Роль країн "Великої сімки" у світовій економіці

      виробництво металопродукції +8,8%;

      виробництво хімічної продукції +6,6%;

      виробництво транспортних засобів +4,5%;

      виробництво коксу на нафтопродуктів +3,4%.

Впродовж січня-грудня 2010 року індекс цін на виробництво промислових товарів на внутрішньому італійському ринку зріс на 3,0%. Найбільше зростання зафіксовано у секторах виробництва коксу і нафтопродуктів +19,2%; металів та металевих виробів +6,0% та виробництва хімічної продукції +4,8%.

Відповідно до останніх статистичних даних опублікованих ISTAT, середньорічний темп інфляції у 2010 році склав 1,5 %, тоді як у 2009 році цей показник становив 0,9%.

В секторі цінової політики на продовольчі товари протягом 2010 року зростання цін у порівнянні з 2009 роком складає 0,2%. Слід зазначити що у 2009 році, у порівнянні з 2008 роком, зростання споживчих цін на продовольчі товари складало 1,8%.

Найбільш значні зростання індексів споживчих цін в 2010 році у порівнянні з 2009 роком, були зафіксовані у сфері транспорту (+4,2%), освіти (+2,5%), комунальних послуг (+1,2%).

За останніми даними Національного інституту статистики Італії, рівень безробіття у 2010 року склав у середньому по країні 8,5%. У порівнянні з 2009 роком відбулось зростання на 0,7%.

Протягом 2010 року, у порівнянні з 2009 роком, зростання індексів заробітної плати відбулось в таких галузях економічної діяльності Італії: у сфері послуг – на 2,3%, у промисловості – на 2,7% та у сільському господарстві – на 1,6%. У цілому індекс заробітної плати у 2010 році склав 113,9% (базовий: 2005р.=100), що на 2,2% більше показника 2009 року.  

В німецьких політичних та ділових колах продовжуються активні дискусії щодо оптимального економічного курсу в умовах подолання наслідків світової фінансової кризи. Зокрема, 1 січня 2010 року після тривалих дебатів набув чинності Закон про прискорення економічного росту (Wachstumsbeschleunigungsgesetz), який передбачає збільшення виплат сім’ям з дітьми та зниження оподаткування підприємств і компаній. За оцінками уряду, фіскальне навантаження на німецьких громадян і компанії має знизитися у 2010 р. на 22 млрд. євро. Проте, на думку опозиції, у 2010 р. внаслідок збільшення видатків на здійснені заходи задля стимулювання економічного зростання та недоотримання податкових надходжень, зазначені дії сприятимуть зростанню дефіциту державного бюджету [51].

В цілому у ФРН в 2010 році, згідно прийнятого бюджету, заплановано рекордний в історії країни бюджетний дефіцит - 80,2 млрд. євро або близько 6% прогнозованого ВВП країни. Міністр економіки ФРН В. Шойбле також вказує на відсутність впевненості у сталому характері відновлення економіки, незважаючи на відчутне покращення економічної кон’юнктури. За даними Федерального статистичного бюро, середній рівень інфляції у 2009 році склав 0,4%. У порівнянні з груднем 2009 року рівень споживчих цін змінився у січні на -0,6%, а у лютому на -0,2%. В цілому, до кінця року прогнозується рівень інфляції, що не перевищуватиме 1.4% від минулорічної бази.

2.2 Країни G7 у процесах міжнародного руху капіталу

Одним із популярних джерел зовнішнього запозичення коштів є одержання кредитів на міжнародних фінансових ринках. Функціонування відкритих міжнародних кредитних ринків, які інколи ще називають “євроринками”, забезпечує рух фінансового капіталу в глобальному масштабі шляхом поєднання операційних можливостей фінансових центрів світу.

Значення назви “євро” – не більш як данина традиціям, оскільки зародження цього ринку відбулося на європейському континенті, але згодом подальший розвиток засвідчив його інтернаціональну природу і вийшов за континентальні межі [29, 19].

