Государственные займы в Украине

      Неспроможність  нашої країни вчасно розраховуватися  з кредитором цілком закономірно  актуалізує питання економічних  та політичних (у найгіршому варіанті — і територіальних) поступок. Інтереси Росії в Україні, попри численні офіційні запевнення у дружбі, досить чітко визначені — магістральні нафто- й газопроводи, металургійні комплекси, військові бази й морські порти, плюс, по суті, ідеологічна залежність.

         Російський бізнес, який однозначно заявив про свій інтерес до отримання у власність чи контролю привабливих українських підприємств (у тому числі за рахунок погашення державних боргів), на противагу західному інвестору, не боїться нашого непередбачуваного і невизначеного економічного простору: він формувався ще в більш несприятливих умовах, а тому має значно чіткіше відпрацьований механізм отримання прибутку в умовах нестабільності, ніж український капітал. Для нашого сусіда, найактивнішого торговельного партнера і найбільшого кредитора, недосконалість українського державного управління навіть вигідна. Адже відсутність у нас сучасних знань і вмінь щодо реалізації політичних та економічних узгоджень дає змогу використовувати різноманітні інструменти боргового й політичного тиску. Таким чином, зростання боргової (так само, як і енергетичної) залежності України від Росії приховує небезпеку для самостійного розвитку української економіки.

      Другий, досить поширений варіант залучення  акумульованих за межами країни вільних  фінансових ресурсів — це запозичення на міжнародному кредитному ринку. Найчастіше вони здійснюються у формі синдикованих  та фідуціарних  позик, а також у формі емісії цінних паперів — бондів (облігацій), векселів, акцій тощо.

      На  відміну від двосторонніх урядових кредитів, запозичення на міжнародному кредитному ринку не несуть у собі загрози політичній незалежності отримувача коштів і не передбачають будь-яких територіальних, політичних чи ідеологічних поступок. Порівняно ж із кредитами міжнародних фінансових організацій перевагою банківських кредитів є їх більша доступність (для платоспроможних шукачів) та необумовленість стабілізаційними програмами. Недоліком запозичень на міжнародному ринку капіталу є їх дорожнеча і недоступність для країн з низькою платоспроможністю.

         Платоспроможність країн визначається як спеціальними рейтинговими агентствами, так і Міжнародним валютним фондом. Якщо перші визначають її у формі кредитного рейтингу, то МВФ це робить шляхом надання (або ненадання) своїх кредитів країнам, які звертаються до нього по фінансову допомогу.

      Суверенний  рейтинг (Sovereign Ceilings for Foreign Currency Rating) —  оцінка загальної здатності емітента сплатити свої фінансові зобов'язання — присвоюється спеціальними рейтинговими агентствами, найвідомішими серед  яких є Standard & Poors, Moody's, Nippon та Fitch IBCA. Ці та інші агентства оцінюють кредитоспроможність країн, які звертаються до них, на основі цілої низки критеріїв. Частина цих критеріїв — переважно. Водночас експертами рейтингових агентств враховуються і фактори, які важко піддаються кількісній оцінці, наприклад правова система чи політична стабільність. Присвоєння чи зміна суверенного рейтингу є не лише кількісною оцінкою іміджу країни на міжнародній арені, а й визначальним фактором доступності та вартості обслуговування зовнішніх запозичень.

      Як  правило, східноєвропейські країни, які розпочинали перебудову своїх  економік, не маючи рейтингової історії, отримували спочатку дуже низькі рейтинги. Наприклад, такими були перші рейтинги Польщі й Литви. На думку рейтингових агентств, це зумовлювалося труднощами в управлінні на етапі економічної трансформації, звуженням традиційних ринків збуту та неадекватними правовими системами. Однак ці країни дуже швидко піднялися на рейтинговій шкалі, невдовзі отримавши кредитні рейтинги інвестиційного характеру [19, с. 98].

      Сьогодні  Україна оцінюється як країна з 80—100-процентним ризиком для інвестицій, з непривабливим  інвестиційним кліматом, недосконалим законодавством, відсутністю належної банківської системи та ринкової інфраструктури, зловживаннями та корупцією, недосконалою структурою

економіки, незавершеною приватизацією стратегічних підприємств.

      Крім  рейтингів, на готовність потенційних  кредиторів надавати кошти (взагалі  чи під конкретний відсоток) впливають  і відносини країни, яка претендує на позику, з Міжнародним валютним фондом. Адже він за взаємною згодою держав-членів здійснює функцію моніторингу макроекономічних показників країн, що є його членами, і кредитує тільки ті країни, які реалізують схвалені ним стабілізаційні програми. Будь-яка відкрита Фондом кредитна лінія полегшує отримувачу коштів доступ на світовий ринок позичкових капіталів: з погляду потенційних кредиторів кредит МВФ є немовби свідченням платоспроможності кредитованої ним країни. Запозичення у міжнародних фінансових організацій (МВФ та Світового банку) — третій варіант поповнення державної скарбниці за рахунок зовнішніх надходжень. Сьогодні це чи не єдиний доступний для України засіб залучення коштів до Державного бюджету. Умови надання і обслуговування пропонованих цими двома міжнародними установами кредитів, а також доцільність їх залучення нашою країною та ефективність використання  досить актуальна тема на сучасному етапі. 

  2.3.  Управління державним боргом 

     Безпосереднім результатом росту державного боргу є організація системи управління державним боргом.

     Під управлінням державного боргу розуміється  сукупність дій держави, пов’язаних з вивченням кон’юнктури на ринку  позичкових капіталів, випуском нових  позик та виробленням умов випуску, з виплатою процентів за раніше випущеним позикам, проведенням конверсій та консолідацією позик, визначенням курсу облігацій на грошовому ринку, проведенням заходів з визначення ставок процентів по державному кредиту. До управління державним боргом відносяться і заходи держави з погашення

раніше  випущених позик, строк дії яких вийшов.

     Операції, пов’язані з обслуговуванням  державного боргу, тобто підготовку документів, необхідних для продажі  нових випусків державних цінних паперів, вивчення кон’юнктури на ринку  позичкових капіталів, розміщення позик серед кредиторів, виплату та нарахування процентів здійснюють спеціальні підрозділи міністерства фінансів. Витрати з управління державним боргом, як правило, показуються в якості особливих фінансових операцій окремо від бюджету. До витрат бюджету включаються лише процентні виплати а боргом. В країнах капіталу державні позики розміщуються урядом на ринку позичкового капіталу двома способами: в порядку підписки або при посередництві банків. Перший спосіб мало розповсюджений: підписка розтягується на тривалий час, її сума невідома, виникають додаткові витрати на утримання апарату службовців. Тому уряд отримує операції з продажу облігацій банкам.

     Облігації, які призначені для реалізації основної суми позики, зазвичай розміщуються через банки, а для мобілізації дрібних заощаджень населення – через ощадні каси (банки) та податкові управління. Наприклад, у Великобританії місцеві ощадні банки та ощадні каси при поштових відділеннях реалізують ощадні бони та ощадні сертифікати. В США операції з розміщення державних позик безпосередньо входять в компетенцію федеральних резервних банків. Значна частина облігацій купується і

комерційними  банками як для власного портфеля, так і для перепродажу.

     Основними передплатниками по державним позикам  виступають урядові установи, спеціальні довірчі фонди, які управляються урядом, промислові корпорації, банки, місцеві органи влади, приватні інвестори, страхові компанії та ін. Передплатниками можуть бути і іноземні інвестори. Приватні особи займають невелику питому вагу серед них. Установи та організації придбають облігації для себе і для наступної перепродажі. Для банків розміщення облігацій державних позик є джерелом крупної наживи ще й тому, що вони отримують не тільки комісійну нагороду від держави за розміщення позики (комісія виплачується в розмірі 0,8-1,5 % суми позики), але також і курсову різницю при продажі облігацій, як

правило, складає значні суми.

     Важливу роль в управлінні державним боргом грає другорядний ринок державних  облігацій, де обертаються цінні папери попередніх випусків. Ці операції виконують дилери, в число яких входять крупні банки. Дилери систематично продають та купують державні облігації за об’єктивний курс, тісно пов’язані з урядовими колами. Умовами дилерів вимушені користуватися всі продавці та покупці державних облігацій. Суми, які держава отримала в позику, повинні бути після строку повернені кредиторам. Погашення державних позик, а також виплата процентів в теперішній час відбувається за рахунок бюджетних засобів. Однак в умовах різкого росту державної заборгованості уряду рідко погашають борг за рахунок поточних доходів.

     Позики  погашаються через казначейства та банки різними методами: викупом  облігацій на фондовій біржі або  безпосередньо у кредиторів, проведенням  тиражів виграшів та тиражів погашення по виграшним позикам, які публікуються в пресі. Інколи платежі по державним позикам відбуваються у вигляді ануїтетів, тобто у вигляді щорічних виплат, які включають як проценти, так і частина основної суми позики.

     Операції  з управління державним боргом тісно пов’язані з касовим

виконанням  бюджету та виконуються звичайно емісійними банками. Ці банки беруть участь у випуску позик, виплаті  процентів по ним (оплачують вигравші облігації за виграшними позиками та проценти по процентним позикам), а також оплачують облігації, які підлягають викупу. Часто суми проценти по держаному боргу, які виплачуються, перевищують суми його

чистого приросту.

     Держава має право уточнювати першочергові умови позики. Зміна першочергових  умов позику, як стосуються дохідності, називаються конверсією. Частіше всього при конверсії уряд змінює розмір номінального проценту, звичайно зменшуючи його, ставлячи ціллю знизити державні витрати, пов’язані з виплатою процентів по боргу. Консолідація позик, як правило, проводиться одночасно з їх уніфікацією, тобто об’єднанням декількох позик в одну позику. В результаті цієї операції утворюється консолідований борг.

     Існує декілька методів проведення конверсій, головним з яких є конверсії примусові, добровільні та факультативні. При примусовій конверсії кредитор зобов’язаний поміняти облігації старої позики на облігації нової з пониженням процентної ставки. При добровільній конверсії кредитор має право погодитися на нові умови або отримати дану в борг державі суму знову, при факультативному – погодитися або відмовитися від змін умов позики щоб зацікавити власників облігацій в конверсії. Конверсія державних позик здійснюється при надлишку позичкового капіталу. При конверсії знижується середня норма дохідності, в результаті чого курси облігацій

підвищуються, що збільшуються доходи власників облігацій. Конверсії постійні в умовах хронічно зростаючого державного боргу, але вони недосить ефективні. Поза цих основних методів управління державним боргом, уряд може викупити позики, які обертаються на ринку позичкового капіталу, даючи таке доручення центральним та комерційним банкам. 

     Висновок.

     Отже  з огляду на стан економіки та її проблеми Україна найбільше зацікавлена  в отриманні довгострокових низькопроцентних кредитів. Однією з головних переваг запозичень на внутрішньому ринку капіталів є неемісійний характер коштів, які залучаються до бюджету. Державні облігації використовуються як безризикові активи та найліквідніші фінансові інструменти і водночас стають ефективним засобом реалізації урядом обраної монетарної політики.

      Від моменту проголошення незалежності України за міжнародними та міжурядовими домовленостями їй було відкрито 11 іноземних  кредитних ліній на загальну суму понад 2,5 млрд доларів. Нашу країну кредитували  Росія, Японія, Туркменистан, США, Німеччина, Італія, Франція.

      Сьогодні  Україна оцінюється як країна з 80—100-процентним ризиком

для інвестицій, з непривабливим інвестиційним  кліматом, недосконалим законодавством, відсутністю належної банківської  системи та ринкової інфраструктури, зловживаннями та корупцією, недосконалою структурою економіки, незавершеною приватизацією стратегічних підприємств.

     Безпосереднім результатом росту державного боргу  є організація

системи управління державним боргом. Під  управлінням державного боргу

 розуміється  сукупність дій держави, пов’язаних  з вивченням кон’юнктури на

ринку позичкових капіталів, випуском нових  позик та виробленням умов

 випуску. Важливу роль в управлінні державним боргом грає другорядний

ринок державних облігацій, де обертаються цінні папери попередніх випусків. Ці операції виконують дилери, в число яких входять крупні банки.

ВИСНОВОК  

  Державні позики (кредитні відносини, в яких позичальником чи кредитором виступає держава або її місцеві органи) ще з середніх віків є одним з найпоширеніших засобів акумуляції грошових ресурсів, необхідних для розв'язання загальнодержавних проблем. Нині практично всі промислово розвинені країни своїми економічними успіхами тією чи іншою мірою завдячують ринкам циклічних внутрішніх або зовнішніх запозичень, які вдало функціонують протягом десятиліть і навіть століть.