Мова та культура в їхній взаємодії та взаємовпливі

Фразеологія  особливо  яскраво  відображає  історію,  культуру,  побут  і  характер  народу, його  погляди.  Колишні асоціації,  уявлення  закріплялись  у  мові,  ставали  всенародним  здобутком. У  деяких  випадках  вони  були  дуже  схожі  у  різних  народів,  а іноді приводили до  найнесподіваніших проявів.  Так,  наприклад,  Н.  Комлєв  уважає,  що  національно-культурний  компонент  –  складова семантики слова, яка пов’язана з національною культурою  [19, 15]. Національно-культурна семантика особливо  виразно проявляється   у  ФО.  Національну мовну специфіку вказаних  одиниць складають  внутрішній  образ (першопочатковий денотат),  який  лежить  в основі  одиниць,  семантика та структура фразеологічної одиниці, лексичний склад і стилістичні характеристики [17, 79 ].

На  думку  В. Огольцева,  фразеологізми  володіють  культурним  компонентом  значення,  який становить  зіставний  опис  семантичної  структури  двох  чи  більше  ФО,  які зіставляються  між  собою  за  семантичною  і  граматичною  формою  [23, 130].  В. Огольцев  підкреслює,  що національна самобутність мови отримує найбільш яскраве й безпосереднє вираження у фразеології.

Фразеологічний корпус мови є носієм і джерелом культурно-національної інформації. Саме у фразеологічному фонді національно-культурна семантика набуває яскравого і безпосереднього вияву. Це пояснюється тим, що фразеологізми є роздільно оформленими мовними одиницями, компоненти яких характеризуються повним або частковим семантичним перетворенням. Нова семантична структура, що виникає внаслідок цього, значно більше залежить від екстралінгвістичних факторів, ніж семантика окремого слова, що багато в чому визначає специфіку фразеологічних одиниць, яка найбільш повно відображає самобутність побуту певного народу.

При розгляді національно-культурної специфіки ФО важливе місце займають проблеми аналізу у фразеологічному аспекті концептів як "структур національної свідомості, єдиних для всіх представників даного соціуму" [35, 76 ]. Елементарними одиницями структурної когніції людини та складовими ментального лексикону є концепти. Як частини системи когніції концепти забезпечують економне зберігання та обробку одиниць досвіду через розподілення інформації на класи за певними показниками. Концепти створюються завдяки ментальним операціям, які абстрагують індивідуальні якості екземпляра та виділяють загальні риси. Як зазначає       Г. Слишкін, концепт – це одиниця, яка пов’язує в єдине ціле наукові пошуки в галузі культури, свідомості та мови, оскільки належить свідомості, детермінується культурою і опредмечується в мові [30, 128] як "згусток культури у свідомості людини; те, у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини" [32, 65 ].

      Фразеологізми відображають національну культуру комплексно, тобто своїм ідіоматичним значеннями, всіма компонентами разом. Таким чином, лише носій мови, спираючись на знання своєї національної культури, може правильно дешифрувати уявлення, покладені в основу фразеологізму, які залишаються незрозумілими для іноземця (дане твердження стосується фразеологічних ідіом, наприклад, німецька ідіома pünktlich wie die Maurer sein в українській лінгвокультурній традиції не має адекватного перекладу, для цього використовується в мові зовсім інший образ-відповідник (закінчувати роботу вчасно). [4, 55].

Питання про те, як здійснюється взаємозв’язок мови з національною культурою, різними дослідниками вирішується по-різному: за допомогою національно-культурного компонента [4, 67 ], через національно-культурну конотацію [30, 42]. Так, лексема Arbeit має у німецькій мові конотації як засіб заробітку грошей та водночас як виснажуючи праця:  Wie die Arbeit, so der Lohn; Von seiner Arbeit leben; In Arbeit und Brot stehen та Die Arbeit frisst ihn auf; Sich von der Arbeit auffressen lassen [36, 115].

Наявність культурно-мовних універсалій, однією з яких є національно-культурний компонент, зумовлено універсальним характером людського мислення, загальним поступовим розвитком людської культури цивілізації, спільністю буття та пізнання, і, відповідно, їх універсальними законами та категоріями. Культурно-мовна специфіка проявляється як результат специфічної дії процесу мовного кодування при описі фактів оточуючої дійсності, які відображають специфіку побутових і пізнавальних моделей, акцептованих мовною спільнотою [28, 83].

Фразеологія  – мікросистема,  яка  входить  до  загальної  системи  мови  й  містить  у  собі здобутки  минулих  часів,  що  передаються  з  покоління  в  покоління.  Фразеологічна  система  будь-якої мови  має національно-культурну специфіку,  оскільки  той чи  інший об’єкт  у певній  культурі  існує  у  специфічному оточенні, властивому лише певній культурі, має культурно обумовлені асоціативні зв’язки[31, 89].

