Шпаргалка по "Економіка"

67.Формування  елементів ринкового господарства  в економіці України (остання  третина XVIII ст.).

У період правління Катерини II (1762—1796 рр.) відбувається ліквідація й більшості соціальних здобутків Визвольної війни. Передусім відбувається перетворення на У січні 1764 р. скасовується гетьманство в Україні, створюється Малоросійська колегія. 1765 р. ліквідується козацьке самоуправління на Слобожанщині, а місцеві козаки позбавляються прав та привілеїв.

У серпні 1775 р. спеціальним «Маніфестом» знищується Запорізька Січ. Указом 1783 р. остаточно скасовується право переходу й законодавчо утверджується поділ українського суспільства на стани. Процеси ліквідації автономії та закріпачення селянства Лівобережжя йдуть паралельно, за яким українська старшина отримала права російського дворянства. Щодо рядового козацтва, то після ліквідації автономії України в 1783 р. воно як стан було знищене. Козаки, щоправда, зберегли особисту свободу та право володіння землею, але повинні були платити податки і відбувати повинності.

Землі запорожців почали заселяти колоністами: німцями, болгарами, сербами тощо, а також значна частина земель була роздана російським та українським поміщикам. Розпочалася активна колонізація причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселенцям надавалася земля і допомога: грошові позики, звільнення на певний час від податків, право продажу горілки та солі, безмитної торгівлі з іншими державами тощо.

Така політика дала свої результати. У Південній Україні посилився розвиток хліборобства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. Південна Україна відразу ж пішла в основному товарно-грошовим напрямом розвитку.

У XVIII ст. поглиблюються зв'язки поміщицьких господарств Правобережної України з ринком. Наслідком цього було зростання селянських повинностей та кріпосного гніту. У Київському воєводстві в 1789 р. кріпаки становили 98 % усього населення. Як і в Східній Україні поміщики обезземелювали селян, збільшували панщину, чинш. Але поряд з примусовою працею починають використовувати й вільнонайману.

Зростання товарності поміщицьких господарств призводить до зростання посівів технічних культур, поліпшуються породи великої рогатої та робочої худоби, овець тощо. У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції.

 В багатьох фільварках існували поташні буди, селітряні варниці, суконні мануфактури, гути тощо. Як правило, майстрами були наймані робітники, але основною робочою силою — кріпаки.

Слід зауважити, що коли на казенних, вотчинних та посесійних мануфактурах використовувалася примусова праця, то на купецьких і селянських — вільнонаймана. Для другої половини XVIII ст. характерним було збільшення питомої ваги мануфактур, що використовували вільнонайману працю.

На Лівобережній Україні з'явилися мануфактури залізоробні, з виробництва пороху, шовку й виробів з шовку, фаянсу тощо. На Правобережній Україні з'являються перші доменні мануфактури. Розвитку металургії в Україні сприяло те, що в Південній Україні на початку XIX ст. було знайдено кам'яне вугілля та залізну руду.

Значне місце належало виробництву селітри та пороху. Створюються селітряні компанії, а в 1736 р. збудовано Шосткинський пороховий завод, який був одним з найбільших у Російській імперії. Усе це свідчило про формування капіталістичного устрою в надрах феодально-кріпосницької системи.

Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлював розвиток економічних зв'язків між окремими регіонами, зростання кількості базарів і торгів; дедалі більшого значення набували ярмарки, що у XVIII ст. вже діяли протягом року у певний час. Ярмарки відігравали велику роль в економіці України, вони сприяли розширенню торговельних зв'язків між окремими регіонами.

З розвитком торгівлі в Україні йшов процес формування фінансово-грошової системи. Протягом XVIII ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з'явилася назва карбованець у зв'язку з косими нарізами (карбами) на ребрі монети замість написів.

Щодо державних фінансів України, то з середини XVII ст. вони підпорядковувалися гетьману. З кінця XVII ст. починається втручання Росії у фінансові справи України, на початку XVIII ст. було встановлено контроль над її фінансами, а з 1764 року, після скасування в Україні гетьманства, фінансово-грошова система України була об'єднана з фінансово-грошовою системою Росії.

Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793 та 1795 рр.) Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії, а більшість західноукраїнських земель — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття — опинилися під владою Австрії. На цих,землях тривали такі самі процеси, як і в Наддніпрянській Україні: обезземелення селян, їх покріпачення, зростання експлуатації.

В останній третині XVIII ст. в Австрії було проведено низку реформ, якими передбачалося внести зміни у феодально-кріпосницьку систему відповідно до тих зрушень, що відбувалися в житті, й цим сприяти розвиткові сільського господарства. У цей період було скасовано особисту залежність, нормувалася панщина, запроваджувався земельний кадастр, скасовувалася спадщина на землю, запроваджувався чинш. Проте реформи не набули сили та були скасовані наступним імператором Леопольдом.

68.Реформи Йосипа ІІ та їх вплив на господарський розвиток західноукраїнських земель наприкінці XVIII – початку ХІХ ст.

Протягом першої половини XIX ст. в сільському господарстві України  панівною залишалася панщинна система  господарства.

Розвиток західноукр земель з кінця XVIII ст. регулювався аграрним законодавством австрійських монархів Марії Терезії та Йосифа II під час їхнього спільного правління (1765—1780 )

Першими потрапили в  сферу реформаторської діяльності закарпатські селяни. Згідно з маніфестом 1766 p. про урбаніальну регуляцію селянин отримував від землевласників садибу і земельній наділ. За користування землею повнонадільні селяни повинні були відробляти на пана 5 днів на рік, жедяри (безземельні) — 18 днів.

 Крім того, селяни  відробляли примуси. За поміщиком зберігалася влада над особою селянина, який отримав право ходити на заробітки. Поміщик користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою.

За законом 1783 p. закарпатські селяни дістали право займатися ремеслом, розпоряджатися майном. Поміщикам заборонялося втручатися в родинні стосунки селян, відбирати у них без дозволу державних установ садиби, примушувати виконувати не передбачені законом примуси.

 Закон 1875 p. звільнив селян від кріпосницької залежності. Вони здобули право вільно пересуватися по країні, передавати у спадщину майно, обирати професію, навчатися в школах.

Закон, що регулював відносини  між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 p. Поміщикам заборонялося притягати селян відбувати примуси понад ті, що були зафіксовані в інвентарі, до панщини в неділю і свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, примушувати купувати у корчмаря горілку, карати селян без спеціального присуду. Потрібно було точно встановити розміри повозових примусів. Закон підривав засади влади пана, визнавав лише його право на верховну владу по відношенню до земель селянського користування.

Закони і розпорядження 1784 p. скасовували шарварки, регулювали повозні примуси, панщину.

1786 p. вийшов "Роботопатент", що став кодексом законів з аграрних відносин у Галичині, як і в усій Австрії, та діяв до революції 1848 p. Підтверджувались усі попередні розпорядження і встановлювалися нові норми відробітків залежно від кількості землі, що була у користуванні, визначалися категорії селян і встановлювалися розміри панщини. Скасовувалися нормована панщина, дворові примуси, роботи за звичаєм, монополія домінії на купівлю продуктів селянських господарств. Розрізнялися селянські та двірські землі, але, як і раніше, поміщик міг вигнати селянина з землі, передати її іншому.  
У 1785—1788 pp. в усій Австрії було проведено перший кадастр земель (йосифінська метрика) з метою вдосконалення системи оподаткування.

 В квітні 1787 p. вийшов закон,  який вирішив питання сталості селянського землекористу-вання. Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку під час злиднів. Цей закон був поширений і на Буковину.

Найпрогресивнішим був  Урбаніальний патент Йосифа II 1789 p. Проголошувалося, що всі селянські примуси належить встановлювати пропорційно до кількості землі, що перебувала у їхньому користуванні. Розміри державних і урбаніальних (на користь пана) примусів не могли перевищувати ЗО % загального доходу від селянської землі.

Незадоволення земельних  власників, у тому числі галицької  шляхти, гальмувало впровадження патенту. Наступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 p. видав закони про покарання  підданих киями і скасування урбаніального патенту, наказав повернутися до колишніх норм оподаткування і панщинних примусів. Епоха реформаторства закінчилася. Почався період феодальної реакції.  
Австрійське аграрне законодавство було прогресивним, оскільки відповідало інтересам економічного розвитку, було спрямоване на подолання відсталості Галичини. Проте збереження права власності феодала на всі землі маєтку і визначення рустикальних земель не майном, а наділом селян, малоземелля, відсутність вільних земель стримували реалізацію прогресивних законів.

