Государственные займы в Украине

    Таким чином державні позики – це кредитні відносини між державою та фізичними або юридичними особами, в результаті яких держава отримує обумовлену суму грошових засобів на певний строк за встановлену плату. Державна позика є одним з найважливіших структурних компонентів у фінансовій системі багатьох країн. Згідно Бюджетного кодексу України  Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, визначених законом про Державний бюджет України.

    Державні  позики мають ту ж класову сутність, що й податки. Однак

експлуатований  характер позик прихований тим, що головними  кредиторами держави є володарі позичкового капіталу.

    Згідно класифікації державні позики класифікуються відповідно до умов, які визначені державою та її кредиторами, в залежності від місця та способів розташування, строків погашення, дохідності, валюти та інших особливостей. Також державні позики поділяються на облігаційні та безоблігаційні. Слід пам’ятати, що для кожної країни характерна своя специфіка в розташуванні облігацій державних позик, яка обумовлена особливостями економічного розвитку країни.

    Таким чином, найбільшого розповсюдження серед державних цінних

паперів у практиці ринкових країн набули облігації та казначейські зобов'язання, які є борговими цінними паперами, що засвідчують внесення їхніми власниками коштів, дають право на отримання  доходу, а також на

повернення  коштів після визначеного строку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  РОЗДІЛ ІІ. РОЛЬ ДЕРЖАВНИХ  ПОЗИК  В УКРАЇНІ 

  2.1.  Державні позики України на внутрішньому ринку 

   За роки свого існування як незалежної держави Україна встигла отримати майже всі різновиди кредитів, за винятком натуральних та виграшних. На різних етапах розвитку, залежно від поточних проблем держави і стану справ на світових ринках капіталу, перевага віддавалась якомусь одному типу запозичень (за можливості доступу України до обраного різновиду ресурсів).

  З огляду на стан економіки та її проблеми наша держава найбільше зацікавлена в отриманні довгострокових низькопроцентних кредитів. Що ж до вибору місця розміщення, то при вирішенні цього питання доводиться брати до уваги різні фактори. Так, необхідно враховувати, що в результаті зовнішніх запозичень надходження коштів спричиняє зростання загального обсягу фінансових ресурсів країни, а це дає змогу збільшити сумарний попит держави на товари й послуги вітчизняного виробництва або оплатити імпорт. Збільшення припливу іноземної валюти сприяє зміцненню національної грошової одиниці. Риск від надання кредитів (у вигляді плати за обслуговування) мають при цьому іноземці, до яких по закінченні терміну кредиту повертаються кошти [16, с. 92].

  Що ж до внутрішніх запозичень, то вони уможливлюють перерозподіл наявних у країні ресурсів між секторами економіки. Однак це не супроводжується зростанням загального попиту. Надмірний розвиток ринку внутрішніх запозичень зумовлює скорочення інвестицій у виробництво. Риск від надання кредитів мають національні агенти, а капітал після використання залишається в країні. Якщо аналізувати можливості поповнення державної скарбниці за рахунок внутрішнього ринку, то тут варто розглянути два варіанти. Перший — запозичення у центрального банку країни, або «емісійне» фінансування. Практично всі країни колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги на першому етапі реформування своїх економік пережили період «емісійного» фінансування. Тобто держава для покриття своїх видатків вдавалась до випуску в обіг додаткової кількості грошових знаків, які мали примусовий курс. Одержуючи чистий емісійний дохід за рахунок різниці між величиною вартості отримуваних матеріальних цінностей та витратами на виготовлення грошових знаків, держава немовби встановлювала своєрідний податок. Однак у платників податків при цьому створювалась ілюзія, ніби вони взагалі не сплачують податків. Крім того, отримання емісійного доходу коштує державі дешевше, ніж утримання податкового апарату.

   Але емісійне фінансування, тобто утворення надлишкової грошової маси, є найпотужнішим інфляційним чинником, дія якого зумовлює швидке зменшення емісійного доходу держави внаслідок зниження купівельної спроможності грошей, що перебувають в обігу. Якщо у відповідь на це держава вдається до нових емісій, друкуючи паперові гроші дедалі вищого номіналу, то розкручується інфляційна спіраль, внаслідок якої гроші поступово втрачають здатність виконувати свої функції. Кінцевий результат — порушення безперервності процесу відтворення та балансу інтересів його суб'єктів, інтенсифікація перерозподільчих процесів, поглиблення галузевих диспропорцій, стимулювання некерованих процесів в економічному та суспільному житті країни. 