Діяльність євроринків у глобальному середовищі має певні особливості. По-перше, оператори-дилери враховують вимоги національного законодавства, але євроринок не регулюється урядом чи законодавством окремої країни, він є саморегульованим. По-друге, фінансові активи і зобов’язання продаються без обмежень у багатьох країнах [9, 82].

Структурно міжнародні кредитні ринки поділяються на:

а) ринки цінних іноземних і європаперів (у цій групі найпоширенішими по праву вважаються єврооблігації й низка короткострокових інструментів запозичення);

б)  ринки синдикованих єврокредитів, які дають змогу позичальникам користуватися ресурсами кількох кредиторів одночасно.

Варто зазначити, що на боргових, як і на фінансових ринках у цілому, частка короткострокових інструментів у загальному обсязі емісій теж має тенденцію до зниження.

Ємність ринків боргового фінансування засвідчує значну полярність у позиціях розвинених країн і країн, що розвиваються. Представники групи Великої сімки – “G-7” акумулюють разом 84,5 % обороту боргових цінних паперів. З них 46,4 % належить США. Частка десяти найбільших дебіторів з групи країн, що розвиваються, оцінюється лише кількома відсотками (менше 5 %).

Головними фінансовими центрами єврооблігацій є Лондон, Цюрих, Франкфурт, Амстердам, Нью-Йорк, Токіо, які відіграють роль екстериторіальних фінансових “маяків”. Власне європейську регіональну привабливість зумовили стабілізація макроекономічних показників країн – членів Євросоюзу, лібералізація і стандартизація внутрішніх фінансових ринків, введення єдиної для країн Єврозони валюти і, як наслідок, підвищення ліквідності цінних паперів.

Саме поява “євро” спочатку в безготівкових, а з 01.01.2002 р. і в готівкових розрахунках спонукає до створення єдиного фінансового простору, в основі якого має бути уніфікована грошова одиниця. Відносно ліберальне регулювання і мобільність ринку єврооблігацій дають змогу учасникам ринку застосовувати велику кількість нововведень щодо форми існування цих цінних паперів. Найвідомішими і апробованими є звичайні облігації, термін обігу яких  – від 5 років з фіксованою процентною ставкою. Зазначимо, що існують єврооблігації з плаваючим та фіксованим відсотком, нульовим купоном (дисконтні), можливістю конверсії, подвійною вартісною деномінацією (номінал визначено в одній валюті, а процентні виплати – в іншій). Останній варіант різновалютних купона і погашення облігації являє собою фінансову інновацію у сфері емісії спеціальних видів єврооблігацій.

Хоча позики на євроринку доступні для будь-яких позичальників, але на розвиток євровалютного ринку впливають великі банки, посередники та інвестори. Більша частина банківських кредитів (близько 60 %) припадає на позичальників із країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Країни з перехідною економікою не мають необмеженого доступу до світових ринків капіталів, тому користуються переважно багатостороннім механізмом фінансування. Головною його умовою є наявність угоди з Міжнародним валютним фондом (МВФ), яка відкриває шлях до інших джерел фінансування [49].

Протягом останніх років фінансові взаємовідносини східноєвропейських країн, включаючи й Україну, з міжнародним фінансовим співтовариством формувалися під впливом вагомих змін. Міжнародні банки переглянули політику кредитування у Східноєвропейському регіоні, що спричинило зростання обсягів приватного банківського кредитування [8, 80].

Найбільш несприятливими чинниками для ПІІ у короткостроковій перспективі є:

-  поглиблення рецесії  у світовій економіці,  у  т.ч. через коливання цін на нафту та основні сировинні товари;

- зростання фінансової нестабільності, у т.ч. ненадійність фінансових інститутів, падіння довіри до них, волатильність відсоткових ставок;

- зростання протекціонізму в зовнішній торгівлі, що впливає на умови інвестування.

Однією з головних причин скорочення інвестиційної активності ТНК в огляді також була названа атмосфера невпевненості в ризиках, що існують при здійсненні ПІІ. Сьогодні навіть в країнах з глибокими традиціями корпоративного управління складно оцінити фінансове положення окремих підприємств і тим більше перспективи їх розвитку. 

На  розвиток ПІІ вельми негативно відбивається повсюдне зростання протекціонізму, у т.ч. прагнення обмежити входження іноземних інвесторів до окремих сегментів ринку, наприклад, страхового, фінансового, сировинного. Це характерно в основному для деяких латиноамериканських країн та Росії.  На сьогоднішній день більшість ТНК готові збільшити інвестування в нефінансові активи: партнерство, ліцензування, франчайзинг. 

Таким чином, за оцінкою UNCTAD, 58% крупних ТНК повідомили про свої наміри скоротити свої витрати  по лінії ПІІ та знизити свою інвестиційну діяльність за кордоном у 2009 році  в  порівнянні з рівнем 2008 року. Майже третина з них (більше 30%) навіть чекають на значні скорочення і мають намір згорнути свою інвестиційну діяльність. Ніхто з респондентів не розраховує на виправлення ситуації в економіці в поточному році, 10% сподівається, що зростання почнеться  у 2010 році. Близько 45% керівників ТНК оптимістично оцінюють розвиток економіки і майбутнє ПІІ  у середньостроковій перспективі (2010-2011 рр.). 

Керівники багатомільярдних компаній розраховують на поліпшення світової кон'юнктури. Продовження інтернаціоналізації діяльності ТНК бачиться їм перспективною стратегією подолання кризи. 

Під інтернаціоналізацією розуміється збільшення обсягу виробництва, продажів, зайнятості та інвестицій за кордоном. При цьому ТНК з Азії  очікують  відновлення зростання світової економіки у 2011  році, однак сподівання корпорацій Японії та Європи є набагато менш оптимістичними.  ЮНКТАД виділяє різні критерії привабливості країн для розміщення активів ТНК, тобто для інтернаціоналізації країни. 

До основних чинників, що впливатимуть на приплив ПІІ у 2009 —  2011 роках, можна віднести розмір ринку та темпи його зростання, наявність постачальників і покупців, доступ на міжнародні і регіональні ринки, а також стабільне й доброзичливе середовище в країні, що приймає інвестиції. 

У п'ятірку найпривабливіших для ПІІ країн за темпами економічного зростання в останні роки входять Китай, США, Індія, Бразилія і Російська Федерація (т.з. країни БРІК). У топ-15 країн найкращих для ПІІ з новачків увійшов Таїланд, що витіснив Туреччину і Південну Африку. Серед найпривабливіших країн  у  світі для ПІІ представники ТНК назвали також Британію, Німеччину, Австралію, Індонезію, Канаду, В'єтнам, Мексику, Францію і Польщу. Про інвестиційну привабливість України транснаціональним корпораціям світу, які по праву є локомотивами світової економіки, нічого не відомо.  За розміром ринку рейтинг інвестиційної привабливості очолюють США, Німеччина, Канада, Китай, Росія і Бразилія. За доступом до регіональних ринків лідирують Мексика, Німеччина, В'єтнам і Польща.

За наявністю постачальників кращими для ТНК є Британія, Німеччина, Франція та Індія. За якістю бізнес клімату стратегічних інвесторів більше інших приваблюють США, Німеччина та Австралія. За наявністю високоякісної робочої сили немає рівних США, Німеччині, Британії, Франції, Індії та Таїланду. Дешева робоча сила приваблює ТНК  у  Китаї, Індії, В'єтнамі, Індонезії і Таїланді. За доступом до природних ресурсів лідирують Канада, Австралія та Індонезія, а за доступом на ринок капіталу  - США, Британія і Канада. Кращими у світі, з точки зору системи стимулів, є Австралія, В'єтнам і Бразилія.  Україна не відповідає жодному  з вищезгаданих критеріїв. Таким  чином, уряди десятків інших країн набагато краще розуміють потреби та запити ТНК, які несуть  у  національну економіку  сучасні технології, валюту, робочі місця і, що дуже важливо в умовах кризи, реальний, платоспроможний попит.  Таким чином, глобальні перспективи у сфері ПІІ у 2009 році залишаються несприятливими: їх приплив, як очікується, скоротиться цього року на 500 млрд. дол. і складе менше 1,2 трлн.  дол., прогнозує Конференція ООН з торгівлі та розвитку [48].

В Economist Intelligence Unit більш песимістичні оцінки: спад складе 45%. Проте середньострокові перспективи в області ПІІ вселяють більший оптимізм. У 2010 році прогнозується початок повільного пожвавлення цих потоків, розміри яких повинні досягти 1,4 трлн. дол., а у 2011 році їх зростання набере обертів, і вони, згідно з оцінками, наблизяться до рівня 1,8 трлн. дол., тобто це буде лише повернення до рівня, досягнутого у 2008 році, хоча можливо і його незначне перевищення. Отже, відновлення обсягів ПІІ очікується не раніше 2011 року [6].

За оцінкою ЮНКТАД, від кризи найбільш постраждали і відповідно знизили інвестиційну привабливість видобувні галузі. Постраждали також деревообробка, металургія, нафтохімія, виробництво полімерів, будівництво, роздрібна торгівля. Менше постраждали фармацевтична і харчова промисловість, бізнес-послуги, постачання газу, води, електроенергії.

Двигунами наступного буму ПІІ, найімовірніше, будуть галузі, менш чутливі до циклів ділової активності, які діють на ринках із стабільним попитом (такі як агропромисловий комплекс та  сектори послуг) і які мають триваліші перспективи зростання (такі як фармацевтична промисловість). Крім того, відразу ж після кризи, коли глобальна економіка переживатиме пожвавлення, виведення державних коштів із галузей, що похитнулися, ймовірно, викличе нову хвилю трансграничних ЗіП.

2.3 Залученість країн «Великої сімки» до процесів міжнародної міграції робочої сили

Роль іноземної робочої сили в економіках країн ЄС є досить різною як у часовому, так і територіальному розрізі. З 1991 по 2000 рік спостерігалася тенденція зростання кількості іноземних робітників та їх частки у загальній кількості трудових ресурсів країн ЄС. В Італії протягом 1991-2000 pp. кількість трудових іммігрантів на ринку праці зросла на 565,4 тис. чол., у Великобританії - на 404 тис. чол., у Франції - на 71,6 тис. чол., а в Бельгії - на 83,2 тис. чол.

Найбільш помітним зростання частки робітників-іммігрантів у загальній кількості робочої сили є для економік Люксембургу (9,8 %) , Італії (2,3 %) та Австрії (1,8 %) . Стабільною залишається частка іноземної робочої сили у Франції, Нідерландах та Іспанії. Швеція на даний момент є єдиною країною ЄС, де відбувається абсолютне та відносне скорочення присутності іноземних трудових іммігрантів. Так, кількість іноземних робітників у Швеції скоротилася на 19 тис. чол. у 1991-2000 pp., а їх питома вага у робочій силі за цей період зменшилася на 0,3 %. Найбільш  помітну роль іноземна робоча сила відіграє в економіках Люксембургу, де близько 57,3 % трудових ресурсів - це іммігранти; Австрії, де їх частка становить 10,5 %; Бельгії- 8,9 % та Німеччини - 8,8 %. До групи країн із низьким рівнем присутності трудових іммігрантів належать Фінляндія (1,5 % робочої сили - це іноземці), Іспанія (1,2 %) та Португалія (2,0 %) [47].