Податкові теорії та їх вплив на податкову політику держави

 

Факторами, які негативно впливають на розвиток системи оподаткування в регіонах, є фактори зі знаком "-" (дестимулятори), а фактори з позитивним значенням навпаки є стимуляторами розвитку місцевих бюджетів.

Побудуємо еталон розвитку досліджуваних об'єктів (результати занесемо в таблицю 2.3.1.), що являє собою точку Р₀ з координатами:

 

,

де , якщо (2.3.5.)

, якщо (s = 1, …, n), (2.3.6.)

 

де I - множина стимуляторів;

z_{ik -} стандартизоване значення ознаки k для одиниці i.

Таким чином, еталон розвитку - точка з координатами:

Р_{0 (}4,696722; 4,374364; 3,880185; - 1,56393; 4,763769; 4,565518).

Розрахуємо відстань між окремими точками-одиницями та точкою Р₀, що являє собою еталон розвитку за формулою (2.3.7.). Результати занесемо в таблицю 2.3.1.

 

, (i = 1, …, w) (2.3.7.)

 

де c_i0 - відстань між окремими точками-одиницями та еталоном розвитку.

Розрахуємо для кожного досліджуваного об'єкту модифікований таксономічний показник рівня розвитку (d_i) за формулою (2.3.8.). Результати занесемо до таблиці 2.3.1.

 

, (2.3.8.)

де , (2.3.9.)

, (2.3.10.)

. (2.3.11.)

 

Отримаємо наступні допоміжні значення:

 

10,22298;

с₀ = 14,08254,Тоді S = 1,929778

 

Таким чином, отримуємо наступні результати дослідження:

1. До найнижчого рівня розвитку відносяться місцеві бюджети таких регіонів, як: Тернопільська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська області. У них значення модифікованого таксономічного показника рівня розвитку належить до інтервалу 0, 1999 - 0,0001;

2. До низького рівня належать: усі інші регіони, окрім Києва. Їх діапазон 0,3999 - 0, 2000;

3. І до найвищого рівня розвитку належить Київ (0,9999 - 0,8000)

На сучасному етапі в Україні спостерігаються значні фіскальні суперечності між рівнем економічного розвитку регіонів, обсягами їх податкового потенціалу та величиною податкового навантаження. Ці суперечності в бюджетно-податковій сфері значною мірою викликані:

1) надмірною централізацією бюджетних ресурсів;

2) штучним завищенням прогнозованих показників податкових надходжень до місцевих бюджетів, що не дає можливості виконувати витратні повноваження органам місцевої влади й порушує збалансованість місцевих бюджетів за доходами і видатками;

3) низьким рівнем забезпечення місцевих бюджетів власними доходами;

4) щорічним переглядом нормативів відрахувань від загальнодержавних податків на користь держави, що не дає змоги органам місцевої влади прогнозувати на перспективу власні доходи й не сприяє зацікавленості у нарощуванні власного податкового потенціалу;

5) неефективним перерозподільним механізмом надання преференцій регіонам без урахування рівня їхнього економічного розвитку та можливостей зі сплати податків, що не викликає зацікавленості у органів місцевої влади щодо збільшення податкових надходжень від власних джерел.

В результаті проведенного дослідження було відібрано фактори, що впливають на рівень розвитку місцевих бюджетів в регіонах України.

Після проведеного аналізу було виявлено, що ні одна з областей, окрім міста Києва, не має високого інтегрального рівня розвитку місцевих бюджетів.

Отже, бюджетні механізми в усіх областях мають дуже низький рівень розвитку. Тобто всі області мають низький і найнижчий модифікований таксономічний показник.

З економічної точки зору можна зробити висновок, що у цих областях політика формування, виконання та регулювання місцевого бюджету здійснюється досить неефективно. Тобто, податкова система регіонів нестабільна, має недостатній рівень регулюючої функції основних податків та існують проблеми у розрахунках окремих видів податків.

 

Розділ 3. Податкові теорії та їх застосування в сучасній системі оподаткування України

3.1 Основні особливості сучасних податкових теорій

 

Виникнення податків на початковому етапі розвитку людської цивілізації пов'язане з найпершими людськими потребами, які могли задовольнятися через усуспільнену діяльність. Сьогодні найбільш поширеною є точка зору, що податок - це плата суспільства за виконання державою її функцій, що має форму відрахування частини вартості валового національного продукту на загальносуспільні потреби.

Огляд класичних робіт по даній проблемі та аналіз основних положень теорії оподаткування найбільш змістовно в Україні відображено в роботах Федосова В.М., Шаблистої Л.М., Соколовської А. М.

З початку ХХ ст. утверджується думка, висловлена А. Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податку замінюється соціальною. Це було викликано початком нової епохи, появою нових соціальних ідеалів. Новим ідеалом оподаткування стало прагнення до більшого зрівняння доходів через їх розподіл та до зменшення прірви між багатими й незаможними. Згідно з поглядами представників неокласичної теорії (Р. Солоу, М. Фрідмен, Г. Хезліт, Д. Роббінсон, Дж. Мід), яка базується на концепції податкової нейтральності, сучасна (для їх часу) економіка самоналаштовується, а державне втручання допускається лише в певних межах. Податкова політика повинна допомагати збалансувати зростання виробництва, попит і пропозицію, підпорядковуючись ринковому господарству.

Дж. Мід, який побудував неокласичну модель, відводив державі лише непряму роль у регулюванні економічних процесів.

У неокласичній теорії широкого розвитку набули два напрями: теорія пропозиції та монетаризм. Теоретики “економіки пропозиції” (А. Лафер, Р. Мандаль, Дж. Гільдер, М. Фелдстайн, Г. Шмольдерс, М. Бернс, Г. Стайн та ін.) поділяли думку про негативний вплив державного втручання в економіку.

На їх погляд, систематичне втручання держави у господарське життя, її політика доходів, зайнятості, соціального забезпечення справляють руйнівний вплив на економіку. Таке втручання відкидається, а роль держави обмежується здійсненням політики, що сприяє вільній господарській діяльності, а також підтримці необхідного рівня грошової маси, проведенню кредитних заходів, обмеженню соціальних витрат. Прихильники теорії пропозиції категорично відкидають ідею нарощування бюджетних витрат для стабілізації або формування попиту, кваліфікуючи її як чинник дестабілізації економіки і стимулювання інфляції. Не сприймаючи політику бюджетної експансії, вони виступають за збалансований бюджет, оздоровлення фінансів.

Автори теорії пропозиції заперечують ідею використання податків як засобу антициклічної дії на економіку. Прогресивно зростаючий податок на доходи окремих осіб і корпорацій розглядається як перешкода для зростання збережень, а отже, і нових капітальних вкладень, нарощування ділової активності, стійкого економічного зростання. При цьому висувається вимога щодо радикального зниження граничних податків і ставок, скорочення ступеня прогресивності оподаткування доходів.

Отже, на їх думку, скорочення державних витрат повинно було сприяти боротьбі проти інфляції і, в той же час, створити умови для успішного здійснення податкової реформи. Крім того, значне збільшення соціальних витрат - результат економічної політики демократичних партій - означає спрямування більшої частини ресурсів на споживання, зменшує можливість економічного зростання. Тому скорочення державних витрат слід починати, в першу чергу, з витрат на соціальні програми.

Теорія “економіки пропозиції” за допомогою одночасного скорочення податків і державних витрат мала намір вирішити головне завдання: зменшити державне втручання в економіку, уповільнити інфляцію і збільшити темпи економічного зростання. Для боротьби з інфляцією передбачалось використати ще один метод - контроль за зростанням маси грошей в обігу за допомогою політики високого процента. Механізм регулювання економічних процесів, запропонований теоретиками “економіки пропозиції” - складний і суперечливий. Не завжди скорочення податків і державних витрат при наявності великого бюджетного дефіциту сприятиме оздоровленню державних фінансів. У цій теорії недостатньо розроблені питання, пов'язані з нестачею доходів, проблемами соціальної політики, витратами на воєнні цілі, зростанням безробіття, спадом темпів економічного зростання. Повністю покладалися на механізм ринкового саморегулювання економіки і теоретики “раціональних очікувань" (Р. Лукас, Дж. Мут, Р. Берроу, Н. Уоллес, Т. Саржет та ін.). Ця концепція передбачає, що в ході конкуренції вводяться в дію всі важелі саморегулювання, які ефективно самоналаштовують економічну систему і забезпечують її рівновагу. Автори даної теорії не припускали можливості циклічних коливань виробництва. Однак, ігноруючи справжню основу циклічних коливань, вони розглядали їх як результат помилок, що допускаються економічними суб'єктами протягом короткострокового періоду.

Представник італійської фінансової школи Ф. Нітті писав, що “в усіх сучасних країнах податок переслідує дві мети:

1) фіскальну;

2) економічну, господарську (заборонну або обмежувальну).

У сучасних бюджетах податки набувають все більшого значення заборонного або обмежувального стосовно тих форм виробництва та обміну, які визначаються шкідливими, і заступницького стосовно таких, які вважаються корисними".

Такі російські фінансисти, як І. Кулішер, Г. Озеров, В. Твердохлєбов, Н. Тургенєв, розглядали податки як знаряддя економічних і соціальних реформ з метою перерозподілу майна, підтримки одних форм господарювання та розвитку інших. Незважаючи на те, що їх податкові теорії мали суто прикладний характер (вони обмежувалися вивченням способів мобілізації фінансових ресурсів для утримання держави), в них були враховані закономірності розвитку товарно-грошових відносин і міжнародні тенденції формування основ ринкового господарювання. Рекомендації цих учених використовувалися при виробленні заходів щодо зміцнення фінансового господарства країни.

В економічній літературі критика кейнсіанської теорії з позиції сучасного стану економіки аргументується, зокрема, такими положеннями:

у зв'язку з тим, що інфляція набуває хронічного характеру через зміни у виробництві (інфляція попиту), необхідне втручання у напрямі покращання пропозиції ресурсів, а не попиту на них;

відкритість сучасної економіки призводить до того, що податкове стимулювання попиту активізує іноземні інвестиції, які завдають збитків національним.

