Управління капіталом сільськогосподарських підприємств

      Величина  капіталу підприємства має безпосередній  вплив на показники фінансового  стану підприємства, у розрахунку яких використовується капітал, у зв’язку з цим розраховується ряд наступних коефіцієнтів.

      Коефіцієнт  автономії визначається діленням власного капіталу на загальну суму капіталу та характеризує частку власного капіталу в загальній сумі коштів, інвестованих у діяльність підприємства. Вважається, що при умові його значення > 0,5 (або > 50 %), ризик кредиторів (банків, інвесторів, постачальників) є мінімальним, оскільки у цьому випадку загальна сума зобов’язань підприємства не перевищує суму власних джерел фінансування.

      Щоб визначити частину власного капіталу, що використовується для фінансування поточної діяльності, тобто яку вкладено в оборотні активи, а яку –  капіталізовано, розраховують коефіцієнт маневреності власного капіталу (К_МВК). Він свідчить про ступінь мобільності (гнучкості) використання власних коштів підприємства:

      .   (1.6)

      Частку  оборотного капіталу, який сформований  за рахунок власних коштів, відображає коефіцієнт забезпеченості оборотного капіталу власними коштами. Наявність у достатньому обсязі власних оборотних коштів (не менше 10 % загальної величини оборотного капіталу) означає здатність підприємства самостійно фінансувати свою поточну діяльність. Якщо показник стає меншим 0,1, то структура балансу визнається незадовільною, а підприємство – неплатоспроможним. Зазначений показник розраховується відношенням власних оборотних коштів до оборотного капіталу.

      Коефіцієнт  забезпеченості запасів власними коштами (КЗ_ЗВК) характеризує рівень достатності власних оборотних коштів для формування запасів підприємства і розраховується за формулою:

      .   (1.7)

      Коефіцієнт  швидкої ліквідності показує, яку частину поточних зобов'язань підприємство може погасити, використавши поряд з високоліквідними активами середньоліквідні активи (поточну дебіторську заборгованість, інші оборотні активи). Цей показник характеризує платоспроможність підприємства на період, що дорівнює середній тривалості одного обороту поточної дебіторської заборгованості за умови своєчасного її погашення [27,с.112]. Нормативне значення коефіцієнта швидкої ліквідності знаходиться в межах 0,7-0,8. Чим більше зростання даного показника, тим вища ймовірність погашення поточних зобов’язань. Проте зростання цього коефіцієнта може бути пов’язане із збільшенням простроченої дебіторської заборгованості, що є свідченням серйозних фінансових проблем підприємства. Аналіз літературних джерел показав, що деякі автори даний показник називають коефіцієнтом проміжної ліквідності [7,с.389].

      Коефіцієнт  покриття – це найбільш комплексний показник оцінки платоспроможності, який визначається співвідношенням оборотних активів та поточних зобов’язань і характеризує платіжні можливості підприємства на період, що дорівнює середній тривалості одного обороту оборотних активів, за умови своєчасних розрахунків з дебіторами, реалізації готової продукції та, в разі потреби, виробничих запасів. В процедурі банкрутства даний показник ряд авторів називає коефіцієнтом поточної ліквідності, загальним коефіцієнтом ліквідності. Нормативне значення 2,0-2,5. Допустиме і менше значення коефіцієнта для підприємств з швидким обертанням капіталу.

      Отже, розробка системи показників сама по собі має велике значення для обчислення та комплексного економічного аналізу  капіталу, але на сьогодні, при аналізі стану, структури та ефективності використання капіталу, ми маємо справу з деяким набором аналітичних показників, що є далеко неповним і невибудованим в окрему методику. 

3. Особливості управління  капіталом підприємства

          Ринковий напрямок розвитку економіки України головною метою має забезпечення стійкого функціонування суб’єктів господарювання та підвищення рівня життя населення, що передусім пов’язано з відновленням ефективності процесів виробництва та обігу капіталу, як основних фаз відтворення, що були порушені протягом тривалого періоду. Саме капітал посідає одне з головних місць в системі соціально-економічних та політичних відносин суспільства. Через недосконале управління капіталом як на макро- так і на мікрорівні, що зумовлено низкою об’єктивних та суб’єктивних причин, економіка України досить повільно долає кризовий стан. Прискорити процес виходу з кризи можна за допомогою управління, що відповідає сучасним умовам, спирається на досягнення науки та враховує практику. Саме тому проблема управління капіталом набуває особливої актуальності на сучасному етапі розвитку економіки України.

