демократична Республіка Конго (марганець), Замбія та Демократична Республіка Конго (мідь), Гвінея (боксити), Сьєрра-Леоне (титан). Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал багаті на фосфорити.

У виробництві міді значне місце  посідають Замбія і Заїр, де рудники  зосереджені в «мідному поясі». Крім міді, в цьому поясі добувають  руди інших металів, збагачують і  виробляють цинк, свинець, кобальт, золото, срібло, уран. У цілому гірничодобувна промисловість розвинута в 1/4 частині  молодих країн континенту, але  основна частина продукції та видобутку найважливіших видів  гірничорудної сировини припадає на три країни — ПАР, Замбію, Заїр.