Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

 Не менш важливу роль відіграють двосторонні угоди держав, які визначають правове регулювання дипломатичних відносин між двома суверенними утвореннями. У більшості випадків такі угоди носять конкретний характер і націлені на регулювання чітко визначених Сторонами питань у зовнішній сфері. До таких документів, наприклад, можна віднести:  Угоду (у формі обміну нотами) між Урядом України та Урядом Держави Ізраїль про надання багаторазових в'їзних віз терміном до трьох років для громадян обох держав, які відіграють значну роль у розвитку ділових відносин; Угоду між Міністерством закордонних справ України і Міністерством закордонних справ Грузії про підготовку дипломатичних працівників [160]; Консульська конвенція між Україною та Італійською Республікою [77] тощо. Суть подібних двосторонніх угод полягає у забезпеченні конкретизації правового регулювання дипломатичних, консульських відносин для потреб спілкування окремих двох держав. 

Досить актуальним залишається  питання вдосконалення КДЗ в  частині, що стосується гарантування особистої  безпеки співробітників дипломатичного представництва в умовах зростання  світової терористичної загрози. Тому доповнення Конвенції відповідними положеннями є вкрай важливим.

 Насамкінець зауважимо, що в роботі проводиться аналіз міжнародних та національних засобів регулювання не лише як самостійних явищ, але й визначається їх зв’язок та взаємодія, шляхи взаємодоповнення та взаємовдосконалення.

Питанню системи національного законодавства України в сфері діяльності дипломатичних представництв присвячено наступний підрозділ нашої роботи.

 1.3. Система національного законодавства України в сфері діяльності постійних дипломатичних представництв

 Регулювання дипломатичної діяльності здійснюється не лише міжнародно-правовими засобами, але й на рівні національного законодавства. Досить правильно, на нашу думку, визначив роль та значення внутрішньодержавних нормативних актів Е.Я. Соловйов, який підкреслив їх важливе регулятивне значення [154, c. 6].

 Систему національного законодавства України в сфері діяльності постійних дипломатичних представництв складають Конституція України, Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, Накази Міністерства закордонних справ України, а також нормативно-правові акти інших державних органів України, які мають відповідний вплив на регулювання діяльності дипломатичних представництв. Ці нормативно-правові акти згруповані нами відповідно до їх юридичної сили й не повинні суперечити один одному.

 У науці міжнародного права не завжди приділялося достатньої уваги вивченню саме національно-правових засобів регулювання дипломатичної діяльності. Досить часто в літературі просто перераховуються ті нормативні акти, які мають найбільший вплив на регулювання дипломатичних відносин [152, c. 57]. На наш погляд, недостатня вивченість цього питання призводить до ігнорування особливостей національного рівня правового регулювання, що часто має наслідком просте необмірковане дублювання у законодавстві положень ратифікованих Україною багатосторонніх міжнародних договорів, провокує виникнення суперечностей та прогалин законодавства. З огляду на це, вивчення з різних сторін системи національного законодавства в сфері діяльності дипломатичних представництв має важливе не лише теоретичне, але й практичне значення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

 МЗС України у взаємодії з іншими державними органами має розробити відповідні рекомендації, які сприятимуть підвищенню рівня забезпечення безпеки дипломатичних представництв на території держави перебування. Такі рекомендації повинні включати в себе, перш за все, комплекс заходів, спрямований на попередження та усунення тих факторів, які можуть сприяти здійсненню терористичних актів поблизу дипломатичного представництва. У рекомендаціях слід також показати шляхи вирішення питання фінансового забезпечення передбачених заходів. Після досконалої розробки та внесення доповнень такі рекомендації мають бути закріплені на законодавчому рівні.

