Валютні операції банку

–  існування  адекватної,  ефективної,  доведеної  до  виконавців внутрішньої  нормативної  бази  (положень,  процедур  тощо)  стосовно управління валютним ризиком, затвердженої відповідними органами банку виходячи  з  принципів  корпоративного  управління,  а  також  відповідної практики виконання  її вимог;

–  обсяг  балансових  та  позабалансових  статей,  які  підлягають переоцінці  у  зв’язку  зі  змінами  поточного  валютного  курсу  та  строкового валютного курсу;

–  структуру  балансових  та  позабалансових  статей  за  такими факторами: валюта, продукти;

–  строк  існування  або  очікуваний  строк  подальшого  утримання  позицій;

–  розмір і строк неузгоджених грошових потоків;

–  розмір позицій у валютах, обсяги торгівлі якими є обмеженими;

–  потенційну величину втрати капіталу у зв’язку з перерахуванням валютних  позицій у їх гривневий еквівалент у разі зміни валютних курсів, враховуючи останні тенденції та прогнози;

–  наявність  своєчасної,  точної  та  інформативної  управлінської 

інформації;

–  рівень і кваліфікацію керівництва та персоналу;

–  наявність  відповідних  механізмів  контролю  для  моніторингу  точності інформації, належних облікових підходів і дотримання внутрішніх положень, нормативно–правових актів або законів.

Вимірювання  валютного  ризику  здійснюється  по  відношенню  до фінансових  інструментів,  чутливих  до  зміни валютних  курсів.  Банківська установа може використовувати методи вимірювання валютного ризику, до числа  яких  належать:  геп–аналіз,  VaR–метод,  стрес–тестування  та  інші методи.

Одним  з  найбільш  популярних  вимірників  ризику  є  VAR  (Value–at–risk). Його можна визначити як максимально можливий збиток для даного портфеля  позицій  в  межах  інтервала  відомої  упевненості  в  деякому тимчасовому відрізку. До одного розрахунку включаються розмір позиції і можлива зміна її  ціни.  Розрахунок  VAR  повинен дозволити отримати відповіді на питання: «Що банк може втратити при руху ціни?» або чи «Може банк бути упевнений з 99–відсотковою вірогідністю, що не втратить певну суму грошей?». Проведений  аналіз  дозволив  виділити  ряд  переваг  та  недоліків застосування методологіі VaR. Дана методологія дозволяє:

 –  оцінити  ризик   в  термінах  можливих  втрат,  співвіднесених  з вірогідністю  їх виникнення; 

–  вимірювати ризики на різних ринках універсальним чином; 

–  агрегувати ризики за окремими позиціями  в єдину величину для всього портфеля, враховуючи при цьому інформацію про кількість позицій, і волатильності на ринку . 

До  інших  важливих  достоїнств  VaR  належать: простота  й наочність розрахунків,  консолідація  інформації,  можливість  порівняльного  аналізу втрат і відповідних їм ризиків. 

До  недоліків VaR належать сильні і слабкі припущення про властивості фінансових ринків, поведінку економічних агентів на цих ринках, про вигляд і параметри емпіричної  функції розподілу вірогідності,  про чутливість портфеля. 

Методологія  VaR  добре  застосовується  на  стабільних  ринках,  проте  перестає  адекватно  відображати  величину  ризику,  коли  на  ринках відбуваються швидкі або різкі зміни. Якщо ринкові умови істотно міняються, наприклад, стрімко змінюються ціни, різко змінюється ліквідність ринку або кореляція між активами, то VaR врахує ці зміни через певний проміжок часу, тільки накопичивши необхідну статистику подій і даних. Протягом же цього тимчасового інтервалу будь–які оцінки VaR будуть некоректні.  Проте VaR є дійсно універсальним методом оцінки ринкових ризиків, важливим елементом культури сучасного менеджменту ризику.

На  відміну  від  методології  VaR,  де  на  основі  поточної  ринкової тенденції можна спрогнозувати  зміни вартості валютної позиції, процедура  стрес–тестування  передбачає  попереднє  визначення  (встановлення)  змін чинників ризику, котрі можуть виходити за межі ринкової кон’юнктури. У цьому полягає зміст  стрес–тестування:  визначити особливо  вразливі  місця окремих сфер  діяльності  банку шляхом  умовного  припущення  можливих подій,  ймовірність настання  яких  є невелика,  але їхні  наслідки  для банку можуть бути катастрофічними .