          Особливої уваги заслуговують питання управління капіталом підприємства як основного осередку економічної системи, в процесі функціонування якого здійснюється процес кругообігу капіталу: його залучення, розміщення та використання. Динамізм, невизначеність, складність економічного середовища та процесів, що в ньому відбуваються, вимагають перегляду не лише сутності та змісту капіталу, як економічної категорії, а й концептуальних засад управління ним.

          Фрагментарність сучасних економічних  досліджень капіталу, що зумовлена  перш за все об’єктивною тенденцію  спеціалізації та конкретизації  наукових дисциплін, спричиняє  неможливість створення цілісної управлінської системи. Одним з недоліків сучасних досліджень у галузі управління капіталом є одностороння аналітична орієнтація, тобто розгляд окремих видів та форм капіталу підприємства, класифікованого за певною ознакою. Так, можна зустріти роботи, присвячені дослідженню капіталу за наступними напрямками:

- основного  і оборотного, матеріального і  нематеріально капіталу підприємства;

- фінансового,   інтелектуального,  інвестиційного,  інноваційного, інформаційного, венчурного та фізичного капіталу підприємства;

- акціонерного (та інших видів колективного), приватного, державного капіталу;

- національного  та іноземного капіталу тощо.

          Звичайно, аналітичній метод досліджень  певною мірою спрощує та полегшує  процес дослідження такої досить складної та абстрактної категорії як капітал, дозволяє виявити окремі аспекти та особливості, фактори існування і таке інше. Але варто підкреслити, що підприємство – це цілісність, і капітал підприємства – це також цілісність, незалежно від того на які види, підвиди або типи його поділяти. Досить важко досягти високої ефективності управління капіталом підприємства, якщо системи управління, наприклад, основного и оборотного капіталу чи фінансового, фізичного та інтелектуального будуть неузгоджені або побудовані окремо одна від одної. Отже, необхідність розгляду капіталу підприємства як єдиного цілого, а також потреба синтезу багатьох підходів є важливою задачею дослідження сутності капіталу підприємства та управління ним.

          Таким чином, управління капіталом підприємства має орієнтуватися, перш за все, на системний та кібернетичний, а також відтворювальний підходи, не виключаючи можливості застосування й інших.

          Варто зауважити, що важливою  як методологічною, так і управлінською  новацією є синергетичний підхід.

          Синергетика розуміється науковим  товариством з п’яти основних  позицій: новий світогляд, нова  наукова парадигма, наукова теорія (загальна та низка часткових), загальнонауковий підхід (метод)  досліджень, міждисциплінарний напрямок досліджень.

          Об’єктом синергетики є виключно  системи з певними характеристиками: складність, відкритість, нелінійність, нестабільність, ієрархічний динамізм. Предметом дослідження виступають  процеси, принципи та універсальні  закони еволюції та самоорганізації складних систем будь-якої природи .

          Отже, синергетичний підхід дає  змогу вирішити проблему фрагментарності  та одноаспектності як дослідження,  так управління капіталом підприємства, а також містить потужний евристичний  потенціал дослідження феноменів розвитку капіталу, як складної, відкритої, нелінійної, нестабільної системи. Проте, необхідно підкреслити, що синергетика надає можливість вивчення та аналізу певного зрізу економічної реальності і має певні обмеження та недоліки, які необхідно враховувати в процесі дослідження.

      4. Шляхи вдосконалення управлінням капіталом суб'єкта господарювання 

      Підприємство  будує структуру джерел фінансування, виходячи зі свої цілей або критеріїв  оптимізації (у випаду якщо оптимальна структура фінансових ресурсів уже сформована). Подібних цілей може бути декілька, і тоді комбінація використовуваних фінансових ресурсів буде визначатися комбінацією цих цілей.

      Зазначимо, що деякі цілі, встановлені підприємством  не передбачають досягнення цільової (оптимальної) структури фінансових ресурсів.

      У цій ситуації, яка характеризується тим, що власники не визначили пріоритетів  оптимальної структури фінансових ресурсів, керівництво підприємства має можливість наполягати на встановленні цільової структури джерел фінансування. У цьому випадку, відповідно до сучасних теорій діяльності фірми, керівництво зацікавлено у залученні якомога більшого обсягу фінансових ресурсів за прийнятною вартістю. Прагнення залучити найбільшу кількість фінансових ресурсів за прийнятною ціною може забезпечити подальший розвиток підприємства максимальними темпами при збереження певного (прийнятного для власників) рівня прибутковості.