 Висновки до першого розділу

1. Стан дослідження питання правового статусу дипломатичних представництв у науці міжнародного права вказує на наявність певних «білих плям» в теорії дипломатичного права. Зокрема, не існує єдиного погляду на доцільність чи недоцільність застосування терміну «право зовнішніх зносин» і виділення відповідної сукупності правових норм в окрему галузь міжнародного публічного права, із виділенням в її структурі підгалузей дипломатичного права, консульського права, права спеціальних місій та дипломатичного права міжнародних організацій. Досить часто до дипломатичного права включається право спеціальних місій, не дивлячись на те, що відповідна група правових норм, є кодифікованою окремо від норм дипломатичного права. В своїй роботі ми виборюємо точку зору необхідності визначення «права зовнішніх зносин» як галузі, до якої на правах підгалузі входить дипломатичне право.
2. Дослідження з питань правового статусу дипломатичних представництв традиційно характеризуються однобічним підходом до розкриття проблеми. Зокрема, відсутній порівняльний аналіз співвідношення міжнародного права з національним в аспекті, що стосується питання функціонування дипломатичного представництва. У дослідженні проведено порівняння норм міжнародного права з нормами внутрішньодержавного права України в частині, що стосується правового статусу дипломатичних представництв, виявлені суперечності та неузгодженості між ними та накреслено шляхи їх подолання..
3. Визначено необхідність поділу міжнародно-правових інструментів регулювання правового статусу дипломатичних представництв на основні та допоміжні. До основних слід віднести КДЗ, а до допоміжних, зокрема, Конвенцію про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.
4. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
5. На основі аналізу нормативної бази робиться висновок, що питанню забезпечення приміщеннями дипломатичних представництв України за кордоном приділяється велика увага. Проте, незважаючи на чітке нормативне закріплення порядку оренди та придбання приміщень для дипломатичних представництв, існує нагальна необхідність детальної юридичної регламентації  для забезпечення вищий максимально можливого рівня їх безпеки. Така необхідність підкріплюється зростанням кількості протиправних посягань з боку терористичних та інших злочинних організацій.

РОЗДІЛ 2

Теоретичні  та практичні аспекти функціонування постійного дипломатичного представництва

 2.1. Встановлення дипломатичних відносин та заснування дипломатичних представництв

 Встановлення дипломатичних відносин регулюється безпосередньо нормами дипломатичного права як підгалузі права зовнішніх зносин. Видатний вчений К.К. Сандровський вказував, що право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, що регулюють на погодженій загальнодемократичній основі офіційні зв'язки і відносини між суб'єктами міжнародного права, які встановлюються і підтримуються їхніми органами зовнішніх зносин. Причому він зазначав, що “ці норми, переважно звичаєво-правові, поступово створили відносно стійку й самостійну за предметом регулювання спільність, яка в наш час є однією з найбільш упорядкованих із точки зору кодифікації й прогресивного розвитку галуззю міжнародного права — право зовнішніх зносин” [101, c. 46]. У свою чергу дипломатичне право, яке входить до предмету права зовнішніх зносин на правах підгалузі, являє собою сукупність міжнародно-правових норм, які визначають правове становище і діяльність дипломатичних представництв держав, акредитованих у країнах їхнього перебування.

 Відповідно до ст. 2 КДЗ встановлення дипломатичних відносин між державами і заснування постійних представництв здійснюється за взаємною згодою. Слід розрізняти дипломатичні відносини від дипломатичних контактів, які носять разовий, конкретно-цільовий характер [25, 101, c. 48; 156, 157]. Доктриною міжнародного права дається визначення дипломатичних відносин. Дипломатичні відносини – це такий вид відносин, який регулюється за допомогою представницьких органів та мирних засобів зовнішніх зносин одного суб’єкта міжнародного права з будь-яким іншим суб’єктом міжнародного права [78, 201]. Зрозуміло, що відсутність дипломатичних відносин не є перепоною для підписання міжнародних договорів між двома державами з метою співпраці в різних сферах. Таке твердження випливає зі ст. 74 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., де вказується, що «припинення або відсутність дипломатичних або консульських зносин між двома або більше державами не перешкоджає підписанню договорів між цими державами» [27]. У практиці міжнародного права існують випадки, коли держави визнають одне одного de facto, що не тягне за собою встановлення дипломатичних відносин, зовсім інший випадок – визнання de jure, що тягне за собою обмін дипломатичними представництвами. Між двома державами повинні існувати дипломатичні відносини. Ці відносини є інструментом забезпечення миру між відповідними державами, які не ведуть військових дій [177]. За своєю сутністю дипломатичні відносини мають безстроковий характер, встановлюються на невизначений час.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

 Закінчення місії дипломатичного агента відповідно до ст. 43 КДЗ наступає: а) з ініціативи держави, що акредитує, — у разі переведення дипломата на інше місце служби, виходу його у відставку та ін; б) з ініціативи держави перебування у випадку її відмови визнавати відповідного дипломатичного агента співробітником представництва, а саме: якщо держава, яка акредитує, відмовиться виконати або не виконає протягом певного строку своїх зобов'язань, які передбачено п. 1 ст. 9 КДЗ, то держава перебування може відмовитися визнавати таку особу співробітником представництва. Зобов'язання держави, що акредитує, полягають у необхідності відізвати відповідну особу або припинити її функції в представництві, якщо вона оголошена державою перебування персоною нон грата.