Кожна  мова  відображає  певний  спосіб  сприйняття  світу.  Кожний  народ  по-своєму  організовує його  в  поняття.  Отже,  мовна  картина  світу  загалом  збігається  з  логічним  відображенням  світу  у свідомості  людей,  проте  способи  номінації  окремих  ознак,  явищ  навколишньої  дійсності  різняться  в мовах.  Національно-специфічні  особливості  будь-якої  картини  світу  зумовлені  тим,  що  кожен  народ відображає  та  сприймає  образ  світу  відповідно  до  своєї „сітки  координат”,  в  основі  якої  лежить національна  культура.  У  кожній  національній  культурі  існує „свій  набір”  основних  духовних  і  матеріальних цінностей, традицій та звичаїв, які фіксуються та передаються з покоління в покоління і в усній, і в письмовій формах [34, 62 ].

      1.3.  Лінгвокультурний типаж: визначення, ознаки, структура

       Включення людини в об'єкт сучасної лінгвістики в якості ”основного героя, який виявляє свої індивідуальні і типізовані риси, зумовлені місцем і часом життям, освітою і культурою, етнічною і професійною приналежністю„ [34, 50], сприяло розробці культурологічних аспектів, вирішенню проблем мовного існування окремої особистості і різних лінгвокультурних спільнот. Об'єкт лінгвокультурології  ― мовна особистість як узагальнений носій „культурно-мовних і комунікативно-діяльнісних цінностей, знань, установок і поведінкових реакцій” [15, 3]. При цьому лінгвокультурологію  цікавить типізовані прояви стереотипних установок, поведінкових реакцій, схожість світоглядних уявлень та оцінок щодо тих чи інших предметів, явищ, життєвих ситуацій. Очевидно, що всередині широкого кола людей, що є «носіями одних і тих же ідей і понять», можна виділити підгрупи, ознаками яких є не просто „залученість ... до певної конфігурації подій й тотожність відповідей, однаковий характер реакції на пережиті події” [21, 31], а також орієнтація на певні цінності культури та їх захист. Зазначені ознаки можуть служити підставою для об'єднання представників даних підгруп в лінгвокультурні типажі.

        Лінгвокультурний типаж – це „узагальнений образ особистостей, чия поведінка та чиї ціннісні орієнтації істотно впливають на лінгвокультуру в цілому і є показниками етнічної й соціальної своєрідності суспільства” [7, 9]. Лінгвокультурні типажі являють собою певні соціокультурні типи / “модельні особистості”, головною ознакою яких є відображення ціннісних орієнтирів поведінки [9, 18 ]. Вони є концептами “типізованої особистості”, образом, типізованим на основі соціокультурних критеріїв і специфічних характеристик вербальної та невербальної поведінки [29, 6].

       Лінгвокультурний типаж виступає як з різноманітних заломлень національної мовної особистості. Це узагальнений тип з вираженими в мові перцептивно-образними, поняттєво-дефініційними  характеристиками, ціннісними перевагами і відповідними знаковими маркерами вербальної і невербальної поведінки.

      Ціннісна складова лінгвокультурного типажу дає можливість поставити питання про глибинні механізми, регулятори поведінкових реакцій. Мова йде про так звані архетипи, „вроджені приписи загального плану, які спонукають до активності або реагування на ситуацію”. Лінгвокультурний типаж в цьому випадку розглядається як «культурна оболонка архетипу», який зумовлює певні емоційно-почуттєві реакції і більш-менш типові дії. Оскільки архетипи пов'язані з цінностями, то зрозуміти лінгвокультурний типаж можна, якщо звернутися до сітки цінностей і ціннісних переваг особистості [10, 73].

            Поняття «лінгвокультурний типаж» перетинається з поняттями «мовна особистість», «імідж», «роль», «стереотип», «персонаж», та «мовний портрет»  [14, 9].

           Мовна особистість, яка  розглядається  в аспекті типізованої  лінгвокультурної  комунікативної поведінки, стає лінгвокультурним типажем. Іншими словами, поняття мовної особистості є більш широким, а вивчення лінгвокультурного типажу ― це один з підходів вивчення мовної особистості.

        Головна характеристика модельної особистості ― становлення ціннісних орієнтирів поведінки. Інакше кажучи, модельна особистість являє собою культурогенний фактор розвитку суспільства. Але суспільство в цілому складається, зрозуміло, не тільки з модельних особистостей. Мовна особистість ― це складне утворення, в якому співіснують різні соціально-ситуативні ролі, модуси поведінки, рівні комунікативної компетенції, крім того, суто індивідуальні особливості. Лінгвокультурний типаж являє собою певну модельну особу з набором унікальних характеристик, властивих даній культурі, тобто це символ культури всередині культури, і неможливий для представників інших національно-культурних спільнот. Але на відміну від модельної особистості, яка виступає еталоном поведінки і прикладом для наслідування, лінгвокультурний типаж не є подібним прикладом (пор., наприклад, модельну особу «вчитель» і лінгвокультурний типаж «бомж»). Крім того, в комунікативній масовій свідомості типаж може мати позитивну і негативну характеристику. Із змінами ціннісних орієнтирів у соціумі модельна особистість може переоцінюватися в очах суспільства, переходити в розряд лінгвокультурних типажів [10, 75].

         Найважливіші смислові компоненти поняття „лінгвокультурний типаж” складаються в типізації певної мовної особистості, значущості цієї мовної особистості для культури, наявності ціннісної складової в концепті, що уможливлює її як фактичне, так і функціональне існування, її конкретизацію в реальному індивідуумі або персонажі художнього твору [13, 36].

        Стереотип як готова схема сприйняття відносно стійкий, спрощений образ соціального об'єкта (групи, людини, події, явища і т. п.), що виникає в умовах дефіциту інформації як результат узагальнення особистого досвіду індивіда і нерідко упереджених уявлень, прийнятих у суспільстві. На противагу цьому лінгвокультурний типаж є показником етнічної та соціальної своєрідності суспільства, це узагальнений образ особистостей певної культури, що проявляється у поведінці, мові, ціннісних орієнтирах нації [22, 33].

          Аналізуючи співвідношення понять «лінгвокультурний типаж» і «імідж», можна констатувати, що імідж являє собою узагальнений портрет особистості, своєрідний ореол, створюваний навколо особистості з метою її популяризації в масовій свідомості і надання їй емоціонально-психологічного впливу, тоді як лінгвокультурний типаж ― узагальнений портрет мовної особистості, який характеризується значимістю в культурі та ціннісними пріоритетами. Лінгвокультурний типаж має певні точки перетину з іміджем, відрізняючись від останнього багатомірністю і більшою об'єктивністю. Якщо імідж формується свідомо, будучи інструментом для обробки громадської думки, то типаж виникає стихійно в результаті розвитку суспільства. У редукованому варіанті типаж здатний перетворитися на імідж. Сукупність типажів є зліпком культури, сукупність іміджів являє собою інструментарій для впливу на адресата [17, 145].

       Критерій, за яким ми можемо наблизити «лінгвокультурний типаж» і «роль»,  ― це комунікативна поведінка. Іншими словами, в соціологічному плані кожному лінгвокультурному типажу притаманне виконання або втілення певної ролі, роль ― це поведінка, обумовлена назвою, соціальним статусом, виконуваною функцію в системі соціальних відносин, очікуваннями оточуючих (поведінка буржуа, світської людини, і т.д.). Рольова поведінка будується за образом і має межі, виконавець ролі наділений певною свободою дій. Так, можна говорити про роль вчителя, батька, але не можна ― про роль людини взагалі. Найважливіші смислові ознаки поняття «лінгвокультурний типаж» складаються в типізації певної мовної особистості, значущості цієї мовної особистості для культури, наявності ціннісної складової в концепті, що фіксує таку мовну особистість, уможливлює її конкретизацію в реальному індивідуумі[16 ,25].

         Лінгвокультурні типажі можуть мати фіксовані й розмиті вікові характеристики. Найбільш типовим віком для узагальненої особистості є період 30 - 40 років ― характерний вік прояву основних якостей людини. Для типажів, зорієнтованих на героїчний архетип, вікові межі зміщуються в бік молодості; для типажів, зорієнтованих на буденний архетип, ― в бік зрілості.

       В якості основних критеріїв для виділення лінгвокультурних типажів потрібно розглядати наступні ознаки, значимі для характеристики особистостей: 1) соціальний клас (належність типажу до пануючої або не пануючої групи суспільства, наприклад, «дворянин» і «селянин»), 2) територіальна ознака (місцевість, в якій проживає типаж ― «москвич», «німець», «парижанин» та ін), 3) подієва ознака (подія, на підставі якої виділяється типаж (наприклад, «гітлерівець»), 4) етнокультурна унікальність (ідентичність типажу, його приналежність тільки до однієї культури «мушкетер», «козак»), 5) трансформованість (належність типажу тільки до конкретного історичного періоду або його переосмислена модифікація в наступні періоди) [ 9, 25].

        В. Карасик поняття „лінгвокультурний типаж” уточнює за ознаками яскравості та оцінки, що взаємодоповнюють один одного. Він виділяє яскравий та неяскравий, позитивний та негативний лінгвокультурні типажі 15, 88].

        Лінгвокультурний типаж має наступну структуру: 1) характеристика соціально-історичних умов, в рамках яких виділяється певний типаж; 2) перцептивно-образне уявлення про типажі, що включає його зовнішність, вік, стать, соціальне походження, середовище проживання, мовні особливості, манери поведінки, види діяльності та дозвілля; 3) понятійні характеристики, побудовані на дефініціях, описах, тлумаченнях; 4) ціннісні ознаки ― оціночні висловлювання, що характеризують як пріоритети даного типажу, так і оцінки з боку його сучасників і носіїв інших лінгвокультур [8, 35].