Шляхи перебудови фінансових відносин у період формування ринкової економіки

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА ФІНАНСІВ 
 
 
 

РЕФЕРАТ 

    за  темою :“Шляхи перебудови фінансових відносин у період формування ринкової економіки” 
 
 
 
 
 
 
 

                                   Підготувала

                                                                  студентка групи Ф-07-1

                                                                  Баєва Н.Г.

                                  Перевірила

                                                                  викладач кафедри «Фінанси»

                                                                  Карамзіна Н.А. 
 
 
 
 
 
 

Донецьк 2009р.

Зміст

Введення

1. З історії української фінансової думки……………………………….......4
2. Типи фінансової політики на різних історичних етапах суспільного

відтворення………………………………………………………………..12

3. Еволюція фінінсів…………………………………………………………17
4. Проблемні питання становлення і розвитку фінансової системи України…………………………………………………………………….25
5. Фінансові проблеми реформування системи пенсійного забезпечення………………………………………………………...…….29

    Висновки

    Список  використаної літератури

     Вступ

    В період еволюційного розвитку суспільного  життя і стабільного державного устрою внутрішня і зовнішня фінансова  політика держави вирішує одну головну задачу - забезпечення збереження, зміцнення існуючих в даній державі  суспільних відносин. В період революційних змін політичні сили, зацікавлені в зміні діючої системи запроваджують політику, що спрямована на знищення діючої системи та формування нових суспільних відносин.

    Роль  фінансової політики в критичні моменти  життя суспільства та держави  неможливо переоцінити, тому що в  першу чергу відбувається перерозподіл фінансових ресурсів.

    В основі розподілу та перерозподілу  фінансових ресурсів знаходиться вибір суб’єктів - власників та розпорядників фінансових ресурсів, вибір пріоритетних напрямків використання фінансових ресурсів та ступеня їх централізації в руках держави. Ці завдання вирішуються в залежності від сутності держави.

     1. З історії української фінансової думки 

    Сто років тому академік І.І. Янжул (1846-1914) писав, оцінюючи стан фінансової науки  в Російській імперії: "Майже до останнього часу вона показувала мале число оригінальних праць, особливо з теорії, і в більшості творів повторяла лише іноземні зразки у формі перекладів чи компіляцій. Винятки досить рідкі". І далі: "Нечисленні російські праці фінансового змісту, що вийшли в світ за першу половину XIX ст. і скільки-небудь заслуговують на увагу, або трактують переважно практичні питання..., або спрямовані на теми історичного змісту. Взагалі, історія фінансів у нас розроблена набагато повніше і краще, ніж теорія". Як доказ, І.І. Янжул наводив оригінальні праці десяти вітчизняних авторів у галузі історії фінансів.

    У перші роки радянської влади професор Київського комерційного інституту М.І. Мітіліно підкреслював особливе значення історико-фінансових досліджень: "Щоброзуміти сучасне, треба знати минуле. Щоб розуміти сучасну організацію господарства публічних об'єднань, треба знати той шлях історичного розвитку, що пройшли вони. Через те й повинна бути особлива галузь фінансової науки - історія фінансового господарства".

    Звичайно, йдеться не про те, що в минулому, як у розкритій книзі, можна відшукати прямі відповіді на сьогоднішні питання. У минулому створюються передумови майбутнього, закладаються його генетичні основи та з'являються проблеми, які не тільки дають про себе знати в сучасності, а й можуть дещо пояснити в ній. Для прикладу наведемо оцінку фінансової політики одного з міністрів фінансів царської Росії 80-х років XIX ст. І.А. Вишнеградського з книги відомого історика російських фінансів, автора першого університетського курсу з цієї проблеми В.Т. Судейкіна: "Збільшення виробничої та купівельної сили народу в розрахунок не було прийняте. Між тим, фінансова наука, а також уся історія економічного життя Росії доводять, що у відсутності споживача лежить вузол питання". Актуальність цього положення для сучасності не потребує доказів, хоч воно було висловлене понад сто років тому.

    Одне  з важливих і складних питань дослідження  будь-якої економічної науки - періодизація історії її розвитку. Зрозуміло, що існує множинність можливих різних підходів до вирішення цього питання. Один з них обґрунтований основоположниками марксизму.

    Критеріями  періодизації світової історії економічної  думки тут слугують зміна суспільно-економічних формацій, поява нових класових напрямів думки, а всередині них - зміна теорій та шкіл. При такому підході абсолютизується класова боротьба в суспільстві, залежно від якої виділяються ті чи інші етапи в розвитку фінансової думки, аналізується її зміст.

    Така  однобічність потребує розробки інших  підходів. З точки зору автора статті, плідною є ідея "вписати" розвиток фінансової думки в Україні в три геополітично-цивілізовані цикли, запропоновані професором Львівського університету С.М. Злупком. Перший цикл охоплює період від найдавніших часів до зруйнування давньоукраїнської держави - Київської Русі татаро-монголами. Другий можна датувати серединою XIV—XVII ст., третій - це час із середини XVII ст. до 1991 р. З проголошенням України незалежною державою започатковано четвертий геополітично-цивілізований цикл розвитку її економіки, що має ґрунтуватися на досвіді трьох попередніх. Оскільки всі цикли досить тривалі за часом, то в межах кожного з них необхідно додатково виділити певні етапи розвитку, що дасть можливість глибше розкрити історію фінансової думки.

    У літературі давно існує теза про  тісний зв'язок фінансової науки та політичної економії (економічної теорії). "Взагалі фінансова наука складалася під сильним впливом напрямів, які мали місце в політичній економії, - писав І.Х. Озеров. – Щодо методу фінансової науки, то до неї застосовані і дедукція, і індукція. На її методологію чинять вплив течії політичної економії: так, дедуктивний метод, застосований Д. Рікардо до останньої, був перенесений ним і в фінансову науку, а історична школа, що виступила з індукцією, постаралась розповсюдити її й на вивчення фінансів".

    На  основі різних спрямувань виникали самостійні фінансові школи, представниками яких були провідні прихильники того чи іншого напряму в політичній економії. Звідси випливає наукова традиція розглядати історичний розвиток фінансової науки в нерозривному зв'язку з основними спрямуваннями економічної теорії. Зрозуміло, що такий принцип підходу до висвітлення історії фінансової науки взагалі повною мірою відноситься і до аналізу української фінансової думки. Проблема полягає у тому, щоб виявити школи та течії економічної теорії, їх специфіку щодо України, а потім співвіднести їх з відповідними школами фінансової науки.

    На  початку XX ст. відомий український історик-економіст, професор Харківського університету В.Ф. Левитський (1854-1939) виділив п'ять основних економічних шкіл: 1) класичну; 2) історичну; 3) наукового соціалізму; 4) соціальних політиків; 5) економістів-методологів. "Вивчення історії політичної економії показує нам, - вважав учений, - що все надбання сучасної політичної економії складається з елементів знань, внесених у науку окремими економічними школами".

    На  відміну від провідних країн  Заходу, для України, як і для Росії, ще в останній третині XIX ст. головною була проблема капіталістичного розвитку в умовах напівкріпацької самодержавної імперії. Це значною мірою пояснює той факт, що економічна (а також і фінансова) думка в Україні продовжувала розвиватися переважно на базі класичної школи та її пізніших відгалужень. Вона була представлена великим загоном учених, насамперед - викладачами Київського, Харківського, Новоросійського університетів та інших вищих навчальних закладів (М.Х. Бунге, М.І. Зібер, А.Я. Антонович, Г.М. Цехановецький, К.К. Гаттенбергер, М. Коссовський, М.М. Вольський та багато ін.). Вони продовжували традиції, закладені в середині XIX ст. Д.П. Журавським, Т.Ф. Степановим, І.В. Вернадським та іншими українськими представниками класичної політичної економії. Як і на Заході, в Україні фінансова думка була конкретизована класичною економічною теорією.

    Історико-фінансова  наука має три етапи: зародження, становлення і подальшого розвитку, який супроводиться змінами поглядів, концепцій, теорій. Переважну частину проблем перших двох етапів можна успішно вирішити за аналогією з подібними проблемами розвитку інших економічних наук.

    Вирішального  значення набуває факт відносно пізнього усамостійнення фінансів і їх історії як науки та взаємозв'язок із суміжними дисциплінами, що формувалися приблизно одночасно. Наприкінці XIX ст. І.І.Янжул писав: "Фінансова наука до цього часу в багатьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знань і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії"".

    Зародження  перших теоретичних розробок у Західній Європі в ХУ-ХУІ ст. започаткувало  фінансову науку як самостійну галузь науки взагалі. Та історія фінансової думки сягає сивої давнини, коли ця категорія протягом багатьох століть ще не набула самостійної форми. Тому перед дослідниками перших двох етапів розвитку фінансової думки постає завдання виділити у спільних для всіх наук джерелах матеріали та аспекти, що стосуються саме фінансових питань. Різноманітні пам'ятки першого геополітично-цивілізованого періоду розвитку України стосуються не лише історії, філософії, управління тощо, а й першого та другого етапів розвитку української фінансової думки.

    У цьому періоді вона має яскраво  виражений прикладний, практичний характер. У середньовіччі вона існує на рівні мистецтва (тобто сформульованих правил, настанов, порад тощо з господарювання), загальних положень про фінансову  мораль. Яскраве уявлення про неї дає визначна пам'ятка української думки ХІ-ХХІ ст. "Руська Правда".

    Формування  фінансової науки та її подальший  розвиток в Україні припадають на другий геополітично-цивілізований  цикл. У цей період виникає вища школа (заснування Києво-Могилянської академії, Львівського університету, Острозької академії, братських шкіл), де розвивалася фінансова думка. За своїм змістом вона найтісніше пов'язана з меркантилізмом як теоретичним уявленням і економічною політикою епохи первісного нагромадження капіталу.

    Історія фінансів та фінансової думки як особливої  сфери дослідження виникла набагато пізніше порівняно з фінансовою теорією. Вона припадає на першу половину XIX ст., хоча певні екскурси в історію фінансів інколи трапляються й раніше. У другій половині XIX ст. і особливо на початку XX ст. відбувався досить інтенсивний розвиток історико-фінансової науки як особливої галузі суспільного знання. В Україні він проходив одночасно з подібним процесом у країнах Західної Європи. При цьому українська фінансова думка, формально не відокремившись від російської, перебувала під значним впливом західноєвропейської.

    У Російській імперії перші твори  в галузі історії політичної економії та фінансів належать нашому видатному співвітчизникові професору Михайлові Андрійовичу Балудянському (1769-1847). Уродженець Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету (1819-1821), М.А. Балудянський протягом тривалого часу вдало поєднував академічну та державну діяльність. У 1806-1808 рр. вчений опублікував у "Статистическом журнале", що його видавав академік К. Герман, нариси історії економічних вчень (меркантилістів, фізіократів, А. Сміта), які високо оцінені і тодішніми, і сучасними науковцями. Серед інших численних творів Балудянського - як невеликі спеціальні доповіді та записки, так і солідні багатотомні праці, що подавалися до офіційних установ із метою консультації. Однак усе це здобутки творчості вченого, а не канцеляриста, як було зазвичай. Тому, за словами професора Харківського університету А.М. Фатєєва, "Балудянський відкриває шлях запрошення теоретиків-спеціалістів до управління та законодавства".

    Архівні матеріали та дослідження ХІХ-ХХ ст. свідчать про вирішальну роль М.А. Балудянського в розробці планів реформування фінансів 1810 р. (відомий  як "План фінансів на 1810 рік" М.М. Сперанського), організації фінансів (1812-1816), реформи державних селян П.Д. Кисельова (1838-1841), грошової реформи Є. Канкріна (1839-1843). Зокрема, професор А.М.Фатєєв, розкриваючи історію розробки плану реформи російських фінансів 1810 р., пише: "Після перегляду записка Балудянського послужила реформатору (М.М.Сперанському - Авт.) теоретичною, вченою канвою, по якій ним був вишитий візерунок докорінного перетворювального плану російських фінансів".