Фінанси як економічна категорія

    Державний внутрішній борг складається із заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими  зобов'язаннями уряду. Він формується в результаті випуску державних  цінних паперів, отримання кредитів та виникнення інших боргових зобов'язань.

    Зовнішній державний борг – сукупність боргових зобов'язань держави, що виникли  в результаті запозичення держави  на зовнішньому ринку.

    Державний зовнішній борг складається з:

    • позик на фінансування державного бюджету  та погашення зовнішнього державного боргу;

    • позик на підтримку національної валюти;

    • позик на фінансування інвестиційних  та інституціональних проектів;

    • гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов'язань  у зв'язку з некомерційними ризиками;

    • державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено державним бюджетом України.

    Розмір  державного боргу розраховується у  грошовій формі, як непогашена основна  сума прямих боргових зобов'язань держави. Стан державного боргу визначається на останній день звітного періоду та включає операції за цей день.

    Залишаючись достатньо високим, рівень державного боргу України водночас не є критичним. Згідно з міжнародними стандартами 

30

(Маастрихтською  угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60% від ВВП.

    За  формою залучення коштів державний  борг поділяється на державні запозичення  та гарантії.

    Державні  запозичення – залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності та повернення.

    Розрізняють: державне внутрішнє запозичення, що здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку; державне зовнішнє запозичення – державне запозичення, що здійснюється шляхом укладання з 
нерезидентами України угод про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку.

    Державне  запозичення може здійснюватись  лише з метою:

    • фінансування дефіциту державного бюджету;

    • підтримки платіжного балансу та поповнення валютних резервів;

    • на інші цілі, встановлені законом України в кожному окремому випадку.

    Державна  гарантія – зобов'язання держави  в особі Кабінету Міністрів 
України, що діє через Міністерство фінансів України, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником, іншим німе Україна, зобов'язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

    Формою  надання державної гарантії є  державна порука. Основними способами  реалізації державних гарантій та запозичень можуть бути:

    • випуск (емісія) державних цінних паперів;

    • укладення угод про позику та гарантійних  угод;

    • інші способи, передбачені законодавством України. 
 

    31

    При наданні державних гарантій виникає  потенційний державний борг, який стає реальним за умови відшкодування  кредитору суми зобов'язань позичальника, за якими держава була гарантом.

    За  валютою залучення державний  борг поділяється на борг у національній та іноземній валюті.

    Внутрішній  борг переважно формується в національній валюті. Для залучення коштів емітуються цінні папери, які розміщуються на внутрішньому фондовому ринку. Державний борг в іноземній валюті виникає в результаті здійснення безпосереднього запозичення коштів в урядів зарубіжних країн, міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних банків, а також

розміщення  державних боргових зобов'язань на міжнародних ринках капіталів. 
Залежно від терміну залучення коштів розрізняють: короткостроковий борг (з терміном погашення до одного року), середньостроковий (від одного до п'яти років), довгостроковий (від п'яти років і більше).

    Державний борг можна поділити також на:

    - капітальний, який включає всю  сукупність боргових зобов'язань  держави на певну дату;

    - поточний, що складається з платежів  по зобов'язаннях, які позичальник  повинен погасити у звітному періоді .

    Основними причинами виникнення та зростання державного боргу в Україні є дефіцит державного бюджету та постійний дефіцит платіжного балансу країни. Для фінансування дефіциту Державного бюджету України залучаються кошти міжнародних фінансових організацій.

    Політика  управління державним боргом включає такі важливі складові: формування боргової стратегії, націленої на забезпечення сталості та обґрунтованості рівня державного боргу; досягнення збалансованої структури боргу; активне управління ринковою частиною державного боргу; збереження потенціалу рефінансування боргу при зміні кон'юнктури фінансових ринків; виконання цільових орієнтирів щодо вартості обслуговування боргу і  

32

допустимого ступеня ризику; утримування заборгованості державного сектора економіки на економічно прийнятному рівні.[8, c. 93 – 95]

    У міжнародній практиці головним критерієм  для оцінки боргової сталості є співвідношення державного боргу до розміру ВВП. Цей показник відображає потенціальні можливості національної економіки  розрахуватися з кредиторами.

    Державний борг України щорічно зростає  (додаток № 6).

Проілюструємо цю ситуацію за допомогою (додатка № 7).

    В 2008 році порівняно з 2007 роком сума державного боргу України збільшилася на 59395371,1 тис. грн. або на 83,3%.

    Протягом 2009 року сума державного боргу України збільшилася у гривневому еквіваленті на 80934542,0 тис. грн. або на 61,9%. Це відбулося за

рахунок випуску облігацій внутрішньої державної позики для збільшення статутних капіталів банків і НАК «Нафтогаз України», для поповнення Стабілізаційного фонду, отримання другого траншу позики Міжнародного валютного фонду, отримання першого програмної позики Світового банку на реабілітацію фінансового сектора і зростання курсів іноземних валют до гривні.

    При цьому, державний борг України збільшився на 80 млрд 934 млн 542,0 тис. грн (61,9%), у тому числі: державний зовнішній борг збільшився на 34 млрд 531 млн 012,9 тис. грн (40,1%) в основному за рахунок отримання другого траншу кредиту Міжнародного валютного фонду (на суму 36,9 млрд грн) і зростання курсів іноземних валют до гривні (на суму 3,0 млрд грн). Державний внутрішній борг збільшився на 46 млрд 403 млн 529,2 тис. грн (103,9%) в основному за рахунок випуску облігацій внутрішньої державної позики для збільшення статутних капіталів банків і НАК «Нафтогаз України» (на суму 44 млрд грн).

    Для забезпечення керованості боргових процесів в Україні слід дотримуватися  економічно безпечного дефіциту бюджету  та обмежити зростання умовних зобов'язань держави. З метою забезпечення стабільності державних фінансів України у середньостроковій перспективі та запобігання різкому зростанню боргових зобов'язань Уряду в період економічного спаду

33

необхідно запровадити моніторинг і оперативний облік усіх видів фінансових зобов'язань держави, які потенціально можуть впливати на розмір державного боргу України, а також систему заходів, спрямованих на зменшення обсягу позикового фінансування ризикових і потенціально небезпечних форм.

    З метою забезпечення повного врахування фінансових ризиків, пов'язаних з нагромадженням умовних зобов'язань, уряду доцільно на регулярній основі готувати "Звіт про умовні зобов'язання, податкові витрати та інші фіскальні ризики". Прикладом для наслідування щодо цього може слугувати відповідна звітність в Австралії, Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії та США. Такі звіти повинні включати перелік джерел фіскальних ризиків, оцінку їх чутливості до різних подій та впливу на фінансову позицію уряду, а також наводити дані про

алокативну  ефективність і номінальну (прогнозовану) вартість державних витрат.

    Отже, фінансова система є одним  з головних важелів здійснення державою фінансової політики. Напрями фінансової політики залежать від економічного стану країни та завдань, що вирішуються.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

34

3. ПРОБЛЕМИ ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ. 

     Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього  фінансової стабілізації в Україні  залишається інфляція. Негативні  соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн провести політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу прибутків.

     Оцінюючи  характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного Кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.

     Бюджетна  політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширяється попит на споживчі товари і послуги.

     Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70 роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками і витратами.

     Другий  підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним

35

банком, який визначає емісію, змінює кількість  грошей в звертанні і ставки позикового процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести дефляціонні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

     Намагаючись приборкувати інфляцію, що вийшла з-під контролю,  уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

     Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни.  Становлення ринку в Україні, зокрема,  в значній мірі, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим був методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і прибутками, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.

     Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.