      Якщо  на початку діяльності підприємство функціонує тільки за рахунок власних  фінансових ресурсів, тобто частка позичених коштів дорівнює нулю, керівництво, діючи на підставі обраного цільового орієнтира, починає акумулювати позичені кошти з метою забезпечення розвитку підприємства. Залучення позикових фінансових ресурсів буде тривати доти, доки рентабельність діяльності підприємства дасть змогу сплачувати відсотки за користування кредитами. При зростання кількості позичених коштів плата за користування ними буде збільшуватися, що призведе до підвищення ціни на власний капітал. Відповідно до теорії витрат, пов'язаних з можливим банкрутством, ризик банкрутства збільшиться. Це спричинить наближення середньозваженої ціни капіталу до рентабельності підприємства.

      У цьому випадку подальше зростання  кількості використовуваних ресурсів буде менш привабливим. При досягненні певної мінімальної різниці залучення позикових коштів припиниться, тому що, з одного боку, підприємству буде невигідно використовувати додаткові позичені кошти, оскільки їх вартість зростатиме, а з іншого – у певний момент власники позичених коштів можуть самі відмовитися від надання коштів підприємству. Якщо інвестор вважатиме, що надання певної кількості позикових ресурсів докорінно погіршить стан підприємства й, як наслідок знизить доходи інвестора, то він відмовиться від фінансування.

      При управлінні капіталом варто пам’ятати, що підприємству непотрібно постійно здійснювати моніторинг поточної структури капіталу. Воно має намагатися залучити додатковий позиковий капітал. Якщо в нього це виходить (за умови, що підприємство є прибутковим і залишається таким після залучення додаткового обсягу позикових коштів), то зростання частки позикового фінансування здатне збільшити вартість підприємства. Як тільки підприємство стикається з цими проблемам, то це означає, що воно фактично вичерпало свій резерв, наблизившись до максимального значення частки позикових коштів на даному етапі свого розвитку. При чому витрати на моніторинг поточної ситуації підприємство поділяє із потенційним інвесторами, оскільки останні, у відповідь на запит підприємства щодо додаткової кількості фінансових ресурсів, проводять аналіз поточного стану підприємства.

      Для подальшого розширення своєї діяльності підприємству необхідно збільшити  величину власного капіталу. Це може бути зроблено або за рахунок нагромадження  нерозподіленого прибутку, або за рахунок збільшення власного капіталу, тобто за рахунок залучення додаткових фінансових ресурсів від власників.

      Зростання власного капіталу зумовлює зниження частки позикових фінансових ресурсів і підвищує кредитоспроможність  підприємства, збільшуючи, тим самим, його фінансову незалежність. Сучасні економічні словники під кредитоспроможністю розуміють такий фінансово-господарський стан підприємства, який дає інвестору впевненість в ефективному використанні підприємством позичених коштів, а також у його здатності й готовності повернути ці кошти відповідно до обумовлених вимог. Зростання кредитоспроможності забезпечує надходження додаткових позикових коштів і цикл повторюється.

      На  наш погляд, основні етапи подібного  циклу мають такий вигляд:

1. Підприємство залучає додаткові позичені кошти доти, доки це є прибутковим (з урахуванням відсоткових виплат) і поки в нього існує така можливість.

      Прибутковість при цьому визначається як перевищення  прибутку до відрахування відсотків  і податків суми відсоткових платежів. Якщо прибуток перевищує відсоткові платежі, то підприємству вигідно розвиватися за рахунок позикових фінансових ресурсів.. Якщо прибуток є меншим, то господарюючий суб'єкт зазнаватиме збитків і залучення додаткових позичених коштів знизить вартість підприємства.

2. Після досягнення того стану, коли підприємство не може віднайти позикові кошти за прийнятою ціною (що свідчить про перевантаженість підприємства боргами порівняно з величиною власного капіталу), підприємство має збільшувати суму власного капіталу. Сума зростання власного капіталу має бути такою, щоб збільшити кредитоспроможність підприємства і тим самим повернути вартість пропонованих йому позикових коштів на попередній рівень.
3. У подальшому підприємство знову може розвиватися за рахунок позикових коштів, поки не дійде того стану, коли не матиме можливості заплатити за вартість позикових ресурсів.