Валютні операції комерційних банків

">     До  валютних цінностей відносять: іноземну валюту, цінні папери в іноземній  валюті, дорогоцінні метали (золото, срібло, платина), природне дорогоцінне каміння.

     Поділ операцій із валютними цінностями подано у табл. 2.1.

     Комерційні  банки, котрі отримали ліцензію НБУ, можуть здійснювати такі операції з  валютними цінностями:

• ведення валютних рахунків клієнтів;
• неторговельні операції.
• встановлення кореспондентських відносин з іноземними банками: прямі кореспондентські відносини; через кореспондентські розрахунки уповноваженого банку;
• операції за міжнародними торговельними розрахунками;
• операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку;
• операції   щодо   залучення   та   розміщення   валютних   коштів   на внутрішньому ринку;
• операції  щодо   залучення   та   розміщення   валютних   коштів   на міжнародних ринках;
• валютні операції на міжнародних грошових ринках;
• операції з монетарними металами на внутрішньому ринку;
• операції з монетарними металами на міжнародному ринку.

     Таблиця 2.1.

     Види  операцій із валютними цінностями

 

     Національний  банк України є головним органом, який визначає валютну політику.

     У сфері валютного регулювання  Національний банк:

• здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України;
• складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
• контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;
• визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;
• нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;
• видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;
• визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях.

     У сфері валютного контролю Національний банк:

• здійснює контроль за виконанням правил валютних операцій на території України;
• забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.

     Тільки  після здобуттям незалежності, Україна почала будувати власну політику в усіх сферах діяльності, зважену на свої інтереси та персональну ситуацію, тоді як інші розвинені країни робили це протягом десятиліть. Схильність України до поступових ринкових перетворень та всі заходи, пов’язані з цим сприяли зміні валютної політики. В Україні починає проводитися лібералізація капітальних операцій або фінансова лібералізація - надання можливості капіталу рухатися вільно у чи з країни без контролю чи обмежень.

     «Фінансова лібералізація – неминучий шлях для країн, що бажають скористатися її перевагами – вищим рівнем інвестицій, швидшими темпами економічного зростання, та зростаючим рівнем життя – беручи участь у відкритій світовій економічній системі з сучасними інформаційними та комунікаційними технологіями». [33]

       Починаючи з 2005 року, лібералізація  валютної політики Національного  банку характеризувалася, зокрема:  збільшенням терміну, протягом  якого резидент зобов’язаний зарахувати виручку в іноземній валюті на валютний рахунок; зниженням вимог щодо переліку спеціальних документів, необхідних для отримання письмового дозволу; підвищенням норм вивезення та ввезення готівки і банківських металів через митний кордон України. Проте вимоги до розміру регулятивного капіталу, формування якого є основною умовою для отримання дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, помітно посилилися.

     Лібералізація валютної політики супроводжувалася встановленням  жорсткіших вимог у сфері валютного регулювання та підвищенням відповідальності за порушення вимог валютного законодавства. Зокрема одним з основних інструментів регулювання валютного ризику для банківських установ є встановлення нормативів відкритої валютної позиції, які визначені постановою Правління Національного банку «Про затвердження інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні» від 28.08.2001 № 368  від 28 серпня 2001 р. є встановлення нормативів їх відкритої валютної позиції, а саме:

     – Н 13 – норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку;

     – Н 13-1 – ризик загальної довгої відкритої валютної позиції банку;

     – Н 13-2 – ризик загальної короткої відкритої валютної позиції банку. [10, с. ]

     Норматив  ризику  загальної  відкритої (довгої/короткої)  валютної позиції банку визначається як співвідношення загальної величини відкритої валютної  позиції  банку  за  всіма  іноземними  валютами  та  банківськими металами у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

     До  листопада 2005 р. значення цих нормативів (Н 13, Н 13-1, Н 13-2) відповідно становили  не більше ніж 35, 30 та 5%. Проте з метою  зниження валютного ризику  внесено  зміни, відповідно  до  яких  посилено  вимоги щодо значень цих нормативів. Зокрема, Н 13 має становити не більше ніж 30%, Н 13-1 – 20%; Н 13-2 – 10%. Динаміку дотримання банками України зазначених нормативів зображено на рис. Д.2.1. [9, с. 157]

2. Наднаціональне регулювання валютних операцій

 

     Розвиток  валютного ринку кожної країни багато в чому залежить від політики державного регулювання економіки, від ступеня втручання державних органів у валютно-кредитні і фінансові відносини, що здійснюється через валютне регулювання, спрямоване в першу чергу на підтримку стабільного валютного курсу і вирівнювання платіжних балансів країн.

     Запровадження валютних обмежень може обумовлюватися економічними чи політичними причинами.

     Важливо зазначити, що держава є не єдиним суб’єктом впровадження контролю та регулювання валютних операцій. Вона здійснює, так би мовити, регулювання на національному рівні. Іншим рівнем регулювання валютних відносин є міждержавний (наднаціональний). Саме на наднаціональному рівні існують інституції, які займаються розробкою різного типу документів, в основному рекомендаційного характеру, у сфері банківської діяльності та валютних операцій.

     Банк  Міжнародних розрахунків є найдавнішою  міжнародною організацією, основною функцією якої є регулювання платежів центральних банків та розроблення  нормативних документів з банківського нагляду. Він незмінно залишається центральною банківською установою на світовій арені.

     Банк  Міжнародних розрахунків є своєрідним форумом, що сприяє міжнародному співробітництву  банків. Він регулярно організовує  у себе зустрічі (Базельські зустрічі) представників центральних банків країн членів та інших центральних банків, співпрацює з Групою десяти. Головна мета цих зустрічей - досягнення високого ступеня взаєморозуміння з питань грошово-кредитного й економічного характеру, функціонування світової валютної системи тощо. Банк Міжнародних розрахунків створює можливості для роботи різноманітних комітетів (як постійних, так і спеціальних), що вивчають і обговорюють конкретні питання: проблеми міжнародної заборгованості; упровадження фінансових інновацій, удосконалення фінансових інструментів, структури фінансових ринків, банківського нагляду, забезпечення ефективності і стабільності систем внутрішніх і міжнародних платежів і розрахунків тощо. [12, с. 583]

     Під егідою Банку Міжнародних розрахунків  і за його підтримки працюють три комітети з розроблення та погодження нормативних банківських стандартів:

     1) Базельський комітет з банківського  нагляду - розробляє мінімальні  принципи ефективного банківського  нагляду;

     2) Базельський комітет з систем  платежів і розрахунків - здійснює нагляд за міжнародними розрахунками і розробляє нові механізми міжнародних розрахунків. Найбільш значущими є його рекомендації щодо розрахунків за фінансовими деривативами, урахування системних ризиків тощо;

     3) Постійний комітет з євровалют  - вивчає і надає рекомендації щодо удосконалення банківського регулювання ринку євровалют.

     Комітет не має офіційних наднаціональних  повноважень у сфері регулювання  наглядової діяльності, і його висновки та рішення не мають обов’язкової юридичної сили. Комітет розробляє загальні норми та принципи банківського нагляду, а також рекомендації із впровадження передового досвіду  у даній сфері. [25]

     У 1997 р. Комітет опублікував «Основні принципи ефективного банківського нагляду», які охоплюють широке коло питань, включаючи протидію відмиванню доходів, та використовуються як керівництво до дій органами банківського нагляду у більшості країн світу.

     Декларація  про запобігання злочинного використання банківської системи з метою  відмивання коштів, прийнята Базельським  комітетом у грудні 1988 р., вперше встановила міжнародні стандарти протидії відмиванню коштів для фінансової системи. Даний документ складається із двох частин: досить великої преамбули, яка розкриває причини та мету його прийняття, та відносно короткої Заяви про принципи.

     У преамбулі Декларації відмічається, що банки та інші фінансові установи можуть мимоволі бути використані як посередники для переказу або  вкладу коштів, отриманих  в результаті злочинної діяльності. Довіра суспільства  до банків та відповідно їх стабільність можуть бути підірвані, якщо у суспільній думці банки будуть асоціюватись із злочинцями. Крім того, банки самі можуть зазнати прямих збитків від шахрайства або через необережність у виявленні небажаних клієнтів, або через падіння добропорядності своїх співробітників, пов’язаних із злочинцями.

     З цих причин Базельський комітет  вважає, що органи банківського нагляду  повинні сприяти встановленню відповідних  етичних стандартів професійної  поведінки для банків та інших  фінансових установ.

     На  думку Базельського комітету, прийнятий документ є загальною заявою про етичні принципи, які спонукають керівництво банків ввести ефективні процедури з наступними цілями:

• належна ідентифікація усіх осіб, які ведуть справи з їх установами;
• відмова від здійснення операцій, які не здаються законними;
• досягнення співробітництва з правоохоронними відомствами.

     Комітет відмічає, що Декларація не є правовим документом і її виконання буде залежати від національної практики та законодавства. В окремих країнах банки можуть підпадати під більш жорстке правове регулювання у даній сфері, і Декларація не покликана замінити або знизити рівень цих вимог. Метою Декларації є посилення загальних стандартів, спрямованих на запобігання відмиванню коштів. [25]

     У квітні 2006 р. Базельський комітет опублікував проекти нових редакцій Основних принципів та Методології, які були схвалені Міжнародною конференцією органів банківського нагляду у 2006 р. Оновлені редакції цих документів підготовлені з урахуванням досвіду їх практичного застосування та виявлення недоліків.

     Іншим органом, який займається розробкою  подібних документів для регулювання  банківської діяльності є Вольфсберзька  група. Принципи, що розробляє Вольфсберзька  група, формально не маючи юридичної  сили, є публічним зобов’язанням банків-учасників слідувати певним етичним правилам.

     Вольфсберзька група  вважає, що її рекомендації можуть бути корисними для регулювання  відносин у рамках приватного банківського сектору. При цьому розуміється, що конкретні механізми протидії відмиванню доходів можуть визначатись на розсуд банку. Вольфсберзькі принципи включають наступні положення:

1. Встановлення відношень з клієнтом: загальні рекомендації;
2. Встановлення відносин з клієнтами: ситуації, що потребують додаткової перевірки або уваги;
3. Оновлення інформації про клієнтів;
4. Дії під час виявлення незвичних або підозрілих обставин;
5. Моніторинг операцій;
6. Відповідальність за контроль;
7. Інформування керівництва;
8. Навчання та підготовка персоналу, інформування;
9. Зберігання інформації;
10. Виключення та відхилення від правил;
11. Організація протидії відмиванню коштів у банку. [29]