Современная экономическая политика финляндии

     Столиця - Гельсінкі (Helsinki) - 574 тис. мешканців.

     Інші  великі міста: Еспу (224,4 тис. мешканців), Тампере (199,2 тис.), Вантаа (186 тис.), Турку (176,6 тис.), Оулу (122,9 тис.).

     Державна  мова - фінська, шведська.

     Релігія - лютеранство. Фінська євангелічно-лютеранська церква має статус державної релігії. До неї належать майже 87% жителів країни. У 1993 прибічники інших конфесій становили 2% населення, серед них приблизно половина, включаючи багатьох саамі, - православні. Православна церква також визнана державною і одержує субсидії. У країні є невеликі громади Свідків Ієгови, Фінської вільної церкви й Адвентистів сьомого дня. 10-ти відсоткам населення важко було відповісти на запитання про свою релігійну приналежність.[3,4] 

2. Історія виникнення держави

    За  деякими даними, перші люди прийшли  на територію Фінляндії відразу  після завершення льодовикового  періоду, тобто після танення  льодовиків і підняття суші над рівнем моря. Ці люди належали до фінно-угорських племен. Спочатку вони проживали лише на морському узбережжі, їх основним заняттям було рибальство і полювання. Опісля відбулося проникнення племен вглиб країни. Виживання населення серед боліт, його вміння соціально зорганізуватися у важких природних умовах і визначило, якоюсь мірою, як уже згадувалося, назву країни та ім'я народу - Суомі.

    Залишки поселень кам'яного віку розкидані  по всій території сучасної Фінляндії  аж до Полярного кола, хоча більшість  зосереджена на морському узбережжі. Знахідки бронзового і залізного віків засвідчують високий рівень торгових і культурних зв'язків Суомі зі Сходом і Заходом. Але навіть на початку нашої ери населення на території сучасної Фінляндії не було цілісно зорганізованим.[5]

    У I-II ст. н. е. з'явилися перші писемні згадки про фінів у працях римського історика Тацита. В II ст. про фінів писав грецький учений Птоломей. У цей час, окрім полювання та рибальства, населення почало займатися землеробством і скотарством.

    У середині Х ст. розрізнені племена фінно-угорської мовної групи об'єдналися, утворивши своєрідні союзи племен хяме (тавастів) і фінів (суомі) па південному заході та карелів на південному сході. Ці союзи племен часто ворогували між собою.

    В епоху вікінгів (IX - XI ст.ст.) через південну частину території сучасної Фінляндії пролягав торговий шлях "із варяг у греки", що, безумовно, активізувало розвиток цієї території.

    В середині XI ст. шведи під приводом поширення християнства організували до Фінляндії хрестові походи, внаслідок чого вони підкорили окремі фінські племена, ослаблені ворожнечею між собою. Однак при вторгненні у карельські землі шведи зіткнулися з новгородцями, котрі прагнули володарювати у цих місцях. Протистояння закінчилося підписанням Горіховського мирного договору 1323 р., за яким шведсько-новгородський кордон пролягав від Карельського перешийка через землі поблизу озера Сайма аж до північно-східннх границь Ботнічної затоки.

    Понад 600 років тривало шведське панування  у Фінляндії. Протягом цього періоду тут вкоренилися шведське право і суспільних устрій, який не знав феодалізму. Тому фінляндські селяни зуміли зберегти вільний дух і особисту свободу. Однак увесь цей час шведські магнати грабували фінляндську землю.

    З середини XVI ст. Швеція втягнула Фінляндію у низку воєн. Спочатку фіни воювали на Сході, потім - у Балтійських країнах, а опісля - в Центральній Європі. У результаті Швеція стала могутньою країною, вона здійснила адміністративну реформу, обновила центральні відомства і губернське управління, систему освіти та систему торгівлі. Розширивши свою територію навколо Балтики, Швеція змогла відсунути східний кордон Фінляндії далеко на схід. Звичайно, цьому сприяла й слабкість Росії. Оскільки на високі посади в Фінляндії призначалися переважно шведи, відбулося активне проникнення шведської культури на територію країни, в тому числі у найвіддаленіші райони.