 Відмова визнавати дипломата співробітником представництва означає, що віднині він буде розглядатися державою перебування лише як приватна особа зі всіма наслідками, які з цього випливають, та з припиненням надання привілеїв та імунітетів.

 2.2. Функціональні завдання дипломатичного представництва та

засоби їх здійснення

 Доволі важливим питанням нашого дослідження є функції дипломатичного представництва, а також засоби їх здійснення. Відповідно до частини 1 статті 3 КДЗ функції дипломатичного представництва полягають у наступному:

1. представництво акредитуючої держави на території держави перебування;
2. захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, які не суперечать принципам і нормам міжнародного права;
3. ведення переговорів з урядом держави перебування;
4. спостереження усіма легітимними засобами певних обставин та подій у державі перебування та повідомлення про них уряду акредитуючої  держави;
5. заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування та розвиток їхнього співробітництва в галузі економіки, культури та науки. Одразу слід зазначити, що цей перелік функцій не є вичерпним, але в такий спосіб відображено основні напрямки реалізації завдань дипломатичного представництва [102].

 До прийняття КДЗ, у доктрині міжнародного права класично функції дипломатичного представництва визначалися в загальній формі як переговори, спостереження захист за громадянами своєї держави, їх захист. До 1961 року ані в кодифікаційних проектах, ані у двосторонніх міжнародних договорах функції дипломатичного представництва не знаходили свого відображення. На той час вважалося, що визначення функцій дипломатичного представництва відноситься до компетенції акредитуючої держави. Саме тому регламентація діяльності дипломатичного представництва в країні перебування містилася в законодавчих актах держав, які визначали правове положення дипломатичного представництва [118, c. 8].

 Слід визнати, що такий шлях визначення функцій дипломатичного представництва містив в собі певні недоліки і міг спричинити певні непорозуміння між акредитуючою державою та державою перебування. Так, наприклад, невизначеність функцій дипломатичного представництва могла породжувати випадки, коли одна держава втручається у внутрішні справи іншої, чим порушує один із принципів міжнародного права. З іншого боку, необхідність чіткого визначення функцій дипломатичного представництва виникла з появою нових завдань перед дипломатичним представництвом у державі перебування, що було обумовлено розширенням та розвитком різноманітних економічних, культурних та інших зв'язків між державами.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

 З іншого боку, дипломатичне представництво не є єдиним зовнішньополітичним органом, який наділений функцією ведення переговорів. Досить часто держави направляють спеціальні місії для вирішення тих чи інших конкретних питань, що виникають між двома державами і саме в результаті проведення переговорів вирішуються різнобічні аспекти зовнішньополітичної діяльності [191].

 Надзвичайно зросла сьогодні й роль інформаційної функції. Посольства завжди були важливим каналом задоволення потреби в пізнанні й розумінні різних боків життя інших держав. Але в наш динамічний і такий, що потребує відповідальних рішень час, різко підвищилася ціна інформації, яку надають посольства. Інформаційні обміни, продиктовані віяннями часу, сприяють розвиткові інтеграційних процесів між державами і поглибленню взаєморозуміння між народами, і тут багато залежить не лише від працівників засобів масової інформації, а й від дипломатів, які покликані створювати для цього належні політико-правові передумови у відносинах між державами [206].

 Таким чином, інформаційні потоки рухаються у двох напрямах. З одного боку, це збирання інформації, що стосується держави перебування, з наступним передаванням її до центру, з іншого — поширення офіційної інформації, яка надходить через посольство від держави, яка акредитує. Діяльність у обох напрямах має вестися лише за допомогою законних засобів, що спеціально підкреслюється в п. 1 "д" ст. 3 КДЗ. Легальні, відкриті джерела інформації визначаються законами і правилами країни перебування. Відбиваючи практику, що склалася, Віденська конвенція 1961 р. (п. 2 ст. 41) закріплює принцип, згідно з яким "усі офіційні справи з державою перебування, які ввірені уряду державою, що акредитує, ведуться з міністерством закордонних справ держави або через це міністерство, або з іншим міністерством, щодо якого мається домовленість, або через це інше міністерство [101] ".