Заробітня плата в ринковій економіці

Держава також має забезпечувати  науково-методичне обґрунтування  заробітної плати, тарифних умов, розроблення  нормативів трудових затрат на масові технологічні процеси, дослідження  і вивчення зарубіжного і вітчизняного досвіду з проблеми організації  заробітної плати тощо.

Державне регулювання оплати праці  полягає передусім у визначенні і перегляді розміру мінімальної  заробітної плати й умов, які впливають  на її величину.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:

· вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у  міру стабілізації та розвитку економіки  країни;

· загального рівня середньої заробітної плати;

· продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна заробітна плата  встановлюється у розмірі, не нижчому  за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Установлюючи мінімальну заробітну  плату, країни з розвинутою ринковою економікою орієнтуються на відповідні конвенції Міжнародної організації  праці. Як свідчить практика цих країн, визначення мінімуму заробітної плати  на загальнонаціональному рівні  є хоча і важливим, проте додатковим, а не основним інструментом регулювання  оплати, оскільки пріоритет зберігається за колективними переговорами. Державне регулювання оплати праці має  за мету визначити найменший рівень заробітної плати, “стартові” позиції  учасників колективних переговорів, нижче рівня яких угоди неможливі.[1, ст.77]

У сучасних умовах в Україні метою  встановлення мінімальної заробітної плати є фіксування нижньої межі розмірів оплати праці. Отже, мінімум  заробітної плати розглядається  як інструмент у боротьбі з бідністю через надання всім працівникам  на умовах найму на підприємствах  усіх форм господарювання гарантованого  захисту від невиправдано низьких  ставок заробітної плати.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною  Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України з  урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників  професійних спілок, власників або  уповноважених ними органів, які  об'єдналися для ведення колективних  переговорів і укладення генеральної  угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від  зростання індексів цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Установлена на рівні держави мінімальна заробітна плата являє собою  її державну гарантію для всіх категорій  найманих працівників і не підлягає зниженню на рівні галузі і підприємства. Установлюються державні норми і  гарантії в оплаті праці за роботу в понад-нормований час; у святкові неробочі та вихідні дні; за час простою під час виготовлення продукції, що виявилася браком не з вини працівника.

Держава визначає норми і гарантії в оплаті праці працівників, молодших вісімнадцяти років, за скороченої тривалості їх щоденної роботи тощо; гарантії для  працівників щодо оплати щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, хто направляється для  підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану  роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок  і жінок, які мають дітей віком  до трьох років, переведених на легшу  роботу; при різних формах виробничого  навчання, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям; для донорів  тощо. Гарантії та компенсації працівникам  у разі переїзду на роботу до іншої  місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо. Ці норми  і гарантії в оплаті праці є  мінімальними державними гарантіями. [12, ст.152]

 

2. Договірне регулювання заробітної плати.

 

Договірне регулювання заробітної плати є важливою складовою системи  соціального партнерства.

Функціонування системи соціального  партнерства здійснюється на тристоронній співпраці підприємців (роботодавців), найманих працівників та органів  державної влади.

Мета соціального партнерства  полягає в прагненні держави, роботодавців і найманих працівників  досягти загального блага в суспільстві  шляхом підвищення продуктивності праці, розвитку науково-технічного прогресу, збільшення валового національного  продукту, підвищення рівня життя  населення.

Соціальне партнерство ґрунтується  на демократичних засадах: свободи, плюралізму, бажанні сторін досягти  взаєморозуміння в прийнятті  спільних рішень, наданні можливостей брати участь в управлінні виробництвом і розподілі створеного продукту. Держава забезпечує правове регулювання взаємовідносин між партнерами, встановлює і контролює дотримання мінімальних норм і гарантій у сфері праці і соціально-трудових відносин (умови оплати праці, відпочинку, соціального захисту населення тощо).

Підприємці (роботодавці), захищаючи  свої інтереси і права як власників  засобів виробництва, в соціальному  партнерстві вбачають можливість проведення погодженої технічної й економічної  політики без різких потрясінь і  руйнівних конфліктів. Підприємці несуть основну відповідальність за результати господарювання, забезпечення належних умов праці і розмірів її оплати та фінансового забезпечення соціального  захисту працівників.

Профспілки як захисники і виразники  інтересів найманих працівників  покликані виборювати і захищати соціальні, економічні та професійні права  робітників і службовців, боротися за соціальну справедливість, сприяти  створенню для людини належних умов праці й життя.

Система соціального партнерства  об'єднує можливості держави. підприємців  і профспілок для досягнення соціального  миру, сприяє створенню належних умов для економічного розвитку країни, позитивно впливає на формування і використання трудових ресурсів. Здійснення цього відбувається шляхом розроблення і реалізації узгоджених економічних і соціальних програм, забезпечення певних гарантій щодо оплати праці, робочого часу і відпочинку; регулювання ринку праці і  створення необхідних умов для підвищення ефективності зайнятості населення; забезпечення на виробничому рівні згідно з  угодами і договорами належних умов для ефективного використання трудового  потенціалу.[1, ст. 78]

Договірне регулювання  оплати праці найманих працівників в Україні здійснюється на основі системи тарифних угод на всіх рівнях управління, які досягаються в результаті колективних переговорів.

Переговори ведуться й угоди  укладаються на державному, міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях. Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств, що розташовані на території Республіки Крим (крім підприємств, що є загальнодержавною власністю, і тих, які є комунальною власністю), може здійснюватися на основі тарифних угод, які укладаються на територіальному (місто, адміністративний район) і комунальному рівнях (реґіональна тарифна угода).

