Невербальная коммуникация

В основі невербальної комунікації лежать два джерела − біологічний і соціальний, вроджений і набутий в ході соціального досвіду людини.

Наприкінці ХХ ст. з’явилась нова спеціальність − вчений-невербаліст. Як спеціалісту, що вивчає птахів, цікаво стежити за їх поведінкою, невербалісту цікаво стежити за невербальними проявами людей. Він спостерігає за людьми на різних заходах, на вулиці, по телевізору, у будь-яких місцях, де вони спілкуються. Він вивчає поведінку людей і хоче знати більше про те, як діють люди в тій чи іншій ситуації, для того щоб довідатися більше про себе й поліпшити відносини з іншими людьми [6, c. 85].

Майже неймовірно, що за весь період еволюції людини невербальні аспекти комунікації  почали активно вивчатися тільки з 60-х рр. минулого століття. Суспільство довідалося про мову жестів тільки з праць Джумуса Фаста, книга якого побачила світ у 1970 р. Вона являє собою короткий виклад досліджень, зроблених фахівцями з невербальних комунікацій. Але навіть сьогодні більшість людей не уявляють, що існує така мова, як мова жестів, і не знають, наскільки вона важлива у їхньому житті [13, c. 156].

Чарлі Чаплін і багато інших акторів  німого кінематографа були піонерами  невербальної комунікації, тому що в  той час це був єдиний спосіб сказати що-небудь з екрана. Кожен актор кваліфікувався як гарний чи поганий по тому, як він умів використовувати жести чи інші сигнали, щоб повідомити дещо з екрана. Коли почали знімати звукові фільми і приділяти менше уваги мові жестів, то багато акторів німого кінематографа просто зникли, а цінуватися стали ті, які вміли добре говорити [7, c. 162].

Можливо, найбільш важливою з праць  з мови жестів, створених до ХХ ст., була праця Чарльза Дарвіна «Вираження емоцій тваринами і людиною», опублікована в 1872 р. Ця праця вплинула на багато сучасних досліджень міміки й жестів, і багато ідей Ч. Дарвіна були продовжені в працях учених у всьому світі.

Відтоді дослідники знайшли майже  мільйон невербальних сигналів. Вони проаналізували, що в акті комунікації безпосередньо слова займають лише 7%, 38% − це звуки та інтонації і 55% − невербальна комунікація           [18, c. 134].

Професор Р. Бердвістел провів цікаві дослідження: за його підрахунками, у середньому людина говорить 10-11 хвилин на день і середнє речення звучить близько 2,5 секунди [33, c. 48]. Він з’ясував, що вербальний компонент розмови займає 35 %, а невербальний − 65 % [33, c. 146].

Більшість дослідників погоджується, що за допомогою слів передається  в основному інформація, а за допомогою  жестів − різне ставлення до цієї інформації, іноді жести можуть заміняти й слова.

Незалежно від рівня культури мовця  слова й жести настільки залежать одні від одних, що добре підготовлена людина може сказати, який жест чи рух  робить інша людина, не дивлячись на неї, а тільки чуючи її слова. Так само Р. Бердвістел навчився визначати, якою мовою говорить людина, тільки дивлячись на її жести.

1.3. Класифікація невербальних елементів комунікації

Розгляд елементів невербальної комунікації  допомагає краще зрозуміти способи, за допомогою яких виражається міжкультурний зміст спілкування. У цьому відношенні найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою всіх органів чуття: зору, слуху, дотику, смаку, нюху, кожен з яких утворює свій канал комунікації               [20, c. 146].

Кінесичні засоби спілкування  виражають загальну моторику різних частин тіла («мова тіла»). Поняття кінесики охоплює рухи тіла, пози, вираз обличчя, поведінку очей, автоматичні фізіологічні та психо-хімічні реакції. Рухи тіла – це жести та практичні дії. Жести відтворюють рухи частин тіла, що є чітко окреслені і мають умовне значення (напр. кивок головою, підняття руки). Практичні дії – це всі інші рухи тіла, що відтворюють рух і різні види практичної поведінки. Знання з цієї сфери допомагають уникнути непорозумінь у діловій взаємодії з іноземним партнером.

Проксеміка – це наука  про комунікативний простір і  про те, як людина усвідомлює і застосовує цей комунікатитвний простір. Пози, орієнтація у просторі, контакт очей, дотик і запах, стиль мовлення і гучність голосу змінюються відповідно до діяльності людей, їх взаємозв’язків, почуттів. Просторова організація визначає також тривалість взаємодії. Основні категорії проксеміки – це міжособистісна дистанція (відстань між людьми під час спілкування) та просторова орієнтація (організація людей по відношенню один до одного) [25, c. 6-8].