  Наочно проявилися численні негативні наслідки гіперінфляції. Адже вона обмежує довгострокову кредитну діяльність; зумовлює зростання контрактних витрат; призводить до виробничих шоків; стимулює переливання ресурсів із галузей виробництва до сфери фінансових послуг з метою так званого хеджування; спотворює систему цін, бухгалтерського обліку, податкової системи та оцінки реальних запасів в економіці; скорочує сферу грошового обігу, викликаючи появу та поширення натурального обміну; у зовнішньоекономічній сфері погіршує торговельний баланс, що і в теорії, і на практиці неминуче призводить до виснаження державних резервів

та девальвації  національної валюти; зумовлює доларизацію  економіки. 

  Другим варіантом використання резервів внутрішнього ринку є запозичення коштів у національній банківській системі та в національному небанківському секторі. Йдеться про залучення тимчасово вільних коштів підприємств та мобілізованих банками грошових накопичень держави і приватного сектора. Однією з головних переваг запозичень на внутрішньому ринку капіталів є неемісійний характер коштів, які залучаються до бюджету. Державні облігації використовуються як безризикові активи та найліквідніші фінансові інструменти і водночас стають ефективним засобом реалізації урядом обраної монетарної політики та підтримки оптимальних для кожного періоду рівня ліквідності банківської системи і курсу національної валюти.

  Основним атрибутом ринку внутрішніх запозичень, який успішно функціонує, вважається отримання доходів від використання залучених коштів в обсягах, що перевищують вартість обслуговування та погашення державних зобов'язань. Звичайно, в країнах, де економіка та ринок внутрішніх державних запозичень функціонують нормально, можливі й окремі винятки з цього загального правила. Вони найчастіше бувають пов'язані з факторами сезонного характеру або з надзвичайними подіями (у випадку необхідності залучення грошей населення для фінансування воєнних кампаній чи ліквідації наслідків стихійних катастроф). 

  Специфікою трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах стало порушення співвідношення між дохідністю облігацій і темпами зростання ВВП. А це ситуація, коли уряд змушений брати на себе дедалі нові зобов'язання для обслуговування старих боргів, тобто випускати нові облігації, щоб з допомогою отриманих коштів розплатитися з власниками облігацій попередніх емісій [18, с. 167].

  За умови збереження оптимального співвідношення між темпами збільшення ставок обслуговування та економічного зростання регулярна пропозиція з боку уряду облігацій з фіксованим доходом уможливлює створення класичної інфраструктури фондового ринку і являє собою дієвий засіб реалізації державою обраної монетарної політики. Регулюючи обсяг і ставки розміщення облігацій державної позики, емітент має можливість підтримувати коротко- та довгострокову ліквідність банківської системи країни на рівні, необхідному для ефективного обслуговування потреб економіки.

  Крім того, держава може використовувати грошові кошти, отримані від розміщення державних облігацій, як засіб цілеспрямованого регулювання параметрів курсу національної валюти: вимиваючи більш-менш значну частину грошової маси з валютного ринку, за відсутності на ньому нерезидентів, державні цінні папери забезпечують на якийсь час підтримку на ньому такої кон'юнктури, за якої вільно конвертована валюта навіть у разі посилення інфляційних очікувань не зустрічає адекватного попиту з боку утримувачів національної валюти. Зрештою створена завдяки внутрішнім запозиченням кон'юнктура валютного ринку стає надійною перепоною для конвертації національної валюти у тверду й подальшої її втечі на менш ризиковані ринки короткострокових кредитних ресурсів за кордон.

  При цьому, навіть не емітуючи облігації зовнішньої позики або

облігації в іноземній валюті, держава може впливати на масштаби надходження валюти шляхом встановлення певної відсоткової ставки на свої облігації, деноміновані у національній валюті. Для придбання таких облігацій іноземні інвестори змушені купувати національну валюту країни, в якій випускаються привабливі облігації, і розраховуватися нею за ці облігації. У довгостроковому аспекті — це вимивання ресурсів з кредитування реального сектора (так званий ефект витіснення), що супроводжується пригніченням виробництва, а також призводить до різкого зростання внутрішнього боргу. У короткостроковому аспекті — прискорення припливу портфельних (спекулятивних) капіталів, наслідком чого стає зменшення експорту і зростання імпорту.

      Необхідною  передумовою розбудови ринку  внутрішніх запозичень є

 наявність  у країні фінансового ринку, передусім міцного банківського

сектора, покликаного бути посередником у  процесі мобілізації заощаджень

та капіталу й наданні кредитів на комерційних  умовах. Комерційні ж дуже довго  залишалися незначними за розміром кредитними спілками, які обслуговували обмежені групи державних підприємств. На момент проголошення незалежності України Національний банк робив лише перші кроки, і навіть через 5—6 років усю банківську систему нашої держави можна було порівняти з якимсь середнім за розмірами банком будь-якої країни Євросоюзу.

