Проблеми та перспективні напрямки розвитку фінансів зовнішньоекономічної діяльності

       2.3 Венчурне фінансування

       Венчурний капітал виник у США в 50-х  роках, сприяючи витку таких корпорацій, як DEC, Apple Computer, Compaq,  Genetech, Federal Express, Microsoft, Lotus, Intel. Зараз тільки в Європі близько 500 спеціалізованих компаній венчурного капіталу об'єднані в 17 національних асоціацій і Європейську асоціацію венчурного капіталу. У Європі щотижня здійснюється близько 100 венчурних інвестицій.

       Венчурне  фінансування спрямоване на стимулювання практичного використання технічних та технологічних новинок, результатів наукових досягнень. Його метою є одержання високого доходу від інвестицій у ризиковане підприємство, що працює над втіленням у виробництво певної інноваційної ідеї або проекту.

       Функціональне завдання венчурного фінансування —  сприяння росту конкретного бізнесу  шляхом надання певної суми грошових коштів в обмін на частку в статутному капіталі або пакет акцій.

       Завдання  венчурного капіталу:

1. стимулювання динамічного підприємництва та відповідного управління;
2. забезпечення малих підприємств конкурентоздатним ринком акцій;
3. розвиток джерел довгострокових капіталовкладень;

       4)використання податкових пільг для інвестицій в акції приватних компаній;

       5) створення ефективної структури інвестиційних фондів;

       6)розвиток  інвестування в інноваційній  компанії.

       Особливості венчурного інвестування:

1. Здійснюється в дрібні або середні приватні чи зовані підприємства без надання ними будь-якого завдатку або закладу.
2. Надається перевага вкладенню капіталу у фірми, акції 
   яких не обертаються, не котируються на фондовому ринку, а повністю розподілені між акціонерами. '
3. Венчурний інвестор не прагне придбати контрольний пакет акцій.
4. Венчурний інвестор розраховує на те, що менеджмент компанії використає його кошти як фінансовий важіль для швидкого зростання та розвитку бізнесу.
5. Перевага надається тим підприємствам, контрольний пакет акцій яких належить менеджменту цих компаній.

       6.Венчурний  інвестор віддає перевагу реінвестуванню  прибутку в бізнес, а не розподілу його у вигляді дивідендів, бо прибуток венчурного інвестора виникає лише тоді, коли через 5—7 років після інвестування він зуміє продати свій пакет акцій за ціною, яка в декілька разів перевищує початкові внески.

7. Через цей тип інвестування відбувається фінансування інновацій, нових технологій та результатів науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт. За рахунок венчурного фінансування швидкого розвитку набуло свого часу 
   виробництво персональних комп'ютерів та біотехнологій.
8. Венчурні інвестори свідомо готові піти на ризик, але вони не шукають його. Правильна оцінка співвідношення ризику та винагороди — більше мистецтво, ніж професія.
9. Венчурний інвестор не вкладає власні гроші. Він є по середником між інвесторами та підприємцем.

       Управляюча  компанія або генеральний партнер  щорічно одержують 2-3 % від початкових зобов'язань інвесторів і, крім того, 20 % від прибутку фонду. Традиційними джерелами формування венчурних  фондів є кошти приватних інвесторів, пенсійних фондів, страхових компаній, різноманітних урядових агенцій  та міжнародних організацій.

       Венчурні  фонди бувають двох типів: закриті та відкриті. Закриті фонди передбачають, що після збору коштів створюється замкнена група інвесторів. Такі фонди існують, як правило, від 5 до 10 років. Менеджери відкритих фондів погоджуються викупити назад будь-які акції за чистою вартістю на поточний день.

       Венчурні  фонди являють собою формальний ринок венчурного капіталу, поряд з яким існує неформальний ринок. Неформальний ринок венчурного капіталу представлений "діловими ангелами" (це приватні особи, які надають капітал безпосередньо підприємствам, що не котируються на фондовій біржі). Вони інвестують поодинці або у складі неформальних синдикатів. "Ділові ангели" відіграють вирішальну роль У забезпеченні фінансування на ранніх стадіях розвитку проектів у США та Європі. Вони інвестують, коли інституціональний ринок венчурного капіталу інвестувати не хоче.

       Процес "венчурування" - практична робота щодо пошуку, вибору, оцінки та входження в інвестовану компанію. Венчурування відбувається в декілька етапів:

• пошук та вибір компанії;
• Вивчення та ретельне спостереження;
• Управління;
• Вихід компанії на біржу.

       В Україні розвиток венчурного бізнесу  розпочався у 1992 р. після підписання угоди про створення Фонду «Україна» — першого венчурного фонду в нашій країні.

         Далі на українському ринку почали свою діяльність такі венчурні фонди, як Western NIS Enterprise Fund, Black Sea Fund, Euroventures Ukraine та ін. Усі венчурні фонди, що працюють сьогодні в Україні, є іноземними, тому що вони створені за законодавством інших країн та мають закордонні джерела капіталу. Сьогодні експерти оцінюють загальний обсяг венчурного капіталу, що працює або потенційно може почати працювати в Україні, у 400 млн дол. США. При цьому обсяг коштів, що ще не вкладені, оцінюється до 200 млн дол. США. Середній розмір капіталізації діючих в Україні фондів становить 20-30 млн дол. США. Якщо враховувати, що з метою диверсифікації ризиків фонди не можуть інвестувати в один проект більше ніж 10 % свого капіталу, то одержуємо максимальну суму інвестицій на один проект до 3 млн дол. США. Пріоритетними галузями для венчурного фінансування в Україні фахівці вважають переробку сільськогосподарської продукції, виробництво та переробку продуктів харчування, виробництво будівельних матеріалів та упаковки, виготовлення запасних частин до автомобілів та ін. 

      Програмою передбачається надходження ПІІ в Україну в розмірі 10 млрд дол. за період до 2010 р.

      Україна - не тільки отримувач іноземних інвестицій, а й 
інвесторо у зарубіжні країни. Проте експорт Україною інвестицій набагато менший, ніж імпорт.

      Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких видів діяльності, як операції з нерухомістю. їхні обсяги інвестицій становили 40,6% усіх інвестицій. На транспорт припадало 33,7%, на державне управління - 9,0%, фінансову діяльнісь - 5,1%, машинобудування - 3,8%, хімічну й нафтохімічну промисловість - 2,6%, будівництво - 2,1%, металургію - 1,6%. Найбільші обсяги інвестицій зафіксовані з Харківської (31,9/о)   Одеської (22,3%), Вінницької (10,5%) областей, міст Києва (11,9%) та Севастополя (11,6%). 

       2.4 Проблеми зовнішньої заборгованості України

       У формуванні та розвитку державного зовнішнього боргу України 
виділяються п'ять етапів(Додаток А).

       Таблиця 1.2.1 — Динаміка державного зовнішнього боргу України

       Таким чином, протягом  1992  - 2002 pp. обсяг боргу постійно зростає і тільки у 2000 p., що  зменшується в наслідок вжитих заходів у рамках активного управління зовнішнім боргом: вирішено проблему пікового навантаження платежів з обслуговування та погашення боргу, створено передумови для відновлення програми співробітництва у МВФ та іншими міжнародними організаціями економічного розвитку. Проведена в березні — квітні 2000 р. реструктуризація зовнішньої заборгованості держави комерційним кредиторам дозволила зменшити її боргові зобов'язання з 18,1 млрд грн. до  13,5 млрд грн., проте не забезпечила розв'язання проблеми обслуговування боргу у середньостроковш перспективі. У 2001 - 2006 pp. Україна за зовнішнім боргом повинна щороку сплачувати 1,7-2,1 млрд дол. Для виконання своїх зовнішніх зобов'язань уряд використовує кошти Державного бюджету, кошти  від приватизації власності, валютні резерви, нові позики[1].

       Спроможність  держави обслуговувати зовнішні зобов’язання оцінюється відношенням боргу до ВВП. Цей показникустрімко наростає: в 1992 р. він становив 12,2%, 1996 р. - 19,8/й, 199У р. 35%, 2000 р. - 40,4%. За міжнародними стандартами така част боргу не свідчить про його критичний рівень (Світовий Банк критичним вважає 60% ВВП), однак якщо ця тенденція буде зберігатися, то можна очікувати негативного впливу на платоспроможність України.

       Зовнішній борг України за станом на 1.01.2000 р. складався з таких заборгованостей: за позиками, наданими міжнародними фінансовими організаціями — 43% від його загальної суми; за позиками, наданими іноземними державами — 35,6%; зако-мерційними позиками — 21,4%.

       Головними кредиторами України є Росія (3074,0 млн дол.), МВФ (2862,9 млн дол.), Світовий Банк (2016,6 млн дол.), Німеччина (347 млн дол.), Туркменістан (316, 9 млн дол.).

       У структурі зовнішньої заборгованості сталися значні зміни. Так, якщо у 1992 р. заборгованість України країнам колишнього СРСР становила 88% усього зовнішнього боргу (в тому числі Росії - 74,6%), то в 1999 р. — 27%. Це свідчить про позитивну тенденцію скорочення темпів приросту боргів за поставки енергоносіїв з Росії і Туркменістану та збільшення часткизахідних кредитів.

       2.5 Розвиток міжнародного лізингу в Україні

       Основним  нормативним актом, який регулює  лізингову діяльність зараз в  Україні, є Закон України "Про лізинг", прийнятий 16 грудня 1997 р. Міжнародні лізингові операції здійснюються відповідно до Закону України "Про лізинг", законодавства України, міжнародних договорів, в яких бере участь Україна, та договорів, укладених суб'єктами лізингу. Оподаткування лізингу регулюється Законом України "Про податок на додану вартість" та Законом "Про оподаткування прибутку підприємств". Бухгалтерський облік лізингових операцій ведеться відповідно до Інструкції з бухгалтерського обліку орендних операцій, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 25.07.95 № 128. Під час здійснення розрахунків в іноземній валюті застосовується Положення з бухгалтерського обліку операцій в іноземній валюті, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 14.02.96 № 29. Положення щодо лізингу також містяться в Законі України "Про банки та банківську діяльність" та митному законодавстві України.

       Державне  регулювання лізингу в Україні  також здійснюється через створення спеціальних фондів.

       За  час свого існування Міністерство у справах науки та технологій створило державне підприємство "Українська інноваційна фінансово-лізингова компанія". Ця лізингова компанія здійснює придбання обладнання за рахунок коштів Державного інноваційного фонду та надає його в лізинг підприємствам. Також створюються регіональні фонди сприяння розвитку лізингу, наприклад Харківський лізинговий фонд, Херсонський лізинговий фонд, Західноукраїнське регіональне об'єднання "Західлізинг" (м. Львів). Завдання й функції фондів сприяння розвитку лізингу визначаються в їхніх статутах, що затверджуються органами виконавчої влади, які уповноважені створювати такі фонди.

       Державне  регулювання лізинговою діяльністю здійснюється в наступних напрямках:

1. Прийнято цілий ряд законів та інших нормативних актів, які регулюють лізингову діяльність.
2. Законодавством України передбачені певні пільги з лізингових операцій.
3. Проводиться робота щодо ратифікації Отавської Конвенції з міжнародного фінансового лізингу.
4. Створюються лізингові фонди та компанії з участю урядових органів, а також з використанням коштів із держбюту

       Активна банківська діяльність у лізинговій сфері стає все більше актуальною в умовах стабілізації економіки. Переважна більшість лізингових компаній створюється за участю комерційних банків, такі лізингові компанії називають універсальними. Крім того, такі лізингові компанії можуть бути спеціалізованими, якщо вони створюються крупними виробниками машин та обладнання, та комбінованими, якщо вони створюються крупними фірмами, що спеціалізуються на постачанні та обслуговуванні техніки. Створення універсальних лізингових компаній має переваги, оскільки відразу вирішується дві проблеми: формування джерел фінансування лізингових операцій та їх страхування. За кордоном за рахунок залучених коштів формується приблизно 75 % всіх ресурсів лізингових компаній.

       Ринок лізингу в Україні перебуває на початковій стадії розвитку. Використання лізингових операцій у нашій державі почалося з 1987 р. в результаті переходу підприємств на орендні господарювання. Зараз національна промисловість та сфера комерції перебувають на тій стадії розвитку, яка створює попит на фінансові інструменти. Національна банківська система не задовольняє цей попит. Введення будь-якої інновації, яка могла б частково задовольняти цей попит, заохочується. Лізинг — це саме та форма фінансування, яка має потенціал грати важливу роль у ефективному поєднанні цих розбіжностей.