Сутність суспільної праці та її значення

Зміст

 

ВСТУП

Умовою соціально-економічного прогресу в будь-якому суспільстві є підвищення результативності витрат живої і уречевленої в засобах виробництва праці. Вивчення різних аспектів результатів, отриманих внаслідок використання суспільної праці, економіч-ного механізму їх зростання є «наскрізною» проблемою економічної теорії.

Розглянемо  економічну результативність уречевленої  в засобах виробництва праці, що зумовлює технічне оновлення виробництва. На початкових етапах розвитку машинного виробництва вона узагальнено виражалась у показниках зростання продуктивності праці. Машини запроваджувались за умови, що вартість їх була нижчою, ніж вартість замінюваної робочої сили (заробітної плати робітників). У зв’язку з цим підвищення технічного і органічного складу виробництва закономірно призводило до того, що в розрахунку на одиницю продукції скорочувалась частка живої та відносно зростала частка уречевленої праці. При цьому загальна величина вартості продукту зменшувалась.У другій половині XX ст. в індустріальне розвинених країнах виробництво досягло такого рівня, що частка витрат живої праці в загальній вартості маси продукції суттєво зменшилась, однак збільшилась частка використання уречевленої в засобах виробництва праці. Ця тенденція властива також господарству України за нормальних умов розвитку.Управління людьми має довгу історію. Фактично появу управління  людьми можна пов’язати з появою перших людських спільнот, племін,  общин,  кланів, адже коли об’єнуються дві  людини  для  досягнення  спільної  мети,  виникає необхідність  координації  дій,  а  отже  один  з  них  був  змушений  стати керівником. Керівництво   нею   здійснювалось   певними структурами, які включали імператора,  його  довіренних  осіб,  губернаторів провінцій, митників, збирачів податків, наглядачів за роботою рабів.

      Поступово, з появою більш   складних  соціальних  організацій,  виникло управління  персоналом,  яке  з  часом  розвинулось   у   цілісну   систему, перетворившись  на  особливу  функцію  управління  в  цілому,  яка  потребує спеціальних знань та навиків.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМУВАННЯ ВИТРАТ СУСПІЛЬНОЇ ПРАЦІ

1.1 Сутність суспільної праці та її значення

Суспільно-організована праця - це робота, що охоплює суспільний поділ праці і суспільну кооперацію праці (СОП). Тобто СОП - це суспільна форма прояву праці, властивості пристосування до діяльності у суспільстві; це така форма життєдіяльності, яка передбачає найбільш стійкі, тривалі дієві фактори відмінностей суспільного становища.

Можна виділити такі структурні елементи СОП:

«Здорові» соціальні групи, класи і «нездорові» соціальні  групи. У структурі суспільної праці  даному розподілу відповідає суспільно  корисна праця та суспільно шкідлива праця. Розподіл на корисну і шкідливу працю можливо провести, виходячи з критеріїв суспільного прогресу. Інтереси, яким підпорядкована та чи інша діяльність, можуть збігатися з інтересами суспільства, а можуть бути спрямовані і проти інтересів суспільства. Усупереч інтересам суспільства спрямована злочинна діяльність.

Розглянемо СОП і  сферу СОП з погляду включення  до неї людини. Суспільне становище - це комплекс взаємозв’язків суспільних відносин людини і соціальних груп із суспільством. Для того щоб правильно визначити становище людини у СОП, необхідно виконати низку вимог важливо визначити, наскільки сфера СОП є необхідною умовою і основою суспільного становища людини; також важливо визначити основні суспільні форми, в яких людям доводиться працювати. Управління працею управління соціально-трудовою сферою. Соціально-трудова сфера - це сфера соціально-економічних процесів і відносин, у якій переважають відносини з приводу суспільних і виробничих умов праці, їх здійснення, організації, оплати, дисципліни, етики праці, формування та функціонування трудових відносин. Отже, соціально-трудова сфера - це сукупність конкретних суспільних форм, у яких формується, здійснюється, змінюється соціальне становище працівників.

Суть управління працею полягає в необхідності забезпечити нормальну виробничу діяльність працівників, які мають інтереси, що виходять за межі виробництва. Отже, управляти працею у суспільстві означає управляти відтворенням нормального суспільного становища працівників, а також членів їхніх сімей. Управління працею не обмежується лише управлінням факторами виробництва, а й охоплює працю як соціальний процес.

Розглянемо типи та методи управління працею (рис. 1.1). Між типами управління працею та методами управління існує тісний взаємозв’язок. Полягає він у тому, що авторитарний тип управління використовує лише директивні методи; демократичний - базується на ініціативі та активності. Різні методи використовуються за будь-яких типів управління.

Рис. .1.1. Типи та методи управління працею

Прикладами  директивних методів управління є різні заборонні норми в  законах про працю (забороняється  платити менше мінімальної заробітної плати, а більше - на власний розсуд).

Побічні методи використовуються тоді, коли працівник  має право (не має права) вибору з різних варіантів. Стимул - універсальна формула даного методу управління.

Особливість методу самоуправління у тому, що у  процесі управління відсутній керівник. Працівник самостійно керує процесами праці, своєю поведінкою, виходячи із суспільних законів, з власних відносин із суспільством. У формах управління працею відображається природа суб’єктів і об’єктів даного процесу, характер їх взаємовідносин. Управління працею відображене на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Форми управління працею

Одним із наслідків  цього є недобросовісна конкуренція  між самими роботодавцями і між  самими працівниками. Кризове становище економіки зумовило відтік працездатного населення, зокрема висококваліфікованих кадрів із ряду галузей до галузей, що потребують менш кваліфікованої та менш ефективної праці, з країни в цілому. Внаслідок цього трудовий потенціал на сучасному етапі недовикористовується. Так постало завдання відновлення якості робочої сили. Продовжує залишатися актуальною проблема прогресу, оскільки науково-технічна революція у сфері праці не відбувається належним чином.

Важливою обставиною є і те, що багато працюючих втратили гідне становище у сфері праці. Мінімальна міра гідного становища - це захищеність законодавством. Нерідко у сфері праці відсутній елементарний правопорядок не з причини відсутності відповідних законів, а з причини їх невиконання чи неправильного застосування. Праця дедалі більше потрапляє до сфери незаконних занять. Унаслідок цього формуються два типи управління працею - управління працею у законному секторі та в тіньовому.

1.2 Структура та функції суспільної  праці

Значну роль в ефективному використанні трудового потенціалу відіграє суспільна організація праці. Праця - це свідома, організована і цілеспрямована діяльність людини, спрямована на перетворення предметів природи і пристосовування їх для задоволення власних потреб. Нас цікавить головним чином суспільна праця.

Суспільна праця - це цілеспрямоване функціонування сукупності окремих індивідуумів, взаємопов’язаних розподілом, обміном, спеціалізацією та кооперацією праці, спрямоване на створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення корисних людині потреб. Її необхідно вивчати і розглядати як процес взаємодії двох складових:

матеріально-речова складова відображає ставлення людини до природи, характеризує її як елемент  продуктивних сил;

соціально-економічна складова відображає ставлення людей один до одного з приводу створення товару, формування та розвитку працівника.

Взаємозв’язок цих аспектів передусім у тому, що соціально-економічні відносини  створюють відповідні стимули для  розвитку елементів праці і самої  людини, працівника.

Функції суспільної праці:

праця як засіб  життя, як спосіб і міра задоволення  потреб людини;

праця як основа існування суспільства, джерело  багатства, фактор суспільного процесу;

праця як чинник розвитку самої людини, як сфера  формування особистості.

Перша функція  є основною для всіх наступних  функцій. Головним напрямом трудової діяльності є обмін речами між людиною і природою. У міру задоволення потреб людини праця стає джерелом багатства, фактором суспільного прогресу. Праця також сприяє розвитку людини. Структура та функції суспільної праці - поняття, що характеризують загальні властивості праці як умови життя.

