Ринок робочої сили в Україні і тенденції його розвитку

     Категорія «робоча сила» відноситься до загальних економічних понять і  категорій, які існують у всіх суспільно-економічних формаціях, разом  з такими категоріями як праця, знаряддя праці, засоби виробництва, споживча вартість, матеріальні блага і т. д. У кожній економічній системі вона досягає певної міри свого розвитку – від найнижчої, в рамках первіснообщинного устрою, до найвищого в економічних системах розвинених країн, що базуються в основному на автоматичних виробництвах.

     Як  загальноекономічна категорія, робоча сила набуває специфічних рис  у межах певної суспільно-економічної  формації залежно від її соціально-економічного і техніко-економічного об'єднання  із засобами виробництва, від соціального  статусу особи в суспільстві. Так, при рабовласницькому строї раб був позбавлений прав вільної людини, вважався розмовляючим знаряддям праці і тому не міг відчужувати, наприклад, продавати свою робочу силу, розпоряджатися нею. Раба продавав один рабовласник іншому за певну ціну, він був своєрідною капітальною вартістю (купівельною ціною).

     Техніко-економічне з'єднання раба (в т.ч. його робочої  сили) із засобами виробництва відбувалося  насильницькими (неекономічними) методами. Засоби виробництва, в такому разі, хоча і виступали як знаряддя експлуатації раба, проте були своєрідною формою відчуження, оскільки до них належав сам раб. Робоча сила зросталася з особою самого раба і у такому вигляді набувала товарної форми – продавалася одним рабовласником іншому.

     В період феодалізму процес праці здійснювався на полі феодала і на своїй власній ділянці за допомогою засобів виробництва, які належали селянинові, який також не був юридично вільним і не міг розпоряджатися своєю робочою силою. Його техніко-економічне з'єднання із засобами виробництва, зокрема із землею, відбувалося на полі феодала насильницьