Поняття про фразеологізм

Досить нехарактерні для казок Уайльда фразеологічні одиниці порівняння з зоонімним компонентом; значно частіше він використовує фітоніми: порівняння з квітами, або їхніми частинами - листям, пелюстками тощо. Для інтенсифікації в казці “The Nightingale and the Rose” вжито низку традиційних порівнянь у нейтральному та порівняльному ступінях:

"My roses are white," it answered; "as white as the foam of the sea, and whiter than the snow upon the mountain. [6, c.41]

"My roses are yellow," it answered; "as yellow as the hair of the mermaiden who sits upon an amber throne, and yellower than the daffodil that blooms in the meadow before the mower comes with his scythe. [6, c.41]

"My roses are red," it answered, "as red as the feet of the dove, and redder than the great fans of coral that wave and wave in the ocean-cavern. [6, c.42]

Порівняльний  зворот повторюються тричі - слід звернути увагу, що це улюблене число повторень ситуацій або висловів у казках, як авторських, так і традиційних.

Уайльду нерідко  закидали те, що охоче описуючи та милуючись  тим, що створила людина задля прикраси людей, цей кімнатний, салонний письменник зовсім відмовляється описувати природу. Він захоплюється штучною красою, але відвертає очі від природної. Це цілком логічно слідує з його тези про те, що мистецтво вище за природу та життя. Практично неможливо знайти на сторінках його казок жодного пейзажу, відчути подув свіжого вітерцю - скрізь шикарні палаци, заморські гобелени та холодний мармур. Виключення робиться тільки для казки «День народження Інфанти» (опис лісу та його мешканців протиставлений холодній штучній красі палацу):

Why, even the nightingale herself, who sang so sweetly in the orange groves at night that sometimes the Moon leaned down to listen, was not much to look at after all; and, besides, he had been kind to them, and during that terribly bitter winter, when there were no berries on the trees, and the ground was as hard as iron, and the wolves had come down to the very gates of the city to look for food, he had never once forgotten them, but had always given them crumbs out of his little hunch of black bread, and divided with them whatever poor breakfast he had [6, c.126].

Казки є найбільш популярним з усього, написаного Оскаром  Уайльдом, и кращі з них, безсумнівно, виходять за межі літератури декадансу  и декадентської естетики. Вони сповнені гіркої іронії, адже майже в кожній казці О.Уайльд розвінчує людську корисливість, жадібність, егоїзм, протиставляючи їм щирі почуття, які так рідко можна зустріти в людському суспільстві:

“It's quite clear that they love each other,” said the little Page, “as clear as crystal!” and the King doubled his salary a second time. [6, c.69].

Від казок, з  їх чітко вираженими соціальними  мотивами, Оскар Уайльд переходить до найбільш типового твору декадентської  літератури - до «Портрету Доріана  Грея» (1891 рік). В творчому спадку О.Уайльда - це його єдиний крупний твір художньої прози. Сам автор не дав йому жанрового визначення. Його прийнято називати романом, однак його можна назвати й повістю, і навіть «драмою в прозі». «Портрет Доріана Грея» позбавлений чіткої жанрової визначеності, тому й виникають уточнюючі характеристики: роман-алегорія, роман-символ, роман-міф. Кожному з цих визначень в тексті роману можна в той чи іншій мірі відшукати обґрунтування, в меншій мірі для алегорії: алегорія - це пряме іносказання, його смисл однозначний, а «Портрет Доріана Грея», його символіка викликають різні тлумачення. У передмові автор захищає принцип «мистецтва заради мистецтва» і стверджує, ніби моральних чи аморальних книжок немає, є лише погано або добре написані книжки.

Сюжет роману заснований на традиційному мотиві угоди з дияволом и участі магічного предмету (в даному випадку - портрету) в роковій долі героя.

Егоїзм та жадоба насолоди поступово руйнують душу героя, приводячи його до загибелі. Вишуканість  деталей, парадоксальність сюжетних ситуацій і мови персонажів, елементи фантастики, блискучі афоризми роблять книгу цікавою та захопливою. Саме завдяки своїм цинічним парадоксам лорд Генрі Уоттон, апологет гедонізму - культу егоїзму та насолод - інтригує та збентежує молодого Доріана, непомітно позбавляючи його стійких традиційних норм та уявлень, і далі в привабливій формі передає йому свої руйнівні ідеї. Парадокси лорда Генрі відіграють роль своєрідного навіювання. В побудові парадоксів часом беруть участь художні порівняння:

"Pray don't, Lady Ruxton," said Lord Henry. "Moderation is a fatal thing.