Суспільна праця - то праця людей один на одного, тобто праця на суспільство. Отже, працюючи, люди задовольняють власні і суспільні потреби (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Форми суспільної праці

Приватна праця - особлива праця, що характеризує незалежність товаровиробників, відсутність зв’язків між ними у процесі виробництва. У цьому полягає суперечність між приватною та суспільною працею, яка може в певних умовах призвести до негативних наслідків.

Рис.1.2. Види праці та їх характеристики

Конкретна праця - доцільно спрямована діяльність людини, результатом якої є створення певної споживчої вартості.

Абстрактна  праця - витрати людської енергії, частка суспільної праці безвідносно до тієї конкретної форми, в якій вона здійснюється. Абстрактна праця характеризується соціально-економічним змістом, тобто ступенем і способом витрат робочої сили, а також суспільно-економічними відносинами, в яких відбувається процес праці.

Проста праця - робота некваліфікованого працівника.

Складна кваліфікована  праця - праця спеціально підготовленого працівника, який має досвід і кваліфікацію. Відмінність між простою і складною роботою полягає в тому, що складна праця має більш високу оцінку на ринку праці, тобто працівники з вищою освітою і більшим стажем роботи отримують вищу заробітну плату. Складна праця зумовлена високим попитом на таких працівників, які забезпечують високу продуктивність праці та якість продукції інші класифікаційні ознаки та види праці подавно на рис. 1.2.

1.3 Оцінка ефективності витрат суспільної праці

Ефективність  суспільного виробництва - це якісна характеристика, яка відображає рівень розвитку продуктивних сил і ступінь  забезпечення потреб суспільства. Її визначають і оцінюють шляхом зіставлення результатів  виробництва та витрат. Підвищення ефективності виробництва знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення.

Загальна (абсолютна) ефективність ресурсів може визначатися  на всіх рівнях господарювання й характеризує загальну величину економічного ефекту в порівнянні з окремими видами витрат ресурсів. Визначення загальної ефективності виробництва базується на обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів. Ці показники можна об'єднати в шість основних груп: 1) узагальнюючі (сукупні), 2) праці, 3) основних фондів, оборотних коштів і капітальних вкладень, 4) матеріальних, в тому числі земельних ресурсів, 5) науково-технічного прогресу, 6) зовнішньоекономічної діяльності.

До узагальнюючих  показників ефективності на рівні економіки та регіонів зокрема належать: зростання та обсяги виробництва національного доходу на душу населення; відносна економія основних виробничих фондів, матеріальних витрат (без амортизації), фонду оплати праці у сфері матеріального виробництва; співвідношення доданого продукту до фонду оплати праці в матеріальному виробництві; рівень рентабельності як співвідношення доданого продукту або прибутку до середньорічної вартості основних і оборотних виробничих фондів; зниження витрат виробництва та обігу на 1 грн. валового національного продукту.

Основними показниками  соціальної направленості економічного зростання є: у сфері виробництва - динаміка частки зайнятих некваліфікованою фізичною працею; у сфері розподілу - динаміка реальних доходів населення; у сфері обміну - розвиток матеріальної бази торгівлі та громадського харчування; у сфері споживання - фонд споживання та фонд невиробничого накопичення. Ці показники разом з показниками матеріаломісткості, трудомісткості, фондовіддачі характеризують структуру продукції. На основі співвідношення прибутку й витрат можна визначити напрями раціонального використання матеріальних, фінансових та трудових ресурсів.

До системи  узагальнюючих показників економічної  ефективності традиційно відносять  рентабельність продукції та виробничих фондів, виробництво продукції на 1 грн. затрат, відносну економію основних і оборотних фондів, а також матеріальних та трудових витрат і фонду оплати праці. Показниками загальної економічної ефективності використовуваних ресурсів є: показники використання трудових ресурсів (зростання продуктивності праці, частка приросту продукції за рахунок продуктивності праці, економія живої праці); показники використання основних фондів, обігових коштів і капітальних вкладень (фондовіддача, обертання обігових коштів, питомі капітальні вкладення); показники використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість, матеріаловіддача й питома матеріалоємність).