Валютна політика, як складова грошово-кредитної політики НБУ

1.      Дисконтна політика — це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни облікової ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам, з метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу і рух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін. Отже, реалізація дисконтної політики центрального банку має як внутрішній, так і зовнішній аспект.

2.      Девізна політика — це інструмент валютної політики, що впливає на обмінний курс національної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти (девіз). Власне, саме поняття девізи означає платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків (звідси і назва політики). Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій. Валютна інтервенція — пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою впливу на обмінний курс національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземних валют

3.      Диверсифікація валютних резервів — це інструмент валютної політики центрального банку, який передбачає регулювання структури офіційних валютних резервів шляхом включення до їхнього складу іноземних валют різних країн. Під валютними резервами розуміють належні державі офіційні запаси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, в банківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях.

4.      Регулювання режиму валютного курсу — діяльність центрального банку, спрямована на встановлення порядку визначення і зміни обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют.

Обмінний курс — це вартість грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни, групи країн або в міжнародних розрахункових одиницях. Необхідність визначення обмінного курсу обумовлена такими основними чинниками: по-перше, торгівлею товарами, послугами, рухом капіталів і кредитів як об’єктивними передумовами обміну національних валют; по-друге, потребою порівняння цін світових і національних ринків, а також економічних показників різних країн, виражених у національних валютах; по-третє, необхідністю періодичної переоцінки суб’єктами ринку своїх зарубіжних активів.

5.      Девальвація і ревальвація валют є інструментом валютної політики, сутність якого полягає у діяльності центрального банку країни, офіційно спрямованої на зміну обмінного курсу національної валюти в бік зниження чи підвищення.

Девальвація — це зниження обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Її об’єктивною основою є завищення офіційного валютного курсу порівняно з реальною купівельною спроможністю національної грошової одиниці. Якщо, скажімо, темпи інфляції в одній країні вищі, ніж в іншій, то купівельна спроможність її валюти буде нижчою, а отже і обмінний курс потребує зниження, позаяк відображає вже меншу кількість товарів і послуг, які можна придбати за цю валюту. Ревальвація — це підвищення курсу національної валюти відносно іноземної та міжнародних валютних одиниць.[25]

     Адміністративні інструменти валютної політики передбачають сукупність заходів з нормативно-правового регулювання різноманітних аспектів функціонування валютного ринку країни та діяльності його учасників.            Основним напрямом адміністративного регулювання валютних операцій є політика валютних обмежень.

     Валютні обмеження — це сукупність регулятивних заходів, які передбачають установлення законодавчих або нормативних правил щодо заборони, лімітування і регламентації операцій резидентів і нерезидентів з валютою і валютними цінностями . Валютні обмеження — один із найважливіших інструментів реалізації валютної політики держави. Його ключовим завданням є формування правового поля реалізації суб’єктами валютного ринку валютних операцій передусім шляхом регламентування порядку їх здійснення через систему законодавчих і нормативних актів.[13]

     З того що було зазначено вище можна сказати що інструменти валютної політики використовуються для впливу на валютні відносини суб’єктів ринку. В свою чергу вони поділяються на економічні та адміністративні. Для впливу на різні показники. Інструменти валютної політики  використовуються для стимулювання економічної зацікавленості суб’єктів ринку.

1.3.Роль Центрального Банка у реалізації валютної політики

     Центральний банк відіграє роль у валютному регулюванні його основні повноваження у сфері валютного регулювання і валютного контролю передбачають реалізацію ним цілого ряду важливих завдань валютної політики, спрямованих на:

1)Установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці;

2)регулювання валютного ринку країни, у тому числі регулювання поточних валютних операцій та 3)операцій, пов’язаних із рухом капіталів;

4)регулювання ринку дорогоцінних металів у країні;

5)реалізацію заходів валютного контролю.

     Установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці — напрям валютної політики центрального банку, метою якого є визначення порядку розрахунку та особливостей регулювання валютного курсу на території країни.

     Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн або в міжнародних платіжних засобах. Установлення валютного курсу відповідно до чинних норм і правил валютного регулювання називається котируванням. Необхідність установлення в країні певного режиму валютного курсу пов’язана з потребою у взаємному обміні валют при здійсненні товарообмінних операцій, наданні послуг, виконанні робіт у сфері зовнішньоекономічних зв’язків, міжнародного руху капіталів та кредитів, що обумовлює потребу адекватної оцінки вартості фінансових активів.[5]

     Регулювання валютного ринку країни є другим важливим напрямом валютної політики центрального банку, що передбачає регламентацію здійснюваних у країні резидентами і нерезидентами валютних операцій, у тому числі регулювання поточних валютних операцій та операцій, пов’язаних із рухом капіталів, а також операцій на міжбанківському валютному ринку.

      Рахунок операцій з капіталом включає всі операції, які передбачають,

по-перше, одержання або сплату капітальних трансфертів,

а по-друге, придбання і використання невиробничих, не фінансових активів.

     У першому випадку йдеться про передання права власності на основні фонди, списання боргу за ввезені мігрантами ресурси, а в другому — про передання прав на користування землею та її надрами, патентів, ліцензій, авторських прав тощо.