На державному рівні переговори проводяться між Кабінетом Міністрів і Радою Федерації незалежних профспілок України. Результатом переговорів має бути укладення генеральної (міжгалузевої) тарифної угоди, яка досягається з урахуванням консультацій з галузевими державними органами управління, концернами, асоціаціями, радами підприємств, радами підприємців, а також галузевими та іншими профспілками або спілками (об'єднаннями) трудящих.

На галузевому рівні тристоронні колективні переговори проводяться між уповноваженими представниками державного органу (органів) управління, уповноваженими представниками спілки підприємців і відповідними уповноваженими представниками галузевої профспілки (профспілок). У разі відсутності профспілки (профспілок) або висловленні їй недовіри трудящими у переговорах беруть участь представники самих трудящих. Результатом переговорів має бути укладення галузевої тарифної угоди.

На територіальному рівні колективні переговори можуть проводитися між спілками підприємств, групами підприємств або підприємств, розташованих на цій території, незалежно від форми власності і господарювання. Учасниками переговорів є уповноважені представники спілки, групи підприємств або підприємства, а також відповідні уповноважені представники профспілки (профспілок). Якщо профспілка відсутня або трудящі висловлюють їй недовіру, у переговорах беруть участь уповноважені представники самих трудящих. Колективні переговори доцільно проводити за участю уповноважених представників територіального органу з праці, а також територіальних профспілок. Вони мають забезпечувати організацію переговорів і методичну допомогу в досягненні угод.

На рівні підприємства, організації тарифна угода як складова частина колективного договору укладається між уповноваженими на те представниками адміністрації або власника і профспілки (представниками трудящих).

Предметом генеральної тарифної угоди  є :

· диференціація мінімальних тарифних ставок за видами виробництв, робіт  і діяльності у виробничих галузях  залежно від важкості праці, але  не нижче встановленої державою мінімальної  заробітної плати;

· єдині для всієї території  України мінімальні ставки компенсаційних доплат за роботу в несприятливих, шкідливих  і небезпечних умовах праці, які  диференціюються за видами і категоріями  умов праці;

· єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами;

· взаємні зобов'язання сторін щодо виконання угоди. Предметом генеральної  тарифної угоди можуть бути й інші питання оплати праці та соціальних гарантій працівників, які сторони переговорів вважають за необхідне внести до генеральної тарифної угоди, що не суперечать законодавству.

Предметом галузевої, а також реґіональної тарифної угоди, що

укладається на комунальному рівні  є:

· єдині для підприємств відповідної  галузі (підгалузі), території тарифна  сітка робітників і шкали співвідношень  мінімальних посадових окладів  за групами посад керівників, спеціалістів і службовців або єдина відповідно галузева (підгалузева), територіальна  тарифна сітка для всіх категорій  працівників;

· єдині для різних категорій  працівників відповідної галузі (підгалузі), території мінімальні розміри  доплат і надбавок, що враховують специфіку  умов праці окремих професійних  груп;

· взаємні зобов'язання сторін щодо виконання угоди. Предметом галузевої, а також реґіональної тарифної угоди, укладеної на комунальному рівні, можуть бути й інші питання оплати, нормування праці та соціальних гарантій працівників, що не суперечать законодавству і  нормам генеральної тарифної угоди, які сторони переговорів вважають за необхідне включити до галузевої, а також реґіональної тарифної угоди, що укладається на комунальному рівні.

Предметом тарифної угоди на виробничому  рівні як складової частини колективного договору є:

· форми й системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій  та груп працівників;

· мінімальна тарифна ставка, диференційована  за видами і типами виробництва у  межах рівнів, передбачених генеральною  тарифною угодою для відповідних  видів і типів виробництв галузі (підгалузі);

· розміри тарифних ставок і посадових  окладів за розрядами робіт і  посадами працівників;

· види і розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і  компенсаційних виплат і умови їх надання;

· умови оплати праці за роботу в понаднормований час, час простою, який мав місце не з вини працівника, тощо;

· взаємні зобов'язання сторін щодо виконання угоди.

Предметом тарифної угоди на виробничому  рівні як складової частини колективного договору можуть бути й інші питання  оплати праці та соціальних гарантій працівників, що не суперечать законодавству  і нормам генеральної, галузевої  та реґіональної тарифних угод, які  сторони переговорів вважають за необхідне включити до тарифної угоди  на виробничому рівні.[3, ст. 161]

Колективно-договірна система трудових відносин на виробничому рівні має  сприяти захисту інтересів як роботодавців, так і працівників, поліпшенню організації трудових відносин, а також забезпеченню їхньої стабільності.

У колективному договорі згідно із Законом  України “Про колективні договори і угоди” встановлюються взаємні  зобов'язання сторін щодо регулювання  виробничих, трудових, соціально-економічних  відносин, зокрема:

· зміни в організації виробництва  і праці;

· забезпечення продуктивної зайнятості;

· нормування і оплата праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати  та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.);

· встановлення гарантій, компенсацій, пільг;

· участі трудового колективу у  формуванні, розподілі й використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено  статутом);

· режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку;

· умови й охорона праці;

· забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організація оздоровлення і відпочинку працівників;

· гарантії діяльності профспілкової  чи інших представницьких організацій  трудящих.

Структура колективного договору, його розділи, додатки визначаються самостійно сторонами цього договору на основі їхніх зобов'язань, взятих кожною стороною з зазначенням посадових осіб, відповідальних за їх реалізацію, і  строків виконання.