Невербальная коммуникация

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ХАРАКТЕРИСТИКА НЕВЕРБАЛЬНОЇ СКЛАДОВОЇ

АНГЛІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ КОМУНІКАЦІЇ

 

Культурні цінності відображаються в поведінці людей, позначаються на способі їхнього життя, зачіпають всі рівні комунікації – вербальний, невербальний, емоційний − і формують основні риси комунікативного стилю.

Як вербальні мови відрізняються один від одного залежно  від типу культур, так і невербальна  мова однієї нації відрізняється від невербальної мови іншої нації. У той час як якийсь жест може бути загальновизнаним і мати чітку інтерпретацію в одній країні, в іншій він може не мати ніякого позначення, або мати зовсім протилежне значення [31, c. 54-56].

Видається доцільним  розглянути деякі загальнокультурні  норми комунікативної поведінки  представників англійської та української  культури. Такий вибір обумовлений  тим фактом, що англійська мова є  однією з найпоширеніших мов світу. Отже, питання національно-культурних особливостей комунікативної поведінки народу цієї країни вимагає більш детального висвітлення.

 

 

2.1. Проксемна  і тактильна складова комунікацій

 

Невербальна поведінка, як зазначалося раніше, включає проксемну поведінку (використання простору в процесі комунікації, необхідну кількість особистої території); кінесичну поведінку (специфічні жести і частотність їх використання, вираз обличчя, пози, рухи тіла); тактильну поведінку (допустимість дотиків і тактильні жести) та ін. Сюди ж можна віднести і паравербальні характеристики (темп мови, гучність, тональність, допустимість і довжина пауз, допустимість і роль мовчання і т. п.)              [8, c. 324].

Спілкування людей відбувається на певній відстані один від одного, яка істотно варіюється в залежності від комунікативного контексту – міжособистісних відносин учасників комунікативного акту, їх статусу, віку, ситуації, місця і часу спілкування і т. п. Е. Холл запропонував виділити у зв'язку з цим 4 типи дистанції [30, c. 159]:

• інтимну (intimate): спілкування близьких людей наодинці, коли говорять пошепки;
• особисту, або персональну (personal): це дистанція, при якій близькі люди, подружні пари, наприклад, стоять у громадському місці, розмовляють тихо;
• соціальну (Е. Холл називав її casual): відстань між колегами, продавцем і покупцем, коли говорять на повний голос;
• публічну (public): вчитель і учні, доповідач – аудиторія, при такій дистанції говорять голосно [30, c. 161-162].

Е. Холл наводить конкретні дані для цих типів дистанції [30, с. 243], однак стосуються вони жителів США. Оскільки на конкретний комунікативний контекст накладається ще й культурний контекст, що є найважливішим фактором, що визначає дистанцію спілкування, в різних культурах вона варіюється.

Як видно з досліджень Е. Холла, американці спілкуються на значній відстані один від одного, вони ревниво охороняють свій особистий простір. Він вказує, що при спілкуванні американець, як правило, постає в одному-двох метрах від співрозмовників, якщо тільки вони не друзі або не близькі родичі, зазіхання на особистий простір змушує його сильно нервувати і це сприймається як агресивна поведінка або як крок до сексуального домагання [30, c. 178]. Поведінка українців, які звикли до меншої дистанції спілкування і регулярно порушують цей простір, сприймається як запрошення до більш близьких відносин, загравання або, навпаки, може бути сприйнята як загроза особистій безпеці.

При спілкуванні англійців і українців виявляються ті ж відмінності у використанні простору. Незалежно від контексту (хто, з ким, де говорить), відповідно, типу дистанції, відстань між англійськими комунікантами завжди більша, ніж відстань між українцями [7, c. 32]. Конкретні дані наводить        Л. Броснахан.

Дані дослідника для  більшої наочності наведемо у  вигляді таблиці (див. Додаток А).

Л. Броснахан образно  зазначає, що «українське усвідомлення себе має межі, що збігаються з межами тіла, в той час як у англійців  воно поширюється сантиметрів на 10 за межами його тіла» [6, c. 162].