  Серйозною перешкодою для запозичень у небанківському секторі досі лишається недовіра населення до державних органів, значно підсилена повним знеціненням внаслідок гіперінфляції заощаджень радянських часів у державному ощадному банку. Примусове ж залучення коштів населення шляхом широкомасштабної затримки платежів державою у формі багатомісячних невиплат зарплат, пенсій, соціальних платежів не тільки загрожує вибухом соціального невдоволення, а й через зниження платоспроможного попиту значної частки населення стає гальмом процесів економічного розвитку.  

  2.2.  Залучення державних позик України на зовнішньому ринку 

      Розглянемо  варіанти поповнення державної скарбниці  за рахунок зовнішнього ринку. Перший з них — двосторонні урядові  кредити. Пряме державне кредитування на дво- чи багатосторонній основі веде свою історію з часів Першої світової війни. Але найбільшого розмаху воно набуло в перші роки після Другої світової, коли Сполучені Штати Америки, перетворившись на світового кредитора, фінансували повоєнну відбудову багатьох країн. Загалом же державні кредити (які формуються за рахунок частини національного доходу, акумульованого через держбюджет) у широких масштабах надаються переважно по лінії допомоги країнам, які розвиваються. Від моменту проголошення незалежності України за міжнародними та міжурядовими домовленостями їй було відкрито 11 іноземних кредитних ліній на загальну суму понад 2,5 млрд доларів. Нашу країну кредитували Росія, Японія, Туркменистан, США, Німеччина, Італія, Франція. Найдавнішим і найбільшим кредитором України була і залишається Російська Федерація, борг перед якою з 1993 р. до кінця тисячоліття стабільно перевищував 2 млрд доларів, часом зростаючи до 3 млрд (як це сталось у 1999 р.). У 1993 р. він становив майже три чверті всієї зовнішньої заборгованості України (2,7 млрд доларів). У подальшому частка заборгованості перед Росією ставала чимраз меншою.

      Так сталося не внаслідок сплати Україною боргів, а завдяки

збільшенню  загальної суми боргу в результаті запозичень з інших джерел. Аналогічним чином скорочення суми боргу, яке фіксувалося в окремі роки (1997 і 1998), також не було результатом повернення Україною боргів Росії, а зумовлювалося взаємозаліками, пов'язаними з розподілом Чорноморського флоту і перебуванням флоту РФ на території України, та іншими формами негрошових розрахунків. Самі ж борги спочатку акумулювалися, згодом реструктурувалися, далі знову накопичувались і знову реструктурувались, як

це сталося, наприклад, з боргами російському  «Газпрому».

      Вперше на виконання підписаної 20 березня 1995 р. міждержавної угоди з Росією про реструктуризацію боргу «Газпрому» (за імпортований в 1993—1994 рр. газ) Україна здійснила емісію 280 тис. облігацій зовнішньої державної позики (10 серій по 4 транші) номіналом 5 тис. доларів кожна. Платежі на суму 1,13 млрд доларів були реструктуровані так, що наша країна взяла на себе зобов'язання виплатити Росії за 10 років (починаючи з 1997) 1,4 млрд доларів. У 1995—1996 рр., згідно з угодою, треба було виплачувати лише відсотки по облігаціях, встановлені на рівні 8,5 % річних. Починаючи з 1997 р., український уряд мав щоквартально погашати пакет облігацій на суму 35 млн доларів. Термін остаточного погашення, згідно з умовами першої реструктуризації боргів за енергоносії, був призначений на 2007 р.

      Спочатку (особливо в перші роки, коли суми виплат були незначними)

Україна справно повертала гроші, скоротивши суму своєї заборгованості за облігаціями  до 1,015 млн доларів. Але на межі тисячоліть, зіткнувшись із необхідністю занадто великих (порівняно з доходами бюджету) зовнішніх виплат, вона відмовилася від обслуговування державних облігацій, причому не тільки «газпромівок», а й євробондів. Повторна реструктуризація боргів Росії за газ, отриманий за 7 років до того, відбулась у 2000 р. яка була не останньою.

      Аналогічна  доля спіткала й інші складові заборгованості України перед Росією. Зокрема, після  проведення у 1997 р. клірингу взаємних зобов'язань  України і Росії було реструктуровано  на 20 років залишок заборгованості України — 1,9 млрд доларів. За досягнутою міжурядовою домовленістю, з 1 січня 1998 р. ця частина державного боргу має погашатися шляхом щорічного заліку платежів за оренду Росією військово-морських баз Чорноморського флоту на території України (97,75 млн доларів на рік). У 2001 р. Україна й Росія знову повернулися до проблеми боргів.