69.Економічні  погляди представників класичної  школи в Україні (В.Каразіна, М.Балудянського,  Т.Степанова, І.Вернадського).

Вже в першу половину XIX ст. виросла талановита плеяда україн економістів, які зробили суттєвий внесок у забезпечення сусп прогресу країни в період її переходу від традиційного до індустріального типу соціально-економічного розвитку. Серед них — В.Н. Каразін, професори М.А. Балудянський (Санкт-Петербурзький університет), Т.Ф. Степанов, К.К. Гаттенбергер, І.В. Платонов, П.І. Сокальський (Харківський університет), Д.П. Журавський, І.В. Вернадський, М.Х. Бунге (Київський університет) та ін.

Ці вчені персоніфікували  ідеї вітчизняного економічного лібералізму. Вони виступали одними з найбільш дієвих розробників стратегії і тактики формування національної економіки, брали активну участь у впровадженні у суспільну свідомість сучасного економічного мислення, своєю творчістю сприяли формуванню економічної культури українського та російського суспільства. 
Втягнувшись у вир народного життя, в епіцентр дискусій про подальшу долю країни, вітчизняні вчені проявили себе як справжні патріоти та гуманісти, для яких вищими цінностями виступали економічні інтереси країни та її народу. Щоправда, в силу всіх обставин тодішнього життя ці інтереси, як правило, не вирізнялись із загальноімперських. 
Українські вчені проявили себе переконаними противниками кріпацтва й активними пропагандистами принципів свободи у всіх сферах людської діяльності, особливо свободи підприємництва і торгівлі. У їх творах праця розглядається як головне джерело багатства країни.

Володимир Каразін (1773-1842) – відомий вчений енциклопедист, засновник Харківського університету, активний реформатор економіки. Його проекти реформування різних галузей господарства були спрямовані на прискорення розвитку капіталістичних економічних відносин в Україні та Росії. Він не був прихильником негайного звільнення селян від кріпацтва, однак із метою викорінення поміщицької сваволі виступав за відміну панщини і заміну її грошовою рентою. Для цього В. Каразін пропонував наділити селян землею у вічне користування, а ту поміщицьку землю, яка залишиться обробляти найманою працею. При цьому він вимагав вільного продажу державних земель.

Одним із перших навчальних курсів політичної економії в Україні – до цього користувались підручниками іноземних авторів – став курс, розроблений професором Харківського університету Тихоном Степановим(1795-1847).

Т. Степанов не був оригінальним теоретиком, основні економічні категорії  він трактував з позицій класичної політичної економії Сміта, Сея, Мальтуса, Пікардо, а також Сисмоньді. В своїх наукових працях і лекційному курсі Степанов торкався майже всіх проблем, які розглядала класична політична економія. Це стосується передусім предмета економічної теорії, суті і джерел багатства, проблем праці, економічної природи капіталу, вартості, а також доходів – заробітної плати, прибутку, ренти і процента, національного доходу і кредиту.

Варто однак відзначити, що Т. Степанов не лише аналізував і пояснював класичні ідеї, а й використовував їх для аналізу господарських процесів у Російській економіці, з’ясування природи і критики кріпосницької системи. Зокрема, розглядаючи питання про джерела багатства, він підкреслював, що всі соціальні групи людей мають рівне право на його використання, справедливість у розподілі багатства, доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу. Степанов був прихильником багатофакторності в створенні багатства, підкреслював роль праці, капіталу і землі, водночас наголошуючи на особливому значенні фактору праці, який приводить у рух всі інші фактори виробництва.

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового господарства належить I. Вернад-ському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи та час становлення капіталістичних відносин, у 70—80-xpp. ХІХст. Будучи послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії, I.  Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати західноєвроп економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та критики феодально-кріпосницькоїсистеми. Він був упевнений,що феодальні відносини треба усувати як неефективні; як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.