У процесі міжособистісної  комунікації найбільш важливу роль відіграє персональна дистанція, тобто  особистий простір, в який людина не пускає інших (за винятком самих  близьких). Приватний простір, який Е. Холл образно називає bubble (міхур), у різних культурах не тільки розрізняється розміром, але й займає різне місце в ієрархії цінностей. В англійській культурі, що є однією з найбільш індивідуалістичних, як уже зазначалося, існує спеціальне слово – privacy (інтимність) – для позначення цієї найважливішої культурної цінності. В українців, за образним порівнянням   Л. Броснахана, сприйняття себе закінчується кордонами тіла, а особистий простір якщо не відсутній зовсім, то, порівняно з англійцями, є мінімальним. У всякому разі, спеціального слова для його найменування в українській мові немає [6, c. 230-232].

Зона особистої автономії, дотримання якої є обов'язковою, виявляється  в повсякденному житті англійців. При спостереженні за їх поведінкою (у транспорті, на вулиці, в магазині) виникає відчуття, що “privacy” (інтимність) – це навіть не абстрактне поняття, а об'єктивна реальність, видима неозброєним оком. Дійсно, здається, ніби навколо кожної людини окреслено невидиме коло чи поширюються якісь хвилі, що перешкоджають поєднанню, відштовхуючи людей один від одного, як тільки вони наближаються до припустимого краю, в результаті чого в натовпі люди не стикаються, вони демонструють тонке відчуття дистанції. Це спостереження підтверджують і автори книги «Ці дивні англійці», які пишуть: «У громадських місцях англійці з усіх сил намагаються не доторкнутися до незнайомої людини, навіть ненавмисно. Якщо ж ненароком така неприємність все ж таки сталася, слідують найщиріші та розлогі вибачення, які, однак, ні в якому разі не можна використовувати для продовження розмови» [35, c. 30].

Українці ж настільки  толерантні до дотиків (на вулиці, в  транспорті, магазині), що в подібних ситуаціях не завжди вважають за необхідне  вибачитися.

Наявність зони privacy у англійців та її відсутність в українців виявляється в тому, що англійці при ходьбі роблять спробу уникнути зіткнення з перехожим, що йде назустріч, набагато раніше, ніж це роблять українці. Якщо українці вибачаються зазвичай при безпосередньому фізичному зіткненні чи ледве не зіткнувшись, англійці – при «зіткненні» зонами автономії. При цьому вибачаються обидва суб'єкта, незалежно від того, хто спровокував ситуацію, що створилася. Той, хто йде ззаду скаже “Sorry” (Вибачте), якщо пішохід, що йшов попереду раптово зупинився. Той, хто йде назустріч вибачиться задовго до того, як це роблять українці           [13, c. 45-46].

Повага особистої автономії  проявляється також у суворому дотриманні черги. Причому, стоячи в черзі, наприклад, в банку чи магазині (за винятком продовольчих магазинів), англійці ніколи не підходять до клієнта, якого в цей момент обслуговують, а терпляче чекають на значній відстані запрошення касира [18, c. 87].

Англійці вважають за краще стояти чи сидіти на більш значній відстані один від одного, ніж українці. Тому не варто дивуватися, якщо в транспорті від вас будуть відсаджуватися, а коли ви зайдете в кабінет офіційної особи на ділову зустріч, вам запропонують сісти прямо біля дверей [24, c. 143-144].

Дистанція спілкування  позначається і на використанні знаків тактильної комунікації. Англійці в спілкуванні уникають фізичних контактів, що не є дивним: доторкнутися до співрозмовника, поплескати його по плечу на відстані витягнутої руки складно і незручно. Англійці цього практично і не роблять: вони не обнімаються, не цілуються, не торкаються один до одного [18, c. 73]. Навіть такий поширений жест привітання, як рукостискання, використовується, як правило, тільки при знайомстві. При цьому рукостискання у англійців більш коротке, ніж в українців, робиться цей жест при повністю витягнутій руці і без спроби затримати руку співрозмовника в своїй.