На  думку  НБУ,  кожен  банк  має  розробити  власну  процедуру  проведення стрес–тестування та запровадити  свої моделі для аналізу впливу різних  факторів  ризику  на  фінансовий  результат  із  врахуванням індивідуальності  ризикового  портфеля  та  специфіки  своєї  діяльності.  При цьому НБУ зазначається, що сценарії стрес–тестування є ефективними, якщо вони:

–  передбачають тільки істотні зміни  чинників;

–  під  час  розрахунку  результативних  показників  враховують більшість базових чинників ризику.

Кожен банк, який є себе активним учасником  валютного ринку, при побудові  власної  системи  ризик–менеджменту  повинен  окремо  зупинитись на  перспективах  застосування  методології  розрахунку  співвідношення вартості  до  ризику  для  визначення  впливу  щоденної  мінливості (волатильності) валютних курсів на рівень ризиковості операцій.  Дослідження особливостей управління валютним ризиком показало, що на сьогодні в Україні існує ряд проблем, серед яких: 

–    ретроспективний  підхід  до  процесу  управління  валютним ризиком; 

– недостатність комплексного і всебічного регулювання валютних правовідносин; 

–  низька  ефективність  систем  менеджменту  та  контролінгу валютного ризику в банках; 

–  відсутність  дієвого  строкового  валютного ринку,  інструменти якого дозволяли б ефективно хеджувати валютний ризик.

Щоб  вирішити  проблеми,  які  пов’язані  з  організацією ефективного процесу  управління  валютним  ризиком  банки  використовують різноманітні методи, основні з яких зображені на рисунку 1.1

Рисунок 1.1  Основні інструменти мінімізації  валютного ризику

 

 

В  умовах  нестійкості  фінансового  ринку  найбільш  дієвим  методом  управління валютною позицією є лімітування. 

Система  лімітів,  що  регулює  рівень  валютного  ризику  банку, поділяється  на  зовнішні  ліміти,  що  встановлюються  НБУ,  та  внутрішні ліміти,  що  найчастіше  визначаються  комітетом  з  управління  активами  та пасивами банку.

Банки  в  Україні  мають  здійснювати  розрахунок  дотримання  лімітів  загальної  відкритої  (довгої/короткої)  валютної  позиції  (Л13–1,  Л13–2). 

Ліміт  загальної  довгої  відкритої  валютної  позиції  банку  (Л13–1) визначається  як  співвідношення  величини  перевищення  обсягу  вимог  за купленою  іноземною  валютою  та  банківськими  металами  над  обсягом зобов’язань у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку. 

Ліміт  загальної  короткої  відкритої  валютної  позиції  банку  (Л13–2) визначається як співвідношення величини перевищення обсягу зобов’язань  за проданою іноземною валютою та банківськими металами над обсягом  вимог у гривневому еквіваленті  до регулятивного капіталу банку. 

Ліміт  загальної  короткої  відкритої  валютної  позиції  банку  (Л13–2)

залишається на рівні 10% .

НБУ зобов`язав банки щодня виконувати вказані ліміти. На сьогодні звітними  даними  вважається  середньоарифметичне  значення  ліміту  за місяць.

Отже, ліміти НБУ, як і інші законодавчі  обмеження діяльності банків на валютному  ринку, виступають у якості обмежень «апетиту» вітчизняних банків до валютного ризику. На практиці банки  найчастіше встановлюють більш жорсткі  ліміти відкритої валютної позиції, ніж ті, що встановлюються регулятором.

Також банк може встановлювати диверсифікаційні ліміти, основними з яких є: 

–  територіальні ліміти (субліміти на окремі континенти, субліміти

на  країни, субліміти на територіальні одиниці, субліміти на міста тощо); 

–  галузеві ліміти (обмеження операцій у розрізі окремих галузей); 

–  ліміти  на  клієнтів/контрагентів  (субліміти на  групи пов’язаних

клієнтів/контрагентів,  субліміти на окремих клієнтів/контрагентів, субліміти

на  посередників (біржі, торговельні майданчики, окремих брокерів). 

Ліміт  валютної  позиції  визначається  щодня  й  окремо  щодо  кожної іноземної валюти. Для визначення нормативу за кожною іноземною валютою  береться  підсумок  за  всіма  балансовими  та  позабалансовими  активами  та зобов’язаннями банку у даній валюті. 

На  розмір відкритої валютної позиції комерційного банку впливають:

–  купівля  (продаж)  готівкової  та  безготівкової  іноземної  валюти, поточні  й  строкові  операції  (на  умовах  своп,  форвард,  опціон  та  інші),  за якими  виникають вимоги та зобов’язання в іноземних валютах, незалежно  від способів та форм розрахунків за ними;

–  одержання  (сплата)  іноземної  валюти  у  вигляді  доходів  або витрат  та  нарахування  доходів  і  витрат,  які  враховуються  на  відповідних рахунках;

–  купівля  (продаж)  основних  засобів  і  товарно–матеріальних цінностей за іноземну валюту;

–  надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду;

–  погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті (списання якої здійснюється з відповідного рахунка  витрат);

–  інші обмінні операції з іноземною  валютою (виникнення вимог в одній  валюті  при  розрахунках  за  ними  в  іншій  валюті,  у тому  числі національній,  що  призводять  до  зміни структури активів за  незмінності пасивів, і навпаки). 

До  методів мінімізації валютного  ризику, окрім лімітування, відносять фінансові  операції,  які  дають  змогу  або  уникнути  ризику,  спричиненого зміною валютного курсу, або отримати спекулятивний прибуток від курсових коливань.

 Процес  зменшення  ризику  можливих  втрат  називається  хеджуванням. 

Методами хеджування (страхування) валютного ризику є:

–  погодження надходжень і платежів (структурне балансування);

–  «валютні  кошики»    –  набір  валют,  об’єднаних  у певних пропорціях, тобто курс валюти стосовно певного набору інших валют;

–  методи  короткострокового  хеджування  –  поєднують  форвардні, опціонні угоди та угоди «своп»;

–  методи  довгострокового  хеджування  –  фінансові  ф’ючерси  і дисконтування  вимог  у  валюті  (уступка  права  вимоги  боргу  в  іноземній  валюті  замість  негайно  сплаченої  суми  банком  у  національній  або  іншій валюті).

Форвардні угоди (forward contract) закордоном є найбільш поширеним методом хеджування  валютних  ризиків,  який  дозволяє  здійснити обмінну валютну операцію  на  даний  момент  часу  з  постачанням  валюти  в майбутньому. 

Основою  форвардної  угоди  є  договір  купівлі-продажу іноземної валюти  протягом  певного періоду або на  певну дату  в майбутньому за обмінним  курсом,  обумовленим на  дату  укладення угоди.  Форвардні контракти є терміновими контрактами міжбанківського валютного  ринку.

Основне  призначення  форвардних  валютних  угод  –  забезпечити  надійне страхування майбутніх  платежів або надходжень за контрактами  в іноземній валюті. 

Другим інструментом хеджування є  фінансовий ф’ючерсний контракт, що  надає  одночасно  право  і  зобов’язання  купити  або  продати  актив  у встановлений термін у  майбутньому на умовах, узгоджених у даний час.

 Валютний опціон є своєрідною  формою термінової угоди двох  сторін –продавця і власника  опціону, внаслідок якої власник  опціону отримує право, а не  зобов’язання, купити у продавця  опціону або продати йому заздалегідь  визначену суму однієї валюти  в обмін на іншу (або на національну  грошову одиницю)  за  обумовленим  валютним курсом  чи  за  курсом,  визначеним  на день обміну. Такий фіксований курс називають ціною виконання.

 Своп –  операція, яка сполучає  наявну купівлю-продаж з одночасним  укладанням  контругоди  на  певний  строк.  Дана  операція  може  бути використана для хеджування.  Угоди своп  зручні  для  банків,  тому  що  не створюють непокритої валютної позиції – обсяги вимог і зобов’язань банку в іноземній валюті збігаються.

Ще  одним  з  післяподійних  інструментів  регулювання  валютного  ризику  банку  є  резервування.  Створення  резерву  для  відшкодування можливих втрат як метод управління валютним ризиком полягає в акумуляції частини коштів, які надалі використовуються для компенсації при реалізації валютного ризику.

В  Україні  найбільш  поширені  два  методи  страхування  від  валютних ризиків: 

–  валютні  застереження  (спеціально  включені  в  текст  контракту  умови, у відповідності з якими  сума платежу повинна бути переглянута в тій же пропорції в якій відбудеться зміна курсу валюти платежу по відношенню до валюти застереження);