Екстралінгвістичні аспекти  спілкування охоплюють позамовну  сферу, в межах якої розвивається мова: просодичні − фонетичні характеристики мовлення (висота, інтенсивність тощо); у спілкуванні з приємним співрозмовником людина притишує звучання мови, надає їй м'яких, лагідних тонів, і навпаки − з неприємною людиною розмовляє «на підвищених тонах» з використанням різкого тембру голосу та пришвидшеного темпу мовлення; гаптичні (тактильні) − пов'язані з тактильними особливостями сприйняття; передаючи, наприклад, конфіденційну інформацію, адресант намагається наблизитися до співрозмовника, покласти йому руку на плече або передпліччя; інколи передавання найважливішої інформації здійснюється так: партнери стоять напроти, потискуючи руки і дивлячись один одному в очі; хронемічні − вплив фактора часу на спілкування (очікування у приймальні, тривалість розмови тощо); ольфакторні − вплив на комунікацію запахів тіла, косметики. Попри суттєві зміни функції нюху людини в процесі її еволюційного розвитку, запахи теж суттєво впливають на сприйняття і передавання інформації при спілкуванні [26, c. 132].

Розмовляючи з людиною, яка користується «різкими» парфумами, голосно і неприємно розмовляє, викликає неприємні відчуття при дотику, співрозмовник інстинктивно намагається відсторонитися від неї, а відповідно і від інформації, яку прагне передати ця людина.

1.3.1. Роль жестів  у спілкуванні. У невербальному спілкуванні кінесичні засоби («мова тіла») є найуживанішими і найважливішими. Вони можуть бути підсвідомими (емоційний стан співрозмовника) або свідомими (набуті, осмислено відпрацьовані сигнали певними частинами тіла). У традиціях багатьох народів сформувалися свої поведінкові механізми привітання, прощання (рукостискання, поклони, потирання носами), реакції на інформацію (кивки головою «так» і «ні»), спрямування очей під час привітань і розмови тощо.

Спілкування супроводжується  жестами, які є носіями різного  типу інформації, виражаючи позитивне  або негативне ставлення до співрозмовника і теми розмови, впевненість або  невпевненість, довіру чи недовіру, симпатію чи антипатію, рівність або домінування, відкритість чи закритість тощо.

Жести − свідомі чи несвідомі рухи людини, які сигналізують про її внутрішній емоційний стан [5, c. 187].

Жести, які сприяють глибшому розумінню висловленого, називають ілюстраторами. Наприклад, розводячи руками, співрозмовник говорить: «Ось такої величини» або, навпаки, зводячи руки: «Зовсім крихітний». Жести, за допомогою яких регулюють відносини, називають регуляторами. Вони вказують напрям, скорочують чи збільшують дистанцію спілкування. Наказуючи: «Йди сюди», вказують рукою, куди йти. Коли під час спілкування намагаються символічно відтворити суть висловленого, користуються жестами-емблемами. Наприклад, підняті догори вказівний і середній пальці рук (умовно буква V) символізують перемогу. У скрутних ситуаціях людина вдається до жестів-адаптерів, які свідчать про внутрішнє хвилювання. Це несвідомі фіксовані реакції (посмикування, почісування, прогладжування та інше) [14, c. 274].

Спостерігаючи за жестами, можна багато дізнатися про настрій людей, їх стосунки, потаємні цілі і бажання. Немало жестів є підсвідомими, тому реакція на них теж підсвідома. Наприклад, на жест, який видається ворожим, людина відповідає захисним або ще агресивнішим. Тому для кожної людини важливо вміти правильно оцінювати невербальні сигнали, перш ніж реагувати на них. За таких умов вона може керувати власною поведінкою, адекватно сприймаючи співрозмовника, оскільки іноді його жести можуть бути спричинені лише фізичними особливостями (наприклад, підморгування − як прояв нервового тику та інше) [10, c. 266].

Жести відносно легко  можна розшифрувати, тому співрозмовники за необхідності намагаються їх замасковувати  діями, які мають протилежний  зміст. Оскільки спілкування значною  мірою полягає у взаємному вивченні, оцінюванні, здогадах і маневруванні, воно не передбачає активне використання елементів гри і маскування.

1.3.2. Особистий  простір. Територія − це зона чи простір, який людина розцінює як свій особистий. Він ніби є продовженням її тіла. У кожної людини є своя особиста територія. Це зона, яка існує навколо її майна − дім і сад, огороджений тином, салон автомобіля, спальня, улюблене крісло та повітряний простір навколо тіла [5, c. 142].

Повітряний простір  людини («повітряний ковпак») залежить від густоти населення, де виросла людина; визначається культурним середовищем, соціальним статусом особистості.

За допомогою досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених встановлено, що радіус повітряного простору навколо  людини середнього класу розвинутих цивілізованих країн практично однаковий [28, c. 211].

Його можна поділити на чотири основні зони [19, c. 56-58]:

1. Інтимна зона (від 15 до 45 см). Це найосновніша з усіх зон. її людина сприймає як особисту власність. Лише найближчим людям дозволено в неї входити. Ними можуть бути батьки, діти, тобто члени сім'ї, близькі друзі та родичі. У внутрішню зону (ближче 15 см) можна входити лише під час фізичного контакту. Це найбільш інтимна зона.
2. Особиста зона (від 46 см до 1,22 м). На такій відстані від інших ми знаходимося на офіційних прийомах, дружніх зустрічах, на роботі.
3. Соціальна зона (від 1,22 до 3,6 м). Якщо ми зустрічаємося зі сторонніми особами, то хочемо, щоб вони тримались саме на такій відстані від нас. Нам не подобається, коли сантехнік, столяр, поштарка, новий колега чи просто малознайома людина підходить до нас на ближчу відстань.
4. Публічна зона (понад 3,6 м). Якщо ви звертаєтеся до групи людей, то така відстань для нас є найбільш оптимальною.

Якщо ви дружньо обнімаєте  людину, з якою щойно познайомились, і вона зовні посміхається, виявляючи до вас симпатію, в глибині душі вона може почуватися негативно, але не хоче вас образити. Якщо ви хочете, щоб люди почувалися комфортно у вашій компанії, тримайте дистанцію. Чим ближчі ваші стосунки, тим ближче ви можете підходити.

1.3.3. Постава як засіб невербального спілкування. У процесі спілкування партнери можуть почерпнути корисну для себе інформацію, аналізуючи особливості постави та її динаміку [29, c. 194]. Постава може демонструвати внутрішню відкритість (повернутість голови і тіла у бік співрозмовника, нахилений тулуб уперед, вільні плечі) і внутрішню замкнутість (відхилення спини назад, схрещення рук на грудях, переплетення пальців); домінування (нависання над партнером, руки на плечі співбесідника) і залежність (погляд знизу, згорбленість); гармонію у спілкуванні (однакові постави тіла, зверненість їх назустріч одна одній, розслабленість м'язів) або протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску, плечі спрямовані вперед). Постава – звичне положення тіла людини під час сидіння, ходіння тощо; властива манера триматися.

1.3.4. Передавання інформації мімікою. Під час спілкування важливо уміти розшифровувати повідомлення, які виражає міміка співрозмовника. Міміка − різноманітні вирази обличчя, рухи його частин [36, c. 195]. Відсутність міміки, невміння адекватно сприймати її і реагувати на неї суттєво ускладнюють спілкування, оскільки співрозмовникам непросто робити висновки про правдивість почутого, щирість намірів їх партнерів    [27, c. 84].

Міміка може виражати гнів (відкритий рот, опущені кутики губ, розкриті, примружені й блискучі очі, зближені до перенісся брови, вертикальні складки на лобі й переніссі, динамічне обличчя); презирство (рот закритий, кутики губ опущені, очі звужені, блискучі, брови зближені до перенісся, вертикальні складки на лобі й переніссі); страждання (рот відкритий, кутики губ опущені, очі широко розплющені, тьмяні, брови зближені до перенісся, обличчя статичне); страх (рот закритий, кутики губ підняті, блиск очей не виражений, брови підняті догори, горизонтальні складки на лобі, статичне обличчя); здивування (рот закритий, кутики губ підняті, очі примружені або розплющені, блискучі, підняті брови, динамічне обличчя, горизонтальні складки на лобі) та ін.

Варто пам'ятати, що співрозмовник також стежить і оцінює вирази обличчя партнера, отже, стриманість у прояві мімічних реакцій може істотно вплинути на результати комунікації.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Проаналізувавши та дослідивши особливості невербальної комунікації можна зробити наступні висновки.

1. Поряд із словесними засобами – мовленнєвими – на культуру спілкування впливають жести співрозмовників, інтонація, паузи, рухи тіла тощо. Невербальна комунікація є культурно-історичним і психологічним феноменом внутрішньо-особистісної природи, тісно пов'язаним з розвитком і становленням особистості, її психічним станом і властивостями. Вона слугує засобом об'єктивізації, одним із шляхів пізнання людини.
2. Невербальна поведінка може бути: засобом доповнення мовлення; автономним засобом комунікації, що існує паралельно з мовленням; єдиним засобом спілкування (за відсутності спільного вербального коду або неможливості його застосування).
3. Найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою всіх органів чуття: зору, слуху, дотику, смаку, нюху, кожен з яких утворює свій канал комунікації.
4. В парадигмі невербальних знаків основне місце посідають: кінесика (міміка, жести, пози), проксеміка (відстань між співрозмовниками), екстралінгвістика, до неї входять фонетичні, гаптичні, ольфакторні та хронемічні засоби комунікації (сила, тембр голосу, дотик, погляд та ін.).