Різниця у використанні простору англійцями і українцями свідчить про те, що перші відчувають себе комфортно  при більшому особистому просторі, ніж другі. Характерною рисою англійців можна також вважати уникання тактильного спілкування.

 

 

2.2. Кінесична та паравербальна комунікація

 

Що стосується жестів і міміки, в англійській культурі вони використовуються дуже обмежено. І це не випадково: чим більша дистанція, характерна для тієї чи іншої культури, тим більше в ній норм і обмежень на поведінку людей. Обмежена жестикуляція, як і стримана, неінтенсивна міміка, є ознакою вихованості і хороших манер. Дещо своєрідним є використання візуального контакту. Як і в інших європейських культурах, прямий погляд у англійців є знаком уваги і зацікавленості. При цьому очі зазвичай нерухомі, не переходять з предмету на предмет, а сфокусовані в одній точці. Щоб дати зрозуміти співрозмовнику, що вони чують і розуміють його, англійці часто не кивають головою, а блимають. При цьому дивитися прямо в очі співрозмовника не прийнято. В українській культурі в порівнянні з англосаксонської культурою, звичай дивитися прямо в очі означає саморозкриття перед співрозмовником, що свідчить про пряму залежність між контактом очей і відвертістю в відносинах [1, c. 111].

Українці використовують жести набагато більше: вони кивають  головою на знак згоди; хитають головою, коли незгодні; знизують плечима або  розводять руки, коли кажуть «не знаю», і т. п., при цьому жести рукою мають більшу амплітуду, ніж західноєвропейські, і займають більший простір [20, c. 76].

Щодо паравербальних засобів комунікації, слід зазначити, що в узагальненому вигляді особливості їх використання можна сформулювати наступним чином: англійці вважають за краще говорити тихим голосом, в середньому темпі (швидше, ніж фіни, але повільніше ніж, наприклад, французи), не перебиваючи один одного і суворо дотримуючись правила turn-taking (черговості реплік); не допускають довгих пауз, нетерпимі до мовчання (прекрасним засобом заповнення пауз в англійській комунікації є small talk, тобто світська розмова). Англійці дуже болісно реагують на порушення цих правил. Наступний уривок з роману Дж. Ашер є яскравим тому підтвердженням:

Her mother's capacity to interrupt someone in midsentence without any apparent awareness of the havoc she invariably caused in the conversational process never failed to take Juliet's breath away, although she had long ago ceased trying either to point out this fault or to preserve with the original thread of dialogue. Both Juliet and Michael had come to accept that it was simpler, and ultimately less destructive to the other participants, to abandon any attempt at conversational flow, and simply negotiate the sharp turns involved with as much control of the route as possible (2, p. 145).

Звичка її матері перебивати людей на півслові, не усвідомлюючи того хаосу, який вона постійно спричиняє під час розмови, ніколи не переставала дивувати Джульєтту, хоча вона вже давно перестала намагатися вказувати на цей недолік або зберігати початкову лінію діалогу. Як Джульєтті так і Майклу довелося визнати, що простіше і, в решті, менш згубно для інших учасників розмови було відмовитися від будь-яких спроб надати бесіді плавності – лишень долати різкі повороти контролюючи рух якомога жорсткіше. (переклад наш – Я. Д.)

Особливостями використання кінесичних та паравербальних засобів спілкування є те, що українці та англійці застосовують їх по-різному. Англійці обмежують себе у використанні жестів та дотримуються правил паравербальної комунікації, які виключають голосну, швидку бесіду з перериванням співрозмовника.

