Фінансове забезпечення місцевого господарства

Видатки житлового господарства складаються із заробітної плати, нарахувань на заробітну плату, плати за технічне обслуговування житлових будинків, витрат на ремонт житлового фонду та вивезення сміття, матеріальних витрат, а також оплати електроенергії на освітлення сходів, роботу ліфтів та на власні потреби, амортизаційних відрахувань відокремлених нежитлових будинків, витрат на утримання будинкового господарства, технічного інвентарю, механізоване прибирання територій та інших витрат.

Крім житлового господарства, органи місцевого самоврядування мають у своєму розпорядженні підприємства комунального господарства, до яких відносяться:

- санітарно-технічні підприємства (водопостачання, каналізація, санітарна очищення);

- внутрішньоміський транспорт;

- підприємства комунального обслуговування (лазні, пральні, перукарні, готелі);

- підприємства комунальної енергетики (електро-, газо- і теплопостачання);

- зовнішній благоустрій (дорожнє господарство, вуличне освітлення, озеленення);

- підсобні промислові та ремонтні підприємства, які обслуговують потреби комунального господарства.

Склад комунального господарства на кожній території різний. Він  залежить від кількості населення, особливостей господарського комплексу та інших специфічних умов (адміністративні центри, курортна місцевість, туризм тощо).

Затрати комунальних  підприємств складаються з прямих та накладних. До прямих відносять матеріали, заробітну плату, вартість електроенергії, палива, амортизацію основних засобів. До накладних затрат відносять затрати на управління і обслуговування виробництва.

Виручка від реалізації в комунальному господарстві - основне джерело відшкодування експлуатаційних витрат. У прибуткових галузях комунального господарства система тарифів за послуги диференційована залежно від категорії споживачів і якості послуг. Складовою відшкодування витрат є тарифи. Вони поділяються на такі групи:

- тарифи міського транспорту;

- тарифи санітарно-технічних підприємств (водопровід, каналізація, санітарне очищення). Ці тарифи диференційовані за споживачами;

- тарифи енергетичних підприємств - диференційовані за споживачами і за цільовим призначенням;

- тарифи готелів, лазень, пральних та інших послуг населенню - диференційовані залежно від якості послуг.

Розрахунок виручки  комунального підприємства проводиться  шляхом множення тарифної ставки на запланований обсяг послуг. На різні види послуг розрахунок робиться окремо з кожної послуги.

Фінансування капітальних  вкладень у прибуткових галузях комунального господарства здійснюється за рахунок амортизації, частини прибутку, довгострокових кредитів, коштів місцевих бюджетів; у неприбуткових - за рахунок бюджетних коштів.

До числа підприємств  комунальної власності відносяться  також транспортні підприємства. На транспортні підприємства покладені завдання з перевезення пасажирів. При цьому обсяги перевезень поділяються на перевезення пасажирів, які сплачують за свій проїзд, і пасажирів, які користуються пільгами. Усі доходи й витрати транспортних підприємств планують.

Доход транспортних підприємств  включає:

-          доходи від платних перевезень;

-          бюджетні дотації;

-          доходи  від інших видів діяльності.

Доходи від платних  перевезень становлять до 95% сукупних доходів. Їх визначають шляхом множення кількості пасажирів, що планується перевезти, на ціну одного перевезення (тариф).

Доходи від інших видів діяльності планують, виходячи з досягнутого за попередній період рівня доходів з урахуванням змін, що відбудуться в плановому періоді.

Транспортні підприємства мають специфічні статті витрат, притаманні лише таким  підприємствам, зокрема:

- для автотранспортних підприємств - це витрати на придбання паливно-мастильних матеріалів, які становлять майже 1/3;

- на підприємствах електротранспорту - витрати на придбання електроенергії.

Ринкові умови господарювання потребують реформування підприємств  комунальної власності. Його метою є створення ефективного ринкового механізму функціонування підприємств комунальної власності для підвищення рівня обслуговування споживачів шляхом поступового запровадження економічно обґрунтованих цін і тарифів на житлово-комунальні послуги на базі реальної вартості цих послуг з одночасним реформуванням галузі.

 

1.3 Забезпечення самостійності  місцевих бюджетів в зарубіжних країнах

 

Проблеми становлення інституту самостійних місцевих бюджетів в Україні не можна розв'язати без використання зарубіжного досвіду формування власних доходів місцевих бюджетів, які складають, наприклад, у Швеції та Швейцарії більш ніж 70, в Іспанії – 50, у Норвегії – 56 відсотків доходів місцевих бюджетів. Це також пов'язано з необхідністю запровадження в Україні поділу місцевих бюджетів на два самостійних розділи: поточний бюджет і бюджет інвестицій.

Розглянемо деякі аспекти вказаного  зарубіжного досвіду функціонування системи самостійних місцевих бюджетів.

1. Види місцевих бюджетів у  федеративних країнах визначаються  на основі законодавства кожного  суб'єкта федерації. В унітарних  державах їхня система встановлюється  на основі єдиного загальнодержавного законодавства. Як у федеративних, так і в унітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної системи та єдиної бюджетної класифікації. У цих країнах не формується єдиного зведеного загальнодержавного бюджету. Кожен рівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет. Цей бюджет він формує і виконує самостійно, відповідно до покладених на нього функцій. Бюджети адміністративних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн не включаються до бюджетів адміністративних одиниць вищого рівня. Таким чином, тут не використовується таке поняття, як зведені бюджети адміністративно-територіальних утворень.

2. Закономірним для  всіх розвинутих зарубіжних країн  є поділ місцевих бюджетів  на два самостійних функціональних види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи.

Видатки місцевого поточного  бюджету спрямовуються на:

• поточні потреби;
• забезпечення утримання соціально-культурної сфери;
• адміністративні витрати;
• соціальний захист;
• виконання делегованих повноважень;
• сплату видатків з боргу місцевої влади.

Доходи місцевого поточного  бюджету формуються за рахунок:

• місцевих податків і зборів;
• платежів;
• загальних субсидій, що надаються державною владою;
• інших доходів.

Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються  на:

• розвиток соціальної інфраструктури;
• капітальні вкладення;
• придбання устаткування і обладнання;
• інші інвестиційні програми;
• сплату основної частини боргу місцевих органів влади.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок:

• банківських кредитів;
• муніципальних (комунальних) позик;
• інвестиційних субсидій, що надаються державною владою;
• інших джерел.

Законодавство більшості  зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки  поточних бюджетів.

3. У законодавстві  багатьох зарубіжних країн є  також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою є уточнюючим основний бюджет. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вносити змін до основного бюджету. Додатковий бюджет забезпечує також зв'язок між основними бюджетами попереднього й поточного фінансового років. Він включає в поточному бюджетному році залишки та дефіцити бюджету попереднього фінансового року.

Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб, що мають фінансову  самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Це, наприклад, такі служби, як водопостачання, благоустрій та ін. Складання приєднаного бюджету дозволяє спрямовувати доходи відповідної служби на її фінансування.

4. Для зарубіжних країн характерна, як правило, три – або чотирирівнева система бюджетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджет центрального уряду, бюджети губерній (ленів) і бюджети комун. Трирівневу систему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та інших країнах. Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів і бюджети комун. Чотири рівні – у системі бюджетів ФРН: бюджет федерації, бюджет землі, бюджет округу і бюджет общини. У США чотири основних рівні системи бюджетів: центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, пов'язаних із функціонуванням цільових адміністративних утворень.

 

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ФІНАНСУВАННЯ МІСЦЕВОГО ГОСПОДАРСТВА

2.1 Особливості збалансування місцевих бюджетів

 

Принцип  збалансованості  місцевих бюджетів завжди мав велике значення. Він відображається в багатьох правових документах.

Доходна та видаткова  частини місцевих бюджетів визначаються в основному затверджуваними парламентом нормами. Це означає, що державні органи створюють систему місцевих бюджетів, основною умовою існування якої має бути гармонія між доходною та видатковою сторонами місцевих бюджетів, тобто рівновага. Передача обов'язків і відповідальності місцевим органам влади має супроводжуватися забезпеченням цих органів відповідними фінансовими ресурсами. З правової точки зору про відповідність між зв'язками та фінансовими ресурсами можна говорити тоді, коли обов'язки супроводжуються правами та компетенціями на використання джерел доходів. Ці компетенції можуть визначатися по-різному - від прав на використання ресурсів до нормативних компетенцій, тобто прав щодо встановлення податків. Місцеві органи влади повинні мати юридичне закріплені джерела доходів, достатні для покриття обов'язкових видатків. Це, звичайно, не означає, що місцеві органи влади можуть мати можливість виконувати тільки обов’язкові функції. Може бути ситуація, за якої місцеві органи влади мають на своїх рахунках необхідні фінансові кошти, але не мають відповідних прав щодо їх використання. Існує небезпека, що чіткий розподіл обов'язків і ресурсів зменшить самостійність місцевих органів влади. Однак така небезпека не означає зв'язку між збалансованим бюджетом та недостатньою самостійністю. Збалансована система доходів і видатків має забезпечувати відповідний рівень самостійності місцевих органів влади як у видатковій, так і в доходній частині.

Закладання в українському законодавстві принципів збалансованості  місцевих бюджетів було спричинено загальною складною фінансовою ситуацією та інфляцією. Приводом цього було також побоювання, що при набутті значної відносної самостійності місцеві органи перевищать власні доходи і це стане зайвим тягарем для надто дефіцитного бюджету держави. Частково з такими думками можна погодитись. Однак за відсутності протягом років достатніх власних місцевих доходів прийняте положення фактично обмежувало самостійність регіонів, змушуючи їх скорочувати видатки. Цю ситуацію не можна вважати за правильну. В багатьох випадках намір самостійності місцевих органів влади може залишитися лише декларативним, підкреслюючи також теоретично визнану регіональну самостійність територіального планування.

В міру розвитку вітчизняної  системи місцевої влади необхідно давати оцінку взаємовідносинам між органами місцевого самоврядування, регіонами та урядом. Така оцінка має стосуватися впливу зазначених взаємовідносин на можливості участі у співпраці за умов глобалізації світової економіки. У ситуації обмеженості публічних бюджетів уряд може відмовитися від деяких програм з метою збалансування бюджету держави. Постає ряд питань. Чи повинні місцеві органи влади у відповідь на такі обмеження також призупинити діяльність у цих сферах? Якщо ні, то яким способом має фінансуватися місцева сфера послуг? Чи нові обов'язки мають передаватися від уряду місцевим органам влади разом із додатковою фінансовою підтримкою у вигляді дотації або нових джерел доходів? До якого рівня уряд має втручатися у розбіжності, які виникають з неправильного закріплення компетенцій у галузі видатків і з різного податкового потенціалу?

Під час пошуку відповідей на ці питання необхідно пам'ятати  про певні засади, якими треба  керуватися. Основне питання, яке  виникає в дискусіях про місцеві  податки та доходи місцевих бюджетів, - чи повинні особи, які користуються публічними послугами та майном в міру своїх можливостей за них платити? Коли люди можуть користуватися майном чи послугами за цінами, нижчими від їх вартості, ними користуються у більших обсягах, ніж тоді, коли ціни вищі. Якщо особи, які послуговуються публічним секторам, не зобов’язані за них платити, то на такі програми необхідно виділяти надто багато коштів за рахунок інших. Це спричиняє марнотратство обмежених засобів та створює ситуацію, коли особи, які користуються послугами, субсидуються тими, хто ними послуговує. Така ситуація видається несправедливою. З вимоги, щоб ті, хто користується послугами, платили за них, випливає кілька правил. Зокрема залежно від рівня відповідальності органів місцевої влади за надання послуг вони повинні мати доступ до диференційованих джерел доходів, щоб мати більші можливості пов'язувати пропоновані послуги із податками, що стягуються в даному регіоні.