    У 1581 р. здійснилася велика мрія фінляндського  народу: Фінляндія була проголошена  Великим князівством. У 1640 р. у м. Турку був відкритий університет. У цей період у країні зародилися нові міста. Однак радість тривала недовго. У II половині XVI ст. загострилася боротьба Швеції з Росією за панування на Балтиці. Мирний період Фінляндії обірвався кризою, голодом, а також новою Північною війною. Внаслідок цих подій Швеція втратила великодержавне положення. Росія відсунула східний кордон Фінляндії на захід від Виборга. Після короткої війни, що закінчилася у 1743 р., Росія приєднала до себе всю південно-східну частину Фінляндії. Наприкінці XVIII ст. Фінляндія бачилася як окрема держава в складі Швеції.[15]

    Російсько-шведська війна 1808-1809 рр. стала для Фінляндії  однією з найважчих воєн, наполеонівською  війною, внаслідок якої країна перейшла до складу Росії в якості автономного  Великого князівства Фінляндського, що існувало з 1809 до 1917 рр. У цей час Фінляндія отримала широкі права внутрішнього самоврядування, завдяки чому утворилась Фінляндська держава з власними органами управління й економікою. Завойована Росією 1743 р., південно-східна частина країни була возз'єднана з Фінляндією. Новою столицею країни стало м. Гельсінкі, куди був переведений університет.

    У Фінляндії в період автономії  викристалізувалася національна політика, що сприяло розвитку промисловості, сфери освіти, будівництву залізниці, яка з'єднала різні частини країни.

    Наприкінці XIX ст. Росія намагалася зміцнити свої позиції у країні. Це викликало  шалений опір фінів. Політичне протистояння ще більше загострилося під час Першої світової війни та жовтневого перевороту 1917 р. Воно дещо згладилося після проголошення сеймом Фінляндії 6 грудня 1917 р. незалежності Фінляндії, яку змушені були визнати Росія і багато інших держав на початку 1918 р., але опісля розгорілося по-новому, перетворившись у громадянську війну в січні 1918р. У громадянській війні, що тривала до травня 1918 р., перемогла буржуазія.

    Згідно  з конституцією 1919 р., Фінляндія стала  республікою. Першим президентом країни був вибраний К.Й.Столберг (1865 - 1952).

    Наприкінці 1939 р. на Фінляндію напав Радянський Союз. Важка зимова війна закінчилася підписанням миру в Москві у березні 1940 р. Однак 1941 р. Фінляндія розпочала військові дії проти Радянського Союзу, які вона здійснювала впродовж 1941-1944 рр. Внаслідок цього Фінляндія була змушена віддати Радянському Союзу території в південно-східній частині країни і в Лапландії, закріплені за нею після підписання Московського миру у 1940 р., а також здати під військову базу СРСР Порккала-Удд. На зміну маршалу Маннергейму, вибраному президентом Фінляндії на завершальній стадії війни, до влади прийшов 1946 р. Й.К.Паасіківі (1870 - 1956), який намагався підтримувати добросусідські відносини з Радянським Союзом.[17]

    У 1952 р. в Гельсінкі відбулися Олімпійські  ігри, а в 1955 р. Фінляндію прийняли в 00Н і в Північну раду. Отже, після  Другої світової війни Фінляндія, проводячи політику нейтралітету, налагодила мирні відносини з багатьма країнами, будуючи надійні зв'язки як зі Сходом, так і з Заходом.

    Про тогочасну роль Фінляндії на міжнародній  арені засвідчує хоча б той  факт, що в Гельсінкі 1975 р. була проведена Нарада з безпеки і співпраці в Європі, скликана за ініціативою Фінляндії.

    Політичні та соціально-економічні процеси в  Європі, започатковані у 1989 р., не могли  не позначитися на внутрішній і зовнішній  політиці Фінляндії. Вона стала повним членом Ради Європи, що якоюсь мірою засвідчило її зближення із Заходом.

    Фінляндія, котра двічі, в 1969-1970 рр. та 1989-1990 рр. була членом Ради безпеки, зайняла провідні позиції у боротьбі за мир не тільки в Європі, а й в усьому світі. В межах політичних структур 00Н Фінляндія приєдналася до багатьох контрольних систем за розташуванням ядерної зброї та ракет, що управляються, з метою запобігання їх розповсюдженню. Вона зробила вагомий внесок у боротьбу з випробуваннями хімічної зброї та підземними ядерними випробуваннями.

    Після розпаду Радянського Союзу на картi світу з'явилися нові незалежні держави. Фінляндія відновила в серпні 1991 р. дипломатичні відносини з незалежними Литвою, Латвією, Естонією, а згодом встановила дипломатичні відносний з усіма країнами, що утворилися після розпаду СРСР.