Ці аргументи не відповідають ситуації, що склалася сьогодні в економіці.

По-перше, політика глобальної соціальної допомоги населенню за рахунок державних фінансових ресурсів, яка сьогодні реалізується на практиці, не дозволяє об'єктивно говорити про переважання інфляції витрат над інфляцією попиту, тобто цілеспрямоване формування кейнсіанського ефективного попиту, зокрема, за рахунок податкових важелів, виглядає актуальним.

По-друге, загрози переважання іноземних інвестицій фактично не існує через несприятливий інвестиційний клімат. Разом з тим, залучення іноземних інвестицій через систему податкових заходів слід розцінити позитивно. Тобто використання базових кейнсіанських положень (у поєднанні з іншими теоретичними розробками) здатне забезпечити ефективний розвиток оподаткування.

У повоєнні роки проблема економічної динаміки висунулась на передній план. Послідовники Дж. Кейнса Е. Хассен, У. Геллер, Е. Дамар, Р. Харрод, К. Кларк, Г. Хеллер, Ф. Ноймарк та ін. доводили необхідність систематичного впливу держави на економічне зростання. Податки розглядались як головний регулятор накопичення, “вбудований механізм гнучкості”, який повинен забезпечити підйом економіки. Серед “вбудованих стабілізаторів” пропонувалися, як уже згадувалося вище, автоматичні (прогресивний прибутковий податок, бюджетні витрати) і керовані (різноманітні податкові та інші фінансові заходи). Балансуючи цими стабілізаторами, на їх думку, можна забезпечити господарське піднесення. Суть такої антикризової політики полягала у тому, що держава пристосує оподаткування та інші фінансові важелі до економічного циклу. При пожвавленні й підйомі виробництва можна посилювати оподаткування, штучно стримуючи попит, і зменшувати державні витрати, створюючи спеціальний резерв держави, а з наближенням кризи - збільшувати обсяг попиту шляхом скорочення податків і зростання державних витрат. Для зниження темпів інфляції рекомендувалось підвищувати податки, які б скорочували доходи.

У 60-70-і роки XX ст. велика група економістів, серед яких П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт, Т. Балог та ін., визнаючи неефективність існуючих методів державного регулювання через оподаткування, намагалися синтезувати теорії різних напрямів. Їх теорія державно-монополістичного регулювання (інституалізм), спираючись на так звану змішану економіку, робить акцент на розподіл національного доходу з урахуванням оптимального співвідношення між приватним і державним секторами в довгостроковому аспекті. Цьому повинна сприяти, зокрема, політика державних витрат і податків, у тому числі прискорена амортизація, що створює умови для нових інвестицій. У концепціях інституалістів прослідковується характерне для сучасних соціальних теорій прагнення спиратися на реальні процеси. Вони виходять із швидкозростаючого промислового виробництва, що базується на великих корпораціях, посиленні впливу науково-технічної революції, неминучому ускладненні систем управління, збільшенні потреби у планомірній організації виробництва. Інституалісти покладають на державу великі надії в організації та стимулюванні науково-технічного прогресу. Держава, на їх думку, повинна взяти на себе організацію фундаментальних досліджень, системи освіти, професійної підготовки, реалізацію експериментальних, найризикованіших у комерційному плані проектів і т. ін. Інституалісти вбачають у державі реальну силу, здатну стримати негативні процеси. Здійснення реформ вони пов'язують із посиленням регулюючої ролі держави.

3.2 Синтез податкових теорій в сучасній системі оподаткування України

 

Грошово-кредитна політика України в перехідний період пройшла складний, звивистий шлях розвитку. Спробуємо оцінити характер її на окремих етапах розвитку під кутом зору відповідності основним положенням кейнсіанської та монетаристської концепцій.

На першому етапі (1991-1994 рр.) підходи до вирішення завдань економічної політики в Україні мали переважно кейнсіанський уклін. На цьому етапі вирішальну роль у прийнятті владними структурами економічних рішень відігравали поточні, переважно короткострокові, цілі, що визначалися в основному політичними чи соціальними міркуваннями. Довгострокові, стратегічні цілі (стабілізація цін, макроекономічна стабілізація, забезпечення економічного зростання, підвищення зайнятості тощо) відсувалися на другий план. Навіть перехід до ринкової економіки і запровадження ринкових методів господарювання, проголошені як стратегічна ціль економічної політики, найчастіше не враховувалися при прийнятті тактичних рішень. Це виявлялося в надмірному втручанні органів державного управління в господарські процеси, в переважно "ручному" управлінні вирішенням конкретних економічних завдань, замість того, щоб швидше створити ринковий механізм економічного розвитку і забезпечити його функціонування на засадах саморегулювання. Такий підхід зумовлював надто повільний перебіг ринкових реформ в Україні, сприяв поглибленню економічної кризи.