Enough is as bad as a meal. More than enough is as good as a feast." [7, c.215].

В результаті такої «виховної роботи» лорда Генрі Доріан позбавляється того, що в свій час зачарувало в ньому митця Бейзіла Хелуорда: гармонії прекрасної душі та прекрасного тіла. Він стає жорстоким, себелюбним, розбещеним та коїть багато лиха.

Порівняно з «Казками» О.Уайльда, частотність фразеологічних одиниць порівняння у «Портреті Доріана Грея» різко знижується (від 0,568 до 0,031, див.табл.2 с.71), що пояснюється жанровими особливостями тексту - ті прийоми, що підходять до казки, вочевидь, письменник не вважає за належне використовувати у великому прозаїчному творі, до того ж майже реалістичному (в романі є тільки елементи фантастики, на відміну від казок).

Don't forget that you will have only one child now to look after, and believe me that if this man wrongs my sister, I will find out who he is, track him down, and kill him like a dog [7, c.96].

You had better confess your sin, for as sure as I am James Vane, you are going to die [7, c.226].

He has lots of money and he's as bad as bad [7, c.228].

Слід зазначити, що більшість фразеологічних одиниць порівняння зустрічаються в прямій мові персонажів простого походження (так, у першому з наведених вище прикладів це слова матері акторки Сибіл Вейн, в другому - його брата, в третьому - вуличної повії). Представники аристократії або богеми, змальовані в романі, майже не використовують компаративних фразеологізмів в своєму мовленні, яке взагалі можна охарактеризувати як штучне, не спонтанне, а заздалегідь підготоване, щоб створити більший ефект на слухача. Переходячи від казково-фантастичного жанру до аналізу реалістичної прози, вважаємо за належне трохи детальніше зупинитися на специфічних рисах творчості Джейн Остін та її роману «Гордість та упередження», оскільки довгий час в нашій країні ім'я цієї видатної британської письменниці було майже невідомо широкому загалу в нашій країні, і лише в останній час, завдяки кільком вдалим екранізаціям роману, пересічні читачі та фахівці з мови та літератури відкрили для себе блискучість її творів.

Світ романів Джейн Остін - це світ звичайних чоловіків та жінок: молоденьких провінційних дівчат, що мріють про вигідний шлюб; не дуже розумних та вихованих матусь; зарозумілих та пихатих багачок; більш-менш успішних сусідів. Хоча цей світ позбавлений таємничості, що так полюбляли сучасники письменниці (в її часи найпопулярнішими були готичні романи), в ньому теж є багато цікавого. Джейн Остін дивиться на цей світ і на своїх героїв іронічно. Вона не нав'язує читачам своїх оцінок, але її позицію завжди можна відчути.

В центрі уваги  письменниці стоїть опис звичаїв  середнього класу у провінційному  суспільстві Великої Британії кінця  ХVIII cт. Важливу роль у них відіграють матеріальні відносини. Не тільки негативні персонажі, але й ті, кому автор симпатизує, постійно ведуть розмови про гроші, вигідні шлюби, заповіти, спадки тощо. Перша характеристика майже кожної людини - сума річного доходу. Остін звертає увагу і на таку «хворобу» англійського суспільства як снобізм. Авторський коментар в романах Остін практично відсутній, роман майже цілком побудований на діалогах персонажів, в яких і розкривається поведінка героїв, їхня психологія, моральні страждання тощо.

Під впливом  життєвих уроків Елізабет Беннет, героїня  роману Джейн Остін «Гордість  та упередження» поступово починає  відрізняти почуття від чуттєвості, розпізнавати романтичну екзальтацію  в собі та навколишніх, розуміти, що вона не тільки не є гарантією високих моральних якостей людини, а, навпаки, за нею нерідко ховається фальш. Пройшовши крізь життєві випробування, героїня вчиться не сприймати видимість за сутність, а літературу за життя.

Найвідоміший  роман Джейн Остін "Гордість та упередження" - про небезпеку самообману, яким довго страждають гордий інтелектуал Дарсі и чарівна Елізабет Беннет. Лише опанувавши складне мистецтво взаєморозуміння, вільного від будь-яких пристрасних передсудів, вони можуть побудувати своє майбутнє щастя.

Дуже уважно вивчає Остін і такий недолік, як байдужість, демонструючи, якою небезпечною з моральної точки зору може стати відсторонена позиція в житті. Зокрема та, що обрав для себе містер Беннет. Одружившись із не дуже розумною, духовно не розвиненою жінкою, він, замість того щоб намагатися виховати її, вирішив просто відгородитися - від місіс Беннет, від її безглуздості, а водночас і від світу з його проблемами - стінами бібліотеки та книгами. Розчарувавшись у сімейній ідилії, він іронізує над усіма, зневажає усіх навколо, в тому числі, здається, і самого себе. З роками байдужість стає не тільки захисною оболонкою, але й другою натурою містера Беннета, чиє існування ще більш безглузде, ніж його дружини, яка хоч і не розумна, але не цинічна.

Дуже важливим є те, що письменниця завжди пояснює, що зробило її героїв такими, які вони є, - середовище, виховання, дурний вплив або несприятлива спадковість.

Головна героїня  Елізабет Беннет, безумовно, є вищою, аніж її середовище, - вона не тільки безпосередня, кмітлива, весела, дотепна, але й вихована, розумна та наділена високими моральними принципами. Гордість її страждає: вона гостро відчуває нікчемність своєї матері і молодших сестер, а також безплідність парадоксальної іронії батька. Почуття це збільшується при знайомстві з Бінглі та Дарсі та їхнім оточенням. Для цього є багато причин - місіс Беннет відправляє Джейн в дощ верхи в помістя Бінглі, сестри Бінглі не приховують свого презирства до місіс Беннет, Дарсі відкрито нехтує Беннетами тощо. Все це Елізабет сприймає як приниження. Спроби захиститися іронічним сміхом не допомагають. Уражена гордість, поєднана з випадком - знайомство з Уікхемом - породжують помилку. Елізабет впевнена, що Дарсі не лише холодний та пихатий гордій, але й злодій. Таким чином, причиною упередження Елізабет проти Дарсі слугує більш за все її власна гордість. Помилка Елізабет є подвійною: вона не лише вважає Дарсі лицеміром и злодієм; Уікхем, справжній злодій и лицемір, здається їй неповинною жертвою. Такими є експозиція и зав'язка роману, що займають першу його половину.

Кульмінація роману - лист Дарсі, що викликав потік роздумів в душі Елізабет. З нього розпочинається повільне, болісне визволення від  невірних думок та потрактувань. Цьому  сприяє «випадок» - Уікхем зваблює молодшу  сестру Елізабет; з'являються й інші неспростовні докази його вини. Елізабет усвідомлює всю міру власної гордості та упередження та, зрозумівши, підіймається над ними.

В дещо зміненому  вигляді ця схема повторюється в  линії Дарсі. Спочатку його основна  риса також гордість, - не просто кастова гордість, але і гордість людини розумної, освіченої, сильної, що усвідомлює свою перевагу не тільки над нікчемним товариством, яке його оточує, але навіть і над друзями (Бінглі). Його гордість також, як і у Елізабет, веде його до упередження: він упереджений проти родини Беннет, тому що вони не рівня йому ані за соціальним статусом, ані за розумом, ані за освітою, ані за силою характеру; і навіть проти самої Елізабет, оскільки вона належить до цієї родини.

Натура глибока  й пристрасна, він не може, проте, довго сперечатися з власним серцем. Він вирішає вчинити проти своїх переконань і, не приховуючи своїх думок, пропонує Елізабет стати його дружиною. Пристрасть, що заволоділа Дарсі попри усім його поглядам, така ж омана й помилка, як і його упередження проти родини Беннет и проти самої Елізабет. Недарма Елізабет сприймає освідчення Дарсі як тяжку образу. Потім для Дарсі починаються нелегкі дні (тим більше нелегкі, що це натура неабиякої сили), дні усвідомлення власних упереджень. В кінці роману він звільнюється від невірних принципів та свого упередження. Таким чином він знаходить справжнє кохання, а з ним і Елізабет.

Структура роману точна, гармонійна й закінчена. Дія  зв'язана симетричним повторенням  основного композиційного ходу (Елізабет і Дарсі - гордість; Елізабет і Дарсі - помилка; Елізабет і Дарсі - упередження; Елізабет і Дарсі - усвідомлення помилки; Елізабет і Дарсі - перемога істинних принципів и почуттів). Винесені до заголовку слова - «Гордість і упередження» - розкриваються не однолінійно (Дарсі - гордість, Елізабет - упередження); їх в однаковій мірі може бути віднесено як до герою, так і до героїні.

Джейн Остін - блискучий  психолог і побутописець, глибоко  тверезий та реалістичний митець. Її думка  сягає прихованих причин людських вчинків, і вона, не вагаючись, вказує на них. Згадаємо появу Дарсі на балу, увагу до ньому усього товариства, викликану не стільки його зовнішністю, скільки новиною про десять тисяч фунтів його доходу на рік. Згадаємо загальну приязнь до Бінглі (Незерфілд Парк, будинок в Лондоні, гарний екіпаж, п'ять тисяч річного доходу), захоплення гарнізонними офіцерами, відразу, яку відчувала місіс Беннет до Дарсі, доки не зрозуміла, що він претендує на руку її дочки, її бурхливі емоції та різку зміну ставлення до Дарсі і багато іншого. З їдкою іронією Джейн Остін показує суспільство, думки і почуття якого повністю підкорені корисливим міркуванням.

Особливий смисл  мають сатиричні образи леді Кетрін де Бург и містера Коллінза. Сучасники  живо відреагували на сатиричну гостроту цих образів. Цікаво, що ім'я Коллінз стало в англійській мові загальною назвою, так же, як імена Домбі або Піквік. Як відомо з роману, містер Коллінз - це сама пихатість разом з недалеким розумом, помпезність, низькопоклонство, захоплення своїм станом у суспільстві. Існує навіть сталий вираз «Не sent me a Collins» (Он надіслав мне «коллінза»), де «сollins», за принципом метонімії, позначує лист того типу, які містер Коллінз був такий майстер писати.

«Змішані характери» стали основним принципом творчості  Джейн Остін. Правда, на перший погляд може здатися, що Джейн Остін є послідовником теорії «гуморів», що була розроблена Беном Джонсоном. Елізабет в такому разі - втілене упередження, Дарсі - гордість, містер Коллінз - низькопоклонство, леді де Бург - пихатість, містер Беннет - іронія, Мері - педантизм, Лідія - кокетство тощо. Таке враження, втім, може з'явитися лише при самому першому, поверхневому читанні. Джейн Остін дійсно іноді використовує метод «гуморів», але дуже рідко та з істотними обмеженнями. Він використовується при створенні лише тих персонажів, які умовно можна було б назвати комічними (або сатиричними), - мати та молодші сестри Беннет, містер Коллінз, леді де Бург. Ці персонажі мають одну спільну властивість - вони знаходяться на периферії дії. Ані місіс Беннет, ані навіть леді де Бург, хоча її вчинки, а ще більше наміри, ведуть к немаловажних поворотів сюжету, не знаходяться в центрі оповіді. Ці другорядні персонажі є випуклими та яркими, однак, змальовуючи їх, Джейн Остін навмисне зберігає «двомірність». Ця «двомірність» викликана, очевидно, тим, що кожен з цих персонажів являє собою сатиру на певне явище. Там же, де сатири немає, змінюється і метод зображення. Подивимося уважніше на центральні фігури роману. Хіба Дарсі - це лише гордість, а Елізабет - лише упередження? Хіба містер Беннет - це лише втілення насмішки та заперечення? Ні, в Дарсі «змішано» багато рис: тут не лише снобізм та кастова гордість, але й здатність ніжно і віддано любити (сестру, а пізніше Елізабет), і рідкий дар дружби, і знання людей і світу, і неабиякий розум, и незалежність, и сила характеру. Все це «змішано в різних пропорціях»; на протязі дії ми бачимо, як пропорції змінюються, а з ним і сам характер. «Суміш» і зміна пропорцій поражають і в характері Елізабет, і навіть в характері містера Беннета. Можна відзначити схильність до «змішаних» характерів у Елізабет Беннет, з якою письменниця неодноразово себе ототожнює. Ось одна зі сцен роману - Елізабет розмовляє с Дарсі и Бінглі: