Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

 Новий час диктує нові умови роботи. Саме тому має відбуватися не лише пристосування до цих нових реалій дипломатичних відносин, але і їх повноцінне використання в дипломатичній діяльності. На нашу думку, переосмислення організації дипломатичної роботи має відбуватися шляхом урахування досягнень у різноманітних галузях, зокрема, у психології комунікації, управлінні персоналом, методиках швидкого опанування іноземних мов, використанні інформаційних технологій та ін. Лише таким способом можна підвищити ефективність організації роботи не лише в дипломатичних представництвах, але й у центральному апараті відомства закордонних справ.   

 Висновки  до другого розділу

 Проведений у розділі аналіз заснування дипломатичних представництв, особливостей функціональних завдань кожного співробітника, а також визначення основних напрямків оптимізації внутрішньої роботи дипломатичного представництва, дозволяє дійти  таких висновків:

1. Аналіз норм КДЗ у частині, що регулює питання заснування дипломатичного представництва, вказує на певні недоліки. Не визначено, з якого часу, у разі орендування дипломатичним представництвом будівлі для своїх офіційних цілей, воно набуває правового статусу «приміщення представництва». Уважаємо, що врегулювання даного питання можливо шляхом введення норми в КДЗ, яка б чітко передбачала, що в разі оренди будівлі для офіційних цілей іноземного дипломатичного представництва, воно набуває статусу «приміщення дипломатичного представництва» одразу після підписання договору оренди та виконання внутрішньодержавних процедур його засвідчення в державних органах країни перебування. Саме з цього моменту виникає зобов'язання держави перебування забезпечувати охорону такого представництва.
2. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
3. На основі проведеного аналізу практичної діяльності дипломатичних представництв робиться висновок щодо наявності двох напрямків оптимізації їх роботи: 1) підвищення ефективності управління дипломатичним та адміністративно-технічним персоналом дипломатичного представництва; 2) оптимізація отримання, обробки, передачі інформації. У першому випадку оптимізація має відбуватись шляхом урахування нових життєвих реалій, зокрема, через застосування нових мотиваційних пропозицій для співробітників, а також через застосування психолого-педагогічних методів, спрямованих на укріплення морально-психологічного клімату в колективі представництва. Другий напрямок оптимізації має забезпечуватись шляхом використання сучасної оргтехніки, а також професійною підготовкою співробітників дипломатичного представництва до використання нових технічних засобів.

РОЗДІЛ 3

ПРАВОВИЙ СТАТУС СПІВРОБІТНИКІВ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ

3.1 Поняття дипломатичних привілеїв  та імунітетів та теорії їх  походження

 Важливою складовою нашого дослідження є привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу іноземної держави та особисті привілеї та імунітети співробітників дипломатичного представництва.

 Ураховуючи стрімкий розвиток міжнародних відносин, геополітичні зміни, на певному етапі назріла необхідність кодифікації норм міжнародного права, які регулювали існуючі на рівні етичних норм привілеї та імунітети співробітників дипломатичних представництв. КДЗ стала важливим міжнародно-правовим актом, який не лише детально та якісно врегулював правовий статус дипломатичного представництва та його співробітників, але й став основним, базисним документом, на який спираються при розв'язанні міжнародних спорів у сфері зовнішніх зносин.

 У науці міжнародного права питання привілеїв та імунітетів співробітників дипломатичного представництва посідає чільне місце. Велика кількість проблемних питань була розглянута як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями. Серед них: Д.Б. Левін, І.П. Бліщенко, В.М. Дурденевський, А.А. Ковальов, К.К. Сандровський, Ю.Г. Дьомін, М. Харді, Л. Дембінські, Б. Мурті.

 Багато з питань, які підіймалися науковцями 30-40 років тому, є актуальними й зараз. Це пов'язано з тим, що не було вироблено чітких механізмів вирішення проблемних питань, а якщо й було, то багато з них вже застаріли і тому не можуть бути повністю адаптовані до сучасних світових процесів. З іншого боку, аналіз попередніх досліджень є вкрай важливим, адже він дає змогу більш комплексно підійти до вирішення поставлених завдань, врахувати помилки попередників, а найголовніше – відслідкувати еволюцію наукової думки в сфері дипломатичного права.

 Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

 Наступною доктриною є теорія представницького характеру, яка також була розроблена Гроцієм. «Тому що, відповідно до міжнародного права, - писав Гроцій, - посол представляє особу свого монарха, він перебуває нібито поза територією тієї держави, у якій виконує свої функції. Звідси витікає, що він не зобов'язаний дотримуватись законів країни, у яку він направлений [33, c. 430]». Оскільки посол представляв у всіх зносинах з іншими країнами свого монарха, над яким жоден інший правитель не міг мати влади відповідно до принципу суверенної рівності, це й давало послу звільнення від місцевої юрисдикції. До взаємовідносин суверенних монархів застосовувався принцип: par in parem non habet imperium, що означає – рівний над рівним влади не має. У часи абсолютизму вважалося, що посол – це alter ego свого монарха й він персоніфікує його особу. Шляхом поєднання цих двох уявлень виникла «представницька теорія» дипломатичного імунітету, а точніше – теорія представницького характеру посла, яка, в умовах існування постійних посольств, повинна була пояснювати не лише церемоніальні привілеї послів, але і їхній імунітет від юрисдикції місцевих органів влади. Загалом теорія представницького характеру посла була достатньою для обґрунтування церемоніальних привілеїв посла, але для обґрунтування імунітету від юрисдикції вона потребувала додаткової юридичної аргументації. Тому ця теорія в юридичній літературі розвивалася частіше за все в поєднанні з формулою екстериторіальності посольства [83]. Слід відмітити, що на противагу теорії екстериторіальності, теорія представницького характеру не була результатом теоретичних розробок, а повністю відбивала реальності тієї історичної епохи, коли посол представляв не державу в цілому як суб'єкт міжнародного права, а лише його главу – феодального монарха часів абсолютизму [141, c. 157].

Всі аргументи, які заперечують  теорію представницького характеру, можна  згрупувати наступним чином:

• теорія суперечить історичним фактам: імунітет глави держави встановився пізніше, ніж імунітет посла, і тому не може слугувати поясненням його заснування;
• відповідно до теорії представницького характеру імунітет, яким користуються дипломатичні представники, є наслідком суверенітету держави, і тоді він повинен поширюватися не лише на цих представників, але й на будь-який публічний орган за кордоном, що насправді не має під собою ніяких юридичних підстав. Тому можна стверджувати, що теорія представницького характеру не в змозі виділити специфічні ознаки дипломатичного імунітету як особливого міжнародного інституту;
• відповідно до теорії представницького характеру дипломатичний імунітет, який є частиною імунітету держави, пов'язується не стільки з особистістю дипломатичного представника, скільки з його діями, які скоюються від імені держави, і тому цей імунітет стосується лише офіційних дій представника і не поширюється на неофіційні дії [83].

 Іншим важливим обґрунтуванням привілеїв та імунітетів стала теорія функціональної необхідності, яка була вперше обґрунтована Монтеск'є, Руссо, Ваттелем. Сутність її полягає в тому, що об'єм дипломатичних привілеїв та імунітетів залежить від функцій, які виконує дипломатичне представництво. Повного розквіту теорія набула в другій половині 19 століття, коли наука міжнародного права відмовилася від старих теоретичних конструкцій і намагалася дати реалістичне пояснення міжнародно-правовим інститутам, зокрема, дипломатичному імунітету. До того ж  імунітети, які встановилися за часів абсолютизму, виявилися не виправданими і такими, що несуть навіть загрозу для правопорядку. Таким чином, теорія функціональної необхідності стала певною панацеєю від зловживання імунітетом та була провідною серед інших теорій [83].

 Слід підкреслити, що в нашому дослідженні ми намагалися висвітлити якомога повніше увесь спектр проблематики дослідження теорії функціональної необхідності і тому зверталися до монографічних досліджень, які було надруковано до 1961 року, тобто до прийняття Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Тому висловлювання дослідників відповідної проблематики носять виключно історико-ретроспективний характер і потребують відповідного уточнення з урахуванням теперішньої кодифікації норм дипломатичного права. Разом з тим, дослідження розвитку теорії функціональної необхідності, виділення її сильних та слабких сторін, відбувалося на основі сучасної системи норм дипломатичного права, але з урахуванням теоретичних досліджень початку та середини XX століття.

 Один з багатьох прихильників теорії функціональної необхідності – Д.Б. Левін вказував на можливість виділення двох основних різновидів, або відтінків цієї теорії. Так, деякі дослідники вважали основою дипломатичного імунітету його необхідність для виконання дипломатичних функцій, тобто, в цьому випадку, можна говорити про казуальну категорію. Інші автори вважали основою імунітету його доцільність, корисність та зручність, тобто наголошували на телеологічному аспекті зазначеної теорії [83, c. 255].

 Таким чином, теорія функціональної необхідності існує у двох варіантах тлумачення: і як теорія необхідності, і як теорія зручності – дає лише пояснення дипломатичному імунітету як соціальному явищу, яке вивчається з точки зору причинності та доцільності. Ця теорія не пропонує загального юридичного принципу дипломатичного імунітету, в якому могли б знайти пояснення певні норми, які входять до цього інституту, тому що ця теорія не містить в собі нормативних положень, які логічно випливають із загальних засад міжнародного права [83].

  На нашу думку, теорія функціональної необхідності найбільш повно пояснює особливість правового статусу співробітників дипломатичного представництва, хоча виникають деякі проблемні питання. Наприклад, чи буде користуватися дипломат імунітетом, якщо він оголошений персоною нон-грата? Чи розповсюджується імунітет на посла, який прибув до країни перебування, але ще не приступив до виконання своїх обов'язків? Відповіді на ці питання дає Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, але при цьому зауважує, що дипломатичні привілеї та імунітети надаються не для вигоди окремих осіб, а для забезпечення ефективної реалізації функцій дипломатичних представництв як органів, які представляють державу.

 Зауважимо, що наукою пропонувалося ще кілька різновидів теорій, які б пояснювали суть та ґенезу дипломатичного імунітету, але з певних причин ці дослідження не згадуються в новітній міжнародно-правовій літературі. Наприклад, у доктрині та практиці певний час зверталися до так званої комбінованої теорії дипломатичного імунітету. Відповідна «комбінація» здійснювалася шляхом злиття теорії функціональної необхідності та теорії представницького характеру. Наприклад, Прейс пропонував уважати принцип представництва основою імунітету по відношенню до офіційних дій дипломатичного представника, а принцип функціональної необхідності – основою імунітету для приватних, неофіційних дій. Прейс також стверджував, що комбінована теорія пояснює імунітети дипломатичних агентів по відношенню до офіційних дій, залишає на долю принципу ne impediatur legatio роз'яснення імунітету по відношенню до дій, які скоюються ними як приватними особами [83, c. 266]. Також зустрічаються інші теорії дипломатичного імунітету. Хотхорн пропонував п'ятнадцять окремих теорій, які поділялися на дві великі групи: пояснювальні та конструктивні. До першої групи від відносив теорію функціональної екстериторіальності, теорію обов'язку держав до взаємоповаги, теорію віддзеркалювання, теорію корисності та ін. До другої групи відносилися: теорія підкорення (дипломатичний імунітет засновано на принципі непідкорення територіальній владі певної групи іноземців), теорія фікції екстериторіальності, теорія виключної компетенції припису, а також теорія звільнення від примусової влади держави перебування [83, c. 267].

 Розглянувши різноманітні теорії виникнення, походження та сутності дипломатичного імунітету, можна виділити ще одну причину такого розмаїття суджень стосовно дипломатичного імунітету, а саме – відсутність на той час єдиного міжнародного договору, який би не лише чітко визначав права та обов'язки дипломатичних агентів, але й указував би на дії співробітників дипломатичного представництва, на які не розповсюджується імунітет та привілеї. Лише з появою Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 раніше спірні питання знайшли своє пояснення в загальнообов'язкових нормах.

На нашу думку, ні в якому разі не можна відкидати теоретичнй доробок  юристів-міжнародників, які в різні  часи намагалися дати пояснення дипломатичному імунітету, адже саме на їх дослідженнях, поясненнях та вченнях ґрунтуються норми Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

 3.2. Привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу акредитуючої держави

 Дослідженню питання дипломатичних привілеїв та імунітетів у вітчизняній науці міжнародного права приділялась значна увага. Про це можуть свідчити численні наукові праці [3, 51, 102, 115, 135]. Важливими є розробки зарубіжних авторів, які висвітлюють організаційно-правові аспекти користування дипломатичними привілеями та імунітетами співробітниками дипломатичних установ [180, 182, 197, 215]. Разом з тим, з урахуванням постійного прогресивного розвитку міжнародного права, виникає потреба перегляду та вдосконалення норм КДЗ, що регулюють функціонування цих інститутів.

 Як відомо, привілеї та імунітети притаманні як окремим співробітникам дипломатичного представництва, так і дипломатичному представництву як органу акредитуючої держави [43]. Такий поділ є очевидним і пов'язаний з наступними обставинами. По-перше, стаття 32 КДЗ вказує, що акредитуюча держава може відмовитись від імунітету, який належить дипломатичному співробітнику, причому така відмова повинна мати ясно виражений характер [26]. З іншого боку, Конвенція не передбачає можливості відмови від імунітету дипломатичного представництва як органу акредитуючої держави. Така відмінність в підході до даного питання пояснювалась К.К. Сандровським, який вказував, що дипломатичні агенти є державними службовцями своєї держави і можуть виконувати певні приватні дії, а дипломатичне представництво являє собою фактично акти акредитуючої держави і в цьому випадку імунітет має імперативний характер. Іншим важливим аргументом з цього приводу є те, що раніше посол мав почет, який перебував у нього на службі. Зараз дипломатичні агенти працюють у дипломатичному представництві незалежно від того, хто його очолює, і мають особистий правовий статус, свої привілеї та імунітети, а дипломатичне представництво, у свою чергу, – свої[140].