    У 1992 р. Фінляндія подала заяву до Європейського  Союзу з проханням про прийняття  рівноправним членом у цю організацію. Вирішення цього прохання на початку 1995 р. дало змогу Фінляндії зайняти  належне місце в співтоваристві західноєвропейських країн, що, на думку фахівців, відповідає її національній індивідуальності. Членство Фінляндії в Європейському Союзі позитивно позначилося на соціально-економічному розвиткові і, безумовно, на зовнішній політиці країни. Більшість фінів впевнені, що членство Фінляндії у цій міжнародній організації забезпечить країні безпеку.[19]

    У 1996 р. Фінляндія стала членом Женевської конференції 00Н з питань роззброєння. Впродовж роботи конференції вона вела активну боротьбу за повну заборону піхотних мін. Тепер Фінляндія прагне інтенсифікувати співпрацю з країнами, що розвиваються, з метою забезпечення прав людини, рівноправності та демократії.[20] 

      1.3. Умови розвитку економіки Фінляндії у сучасному світі

    В структурі економіки за валовим  національним продуктом переважає сфера послуг (61 %), па частку промисловості та будівництва припадає 35 %, сільського і лісового господарства - 6 %. Дещо інший вигляд має структура валового внутрішнього продукту (табл. 4). 

     Таблиця 4

    Структура валового внутрішнього продукту, %

    Як  уже згадувалося, сучасного рівня  розвитку промисловості Фінляндія  досяла завдяки надзвичайно інтенсивній  індустріалізації, що мала у 70-х - 80-х  роках вибухоподiбний характер. За темпами приросту валового національного продукту Фінляндія вийшла тоді на друге місце у світі після Японії. З'явилися реальні можливості інтенсифікації процесів інтернаціоналізації фінляндської економіки та впровадження високих технологій. Все це зумовило значні зміни у структурі промислового виробництва країни. Традиційні галузі промисловості (деревообробка, виробництво паперу і картону) доповнилися новими галузями із сучасними технологіями. [23]

    У зв'язку зі змінами, що відбулися в  галузевій структурі промисловості, продукція лісопаперової галузі втратила домінуючу позицію у фінляндському експорті. Тепер понад 40 % експорту становлять товари машинобудування і лише близько п'ятої частини - продукція лісопаперової промисловості. Однак Фінляндія і надалі залишилась одним із найбільших у світі виробників і експортерів пиломатеріалів, паперової маси, фанери. Найголовніші центри лісопильної промисловості розташовані на південному березі озера Сайма (м.Лаппенранта), а також у гирлах лісосплавних рік Кюмійокі (м.Котка), Кокемяенйокі (м.Порі), Оулуйокі (м.Оулу), Кемійокі (м.Кемі). По цих ріках в наш час сплавляють лише четверту частину лісу, що переробляється, решту довозять переважно автотранспортом.

    Великі  фанерні заводи розташовані здебільшого  у внутрішніх озерних районах  країни в містах Ювяскюля, Куопіо, Лахті та ін. Центри меблевої промисловості зазвичай збігаються з центрами фанерної галузі. Найголовнішим центром меблевої промисловості Фінляндії є м.Лахті.

    Підприємства  целюлозно-паперової промисловості  сконцентровані переважно в південно-східній частині країни (міста Кусанкоскі, Котка та ін.), а також у південно-західній частині Озерного краю (м. Тампере). Майже вся деревна маса переробляється на папір і картон всередині країни, а значна частина целюлози вивозиться за кордон.[25]

    Питома вага сільського господарства у загальному виробництві Фінляндії постійно зменшується. Так, частка сільського господарства у загальному випуску валового національного продукту зменшилася з 9,7 % у 1960 р. до 2,9% у 1997 р. Кількість зайнятих у сільському господарстві країни за той самий період зменшилась з 29, 5 % до 5,0 %. Таке скорочення пояснюється деякою мірою політикою держави, спрямованою на зменшення виробництва основних видів продукції до рівня самозабезпеченості, а також впливом єдиної сільськогосподарської політики Євросоюзу. Скоротилася і кількість фермерських господарств. Процес скорочення фермерських господарств супроводжувався зменшенням абсолютної кількості і частки малих господарств площею до 30 га і зростанням частки великих господарств площею понад 30 га. При цьому зросла й абсолютна кількість господарств площею понад 30 га.