     Фінансовий рахунок охоплює усі операції з фінансовими активами і зобов’язаннями резидентів щодо нерезидентів. Усі ці операції за функціональними ознаками класифікуються на чотири основні групи:

1) прямі інвестиції;

2) портфельні інвестиції;

3) інші інвестиції;

4) резервні активи.

     Прямі інвестиції відображають вкладення коштів резидентами у діяльність зарубіжних підприємств з метою справляти стійкий вплив на діяльність такого підприємства в іншій країні. Вкладення коштів вважаються прямими інвестиціями, якщо вони забезпечують 10-відсоткову участь у капіталі підприємства. Як правило, такого роду капіталовкладення передбачають придбання відповідної кількості простих акцій, що забезпечують право голосу їх власникові.

     Портфельні інвестиції охоплюють вкладення коштів резидентів у цінні папери, які надають право участі у капіталі, а також боргові цінні папери, за винятком тих коштів, що належать до прямих інвестицій та резервних активів. Сюди належать вкладення в акції різних типів (не для контролю над підприємством), облігації та інші боргові зобов’язання, а також різні види похідних фінансових інструментів.

     Інші інвестиції відображають вкладення за залишковим принципом, тобто операції, що не відносяться до прямих і портфельних інвестицій та резервних активів. Сюди належать торговельні кредити (тобто комерційні кредити постачальників або аванси покупців), банківські кредити, готівкова валюта (поза банківською системою), депозити у банках, довгострокові кредити МВФ та міжнародних валютно-кредитних організацій, прострочена заборгованість.

Резервні активи відображають іноземні валютні активи у різних формах, що перебувають під контролем центрального банку країни. До них відносять монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна валюта (готівка і кошти на рахунках у банках-нерезидентах), а також зарубіжні фінансові активи у вигляді ліквідних цінних паперів, номінованих в іноземній валюті.[17]

     Регулювання ринку дорогоцінних металів у країні є таким напрямом валютної політики центрального банку, який охоплює сукупність заходів щодо регламентації порядку здійснення резидентами і нерезидентами операцій з дорогоцінними металами на території країни.

     Ринок дорогоцінних металів являє собою особливу сферу економічних відносин, учасники яких здійснюють операції з купівлі-продажу та інші майнові угоди щодо переміщення дорогоцінних металів і фінансових активів, виражених у цих металах. Дорогоцінні метали — це золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому вигляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, промислові продукти, хімічні сполуки, вироби, відходи, брухт тощо).

Однак об’єктом регулювання з боку центрального банку є операції не з усіма дорогоцінними металами в усіх їх видах, а операції з банківськими металами, поняття яких є дещо відмінним.

     Банківські метали — це дорогоцінні метали (золото, срібло, платина, метали платинової групи), доведені до найвищих проб відповідно до світових стандартів у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів. Найвищими пробами банківських металів визнаються проби, не нижчі ніж: для золота — 995,0; для срібла — 999,0; для платини та паладію — 999,5.[6]

     Реалізація заходів валютного контролю передбачає виконання центральним банком сукупності функцій щодо забезпечення дотримання резидентами і нерезидентами норм чинного в країні валютного законодавства.

В Україні головним органом, на який покладено функції ва­лютного контролю, є Національний банк України, що забезпечує:

по-перше, контроль за виконанням правил регулювання валют­них операцій на території України з усіх питань, не віднесених законодавством до компетенції інших державних органів;

по-друге, виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з чинними актами валют­ного законодавства України.

При цьому уповноважені банки здійснюють контроль за валют­ними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами че­рез ці банки, тобто вони є агентами валютного контролю. Змістом зазначеного контролю є запобігання уповноваженими банками про­ведению резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій і своєчасне інформування про це Національного банку України та відповідних державних органів.

Валютному контролю підлягають усі валютні операції з учас­тю резидентів і нерезидентів, а також зобов'язання щодо декла­рування валютних цінностей. Органи, що здійснюють валютний контроль, у межах своїх повноважень мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій і стан банківських рахунків в іноземній валюті.

Отже, Центральний банк є одним із головних органів управління та контролю валютної політик. Тобто у межах своєї компетенції реалізацію ряду важливих завдань які фактично показують конкретне наповнення валютної політики, а також обсяги і масштаби регулювання державою валютної сфери економічних відносин.

РОЗДІЛ ІІ. МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВАЛЮТНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

2.1. Інституційно-правове забезпечення валютної політики в Україні

     В Україні валютне регулювання базується на Конституції України та Законі України "Про Національний банк України", Декреті Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р., а також нормативних актах НБУ, що визначають правові засади організації валютного регулювання й контролю.

    Органи валютного регулювання і контролю:

1.      Національний банк України.

2.      Уповноважені банки.

3.      Державна податкова адміністрація України.

4.      Міністерство зв’язку України.

5.      Державний митний комітет України.

     Залежно від своїх функцій зазначені органи мають різний обсяг повноважень у сфері валютного контролю. Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Державна податкова адміністрація України – фінансовий контроль за валютними операціями, що виконуються резидентами і нерезидентами на території України. Міністерство зв’язку України – за додержанням правил поштових переказів та пересиланням валютних цінностей через митний кордон України. Державний митний комітет України – за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Кабінет Міністрів України у сфері валютного регулювання:

      визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;

      бере участь у складанні платіжного балансу України;

      забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей;

      забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України;

- визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які використовуються у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України.