 

 

2.3. Емоційність  в культурі англійців та українців

 

В англійській культурі емоційна стриманість і самоконтроль також є найважливішими особливостями поведінки, що викликають повагу і симпатію оточуючих, невід'ємними складовими поняття Englishness («англійськість») [28, c. 143]. Безліч свідчень цьому зустрічається в художній літературі. Так, для героїні роману Джейн Ашер емоційна стриманість чоловіка, вміння приховати найсильніші почуття під зовнішнім спокоєм виявилися найбільш привабливими рисами:

His Englishness, his emotional restraint – at that time enough to make some doubt that feelings of any strength lurked under the dignified, correct exterior – attracted Juliet by its appearance of calmness and solidity (2, p. 111).

Його англійськість, його емоційна стриманість – у  той час достатня, щоб засумніватися  в наявності хоча б якихось  почуттів під маскою його величної та ідеальної зовнішності – приваблювала Джульєтту своїм спокоєм і надійністю. (переклад наш – Я. Д.)

Відкритий прояв почуттів, особливо негативних, в англійській  культурі не вітається, подібна поведінка  вважається свідченням недостатньої зрілості, невихованості людини, ставить оточуючих у незручне становище. Прикладом того є такий факт. Під час туру по Лондону гіди розповідаючи туристам про похорон принцеси Діани, з великою гордістю відзначали, що її діти, юні принци, не промовили ні сльозинки, показавши, що вони справжні англійці. В українській культурі така поведінка могла б бути розцінена, як черствість і безсердечність та викликати осуд [9, c. 34].

Англійська культура наказує бути стриманим не тільки в суспільстві, а й у сім'ї. А. Вежбицька наводить цікавий приклад, в якому показана реакція пасинків у відповідь на спроби вітчима поговорити з ними про його горе у зв'язку зі смертю його дружини та його матері:

There appears on their faces neither grief, nor love, nor fear, nor pity, but the most fatal of all non-conductors, embarrassment. They look as if I were committing an indecency. They are longing for me to stop (4, p. 114).

На їхніх  обличчях не було ані горя, ані любові, ані страху чи жалю, лише сором, ніби я здійснював щось непристойне, і їм дуже хотілося мене зупинити. (переклад наш – Я. Д.)

Емоційна стриманість  англійців стосується не лише негативних, а й позитивних емоцій і поширюється  на всі сфери спілкування, включаючи  й таку інтимну, як відносини батьків  та дітей, на яку, здавалося б, правила, що обмежують прояв емоцій, не повинні поширюватися [15, c. 56]. В уже цитованому романі Джейн Ашер мати тридцяти шестирічної дочки каже подрузі про свою любов до дочки, соромлячись відкритого прояву почуттів; шкодуючи про відсутність близькості, вона пояснює це не особистими причинами, а тим, що так було прийнято:

I think I could be closer to her. She's all I've got - oh, dear, that sounds like something from a book, doesn't it? But she really is. Since her father died. I do love her so very much. I always have. But I'm not very good at showing it. The trouble is we didn't really show emotion much in my day; that may sound like a cliché but it's absolutely true. I was encouraged not to, in fact. Do you think it is too late?

(2, p. 156)

Я думаю, що могла  бути більш близькою з нею. Вона – це все, що в мене є – о Господи, це звучить, як щось з книги, чи не так? Але так і є. З того часу, як її батько помер. Я її дуже сильно люблю. І завжди любила. Але я не вмію це показувати. Біда в тому, що ми дійсно не показували багато емоцій у свій час; звучить, як кліше, але це справді так. Мені казали цього не робити. Ви думаєте, я з цим спізнилася? (переклад наш – Я. Д.)

А. В. Павловська в книзі  «Англія та англійці» пише про  англійську стриманість, прагнення приховати емоції, зберегти обличчя як про найважливішу рису англійського національного характеру, яка виділяє англійців серед інших народів: «Стриманість, контроль над своїми почуттями, часто сприймається за просту холодність, – такі життєві принципи цього маленького, але дуже гордого народу. У тих випадках, коли представник сентиментальної латинської раси або душевної слов'янської буде ридати сльозами захоплення або розчулення, англієць скаже “lovely” (прекрасно), і це буде рівноцінно по силі проявлених почуттів» [24, c. 217].