Iнвестиційна привабливість підприємства

1.2. Джерела формування інвестиційних ресурсів підприємства

Найістотнішим фактором інвестиційної діяльності є наявність інвестиційних ресурсів – це головна умова формування інвестиційних планів і водночас основне обмеження.

Інвестиційні ресурси – це капітал у матеріалізованій формі, втіленій у засобах виробництва, і той нематеріалізований капітал, що вкладається у засоби виробництва [12]. У дещо вужчому розумінні під інвестиційними ресурсами розуміють фінансові кошти, які спрямовуються в інвестиційну діяльність [11]. Бланк І.А. розглядає інвестиційні ресурси як всі види грошових та інших активів, залучених для здійснення вкладень в об'єкти інвестування [3].

Усі напрями і форми інвестиційної діяльності підприємства здійсню­ються за рахунок інвестиційних ресурсів, які формуються ним і складаються з усіх активів та всіх видів коштів, що залучаються для здійснення вкладень в об'єкти інвестування. Обсяги та способи залучення коштів для інвестицій у значній мірі зумовлюються організаційно-правовою формою підприємства: одноосібне во­лодіння, партнерство або корпорація (акціонерне товариство). Одноосібне воло­діння є найпростішою формою організації підприємництва, для якої характерна обмеженість фінансових можливостей, які майже виключно залежать від матеріального стану власника підприємства, оскільки банки неохоче надають їм великі суми кредиту через порівняно високий відсоток банкрутів серед одноосібних підприємств. Партнерство є добровільним комерційним об'єднан­ням двох або більше осіб, де володіння, управління та розподіл прибутків (збитків) регулюються укладеною між партнерами угодою. Незважаючи на те, що фінансові можливості партнерств більші, ніж одноосібних володінь, вони обмежені і не завжди достатні для розширення виробництва.

Розвиток партнерства породив декілька їхніх видів (рис. 1.3.)

Рис. 1.3. Види партнерства

Партнерства з обмеженою відповідальністю залучають капітал шляхом випуску цінних паперів, котрі можуть продаватись і купуватись на фінансовому ринку. До відкритих парнерств залучається велика кількість членів, число яких обмежується лише бажанням головного партнера припинити зростання фондів підприємства. Закриті парнерства включають не більше 35 пасивних його членів, загальний обсяг інвестицій кожного з яких має бути хоча б на рівні 150 тис.дол., при цьому розмір інвестицій не повинен перевищувати 20% капіталу [16].

Найдосконалішою формою організації бізнесу є корпорації (акціонерні товариства закритого і відкритого типу), капітал яких поділений на рівні частки, право володіння якими підтверджується акцією, при цьому всі власники акцій несуть обмежену відповідальність за діяльність корпорації. Корпорації володіють практично необмеженою можливістю розширення капіталу, як за ра­хунок капіталізації частини прибутку, так і за рахунок додаткової емісії акцій. Фінансування крпорацій значно простіше і дешевше порівняно з одноосібними володіннями та партнерствами, оскільки власники капіталу наділені обмеже­ною відповідальністю, а кредиторам закон гарантує повернення боргів компанії.

У країнах з ринковою економікою 70-80% підприємств є одноосібними володіннями, 20-30% діляться порівну між партнерствами і корпораціями. Проте за обсягами активів, продажу та прибутку перше місце посідають акціонерні товариства.

Одночасно з удосконаленнями типів підприємницької діяльності розвиваються господарські зв'язки між окремими підприємствами та створю­ються різноманітні їх об'єднання: концерни, консорціуми, трести, синдикати, картелі, господарські асоціації. Мета створення таких асоціативних структур полягає у виконанні спільних дорогих інвестиційних проектів і взаємному обслуговуванні учасників асоціації.

Незважаючи на велике значення малих підприємств в економіці країн з ринковою економікою та необхідність подальшого розвитку малого підприємництва в Україні найдоцільнішою формою організа­ції промислового виробництва (особливо у базових галузях) є великі та середні підприємства з акціонерною формою власності, які здатні до великих інвести­цій та іновацій з метою оновлення виробництва та технологічної реструктури­зації на засадах науково-технічного прогресу.

Федоренко В, Гойко А. пропону­ють таку класифікацію форм фінансового забезпечення інвестиційної діяльності:

-         повне самофінансування (прибуток, амортизаційний фонд);

-         позики;

-         оренда майна;

-         кошти з бюджету;

-         кошти дрібних інвесторів (акціонування);

-         змішане фінансування [11].

Бланк І. поділяє джерела фінансування інвестиційних ресурсів на 3 групи:

1)     власні:

-              частина чистого прибутку, що спрямовується на виробничий розвиток;

-         амортизаційні відрахування;

-         страхові суми заміщення збитків, викликаних втратою майна:

-         раніше здійснені довгострокові фінансові вкладення, термін пога­шення яких закінчується в поточному періоді;

-         реінвестована шляхом продажу частина основних фондів;

-         іммобілізована в інвестиції частина надлишкових оборотних активів;

2)     позичені:

-         довгострокові кредити банків та інших кредитно-фінансових структур;

-         емісія облігацій (не більше 25% статутного фонду);

-         цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвесту­вання;

-         податковий інвестиційний кредит;

-         інвестиційний лізинг;

-         інвестиційний селенг;

3)     залучені:

-         емісія акцій компанії;

-         емісія інвестиційних сертифікатів;

-         внесок сторонніх вітчизняних і закордонних інвесторів у статутний фонд;

-         безоплатно надані державними органами і комерційними структурами засоби на цільове інвестування [3].

Склад фінансових ресурсів будь-якого підприємства, в тому числі й АТ, відображений у пасиві бухгалтерського балансу – це джерела формування господарських засобів, а напрямки їх використання відображені в активі балансу. Структура балансу передбачає групування фінансових ресурсів у таких трьох напрямах:

по-перше,              власні фінансові ресурси, до яких в АТ належать: статутний капітал (номінальна вартість акцій), додатковий капітал (емісійний дохід), резерви і фонди, нерозподілений прибуток минулих років і прибуток поточного року;

по-друге,              позичкові фінансові ресурси: довго- і короткотермінові кредити банків та інших фінансово-кредитних установ; облігації та інші довготермінові позики;

по-третє,              залучені кошти – кредиторська заборгованість за всіма її видами: постачальникам, організаціям сфери послуг, бюджету, позабюджетним фондам, страховим компаніям, фізичним особам тощо.

Фінансові ресурси ще називають пасивами фірми (товариства).

Формами мобілізації фінансових ресурсів є:

1)              господарська діяльність, у результаті якої формуються власні і прирівняні до них кошти, до яких зараховують прибуток від основної діяльності, прибуток від фінансових операцій, амортизаційні відрахування, пайові внески членів трудового колективу, страхові суми від втрати майна, виторг від реалізації майна підприємства тощо;

2)            мобілізація фінансових ресурсів на фінансовому ринку (довгострокові кредити, цільовий державний кредит, лізинг, продаж власних акцій, облігацій та інших ЦП);

3)            надходження коштів від фінансово-банківської системи в порядку перерозподілу (бюджетні субсидії тощо).

Михасюк І., Мельник А., Крупка М. та Залога З. виділяють такі способи залучення капіталу до інвестиційного процесу:

-         акціонування (корпоратизація, самофінансування, трастинг, венчурні фірми, придбання рядового пакету акцій):

-         боргове фінансування (кредитування, кредит з факторингом, фор­фейтинг, іпотечний кредит, кредит державних установ, іноземний кредит, розміщення боргових зобов'язань);

-         фінансування на косорційних засадах (спільні підприємства, альянси, франчайзинг, ліцензування, інжиніринг, еккаутинг);

-         оренда (оперативна оренда, фінансовий лізинг, лізбек, селенг);

-         пільгове фінансування (урядовий пільговий кредит, гарантування, інвестиційний податковий кредит, безвідсотковий кредит);

-         субсидування (дотування, гранти, субвенції, спонсорство, донорство) тощо [18].

Бланк І.А. пропонує такі методи фінансування інвестицій залежно від масштабів і характеру інвестиційних проектів:

1)     повне самофінансування використовується для реалізації невеликих реальних інвестиційних проектів і для фінансових інвестицій;

2)     акціонування застосовують для реалізації крупномасштабних реальних інвестицій;

3)     кредитне фінансування доцільне при інвестуванні у швидко­реалізовувані реальні об'єкти з високою нормою прибутковості інвестицій;

4)     лізинг і селенг використовуються при інвестуванні реальних об'єктів з невеликим терміном експлуатації;

5)     змішане фінансування [3].

Важливу роль у формуванні первинних фінансових ресурсів акціонерного товариства відіграє статутний капітал – статутний фонд, який є загальною оцінкою засобів (майна) , відображеного у його статуті або в угоді про створення товариства, і може збільшуватись або зменшуватись на підставі рішення загальних зборів акціонерів.

Статутний фонд складається з певної кількості акцій, передбаченої статутом, їх реєструють відповідні державні організації. Ці акції мають декілька категорій: звичайні, привілейовані, іменні, на пред’явника; їх розрізняють за видами вартості: номінальна, емісійна, ринкова.

У період реформування економіки, переходу її до ринкових умов, коли позики можна отримати під відсотки, що значно збільшують загальну вартість капіталу, а ринок облігацій перебуває у нерозвинутому сталі, найефективнішим шляхом залучення нового капіталу є додатковий продаж акцій акціонерних товариств.

Продаж (емісію) акцій проводять на підприємстві з метою залучення додаткових фінансових ресурсів для реалізації крупномасштабних інвести­ційних проектів та підвищення ефективності господарської діяльності това­риства загалом. Методом емісії є публічне (відкритий продаж) або приватне (серед конкретних інвесторів) розміщення. Формою емісії може бути докумен­тна (паперова) або бездокументна за допомогою електронних систем (опрацю­вання та збереження інформації на персональних комп’ютерах).

Засобами залучення додаткового акціонерного капіталу є звичайні і привілейовані акції та сертифікати, що підтверджують право власності на акції товариства. Залучають акціонерний капітал через продаж акцій стратегічним та портфельним інвесторам.

Стратегічний інвестор проводить довготермінове інвестування, потребує високої довготермінової прибутковості, участі у керівництві товариством; у цьому випадку інвестування є частиною корпоративної стратегії. Такий інвестор, як звичайно, спеціалізується у тій самій галузі промисловості, що й підприємство, може залучити додатково до інвестиційного капіталу кваліфі­кованих менеджерів і нові технології, нові ринки збуту. Він хоче отримати великий пакет акцій та місце в спостережній раді товариства.

Портфельні (диверсифікаційні) інвестори – це місцеві інвестори, праців­ники товариства, що скуповують акції для спекулятивного їх перепродажу. У цьому випадку акції повинні мати високу ліквідність і високоприбуткові дивіденди.

Відкрите розміщення акцій проводять через брокерську фірму.

Для закритого розміщення акцій є менш суворі вимоги щодо інформації про витрати, до інвестування залучають певне коло інвесторів, що можуть забезпечити підприємство висококваліфікованими менеджерами або техно­логіями.

Однак за будь-яких видів розміщення акцій або отримання капіталу потрібно забезпечувати на ринках високий позитивний імідж підприємства та виготовляти ліквідну продукцію у великих обсягах, вона повинна бути відома у країні та за кордоном.

Основним джерелом отримання прибутку від акцій є доходи від дивідендів.

Прибуток на акції – дивіденди – виплачують з чистого прибутку товариства, що розподіляється між його акціонерами з розрахунку на одну акцію. Порядок виплати дивідендів залежить від виду акцій. Різниця між загальним прибутком та сплаченими дивідендами становить нерозподілений прибуток, котрий підлягає реінвестуванню (рис. 1.4).

Дивідендну політику широко використовують для залучення в обіг додаткових фінансів, оскільки дивіденди можна виплачувати не в грошовій формі, але й акціями, облігаційними позиками, товарно-матеріальними цінностями тощо.

Рис. 1.4. Розподіл прибутку на підприємстві

Останнім часом поширеною формою додаткового фінансування в Україні стало внутрішнє позичання коштів в акціонерів через відтермінування сплати дивідендів і спрямування цих коштів на розвиток підприємства. Це рішення потрібно ухвалювати на загальних зборах акціонерів.

Зовнішнє позичання коштів здійснюється через отримання банківського кредиту, укладання угоди лізингу або селенгу, випуск боргових зобов'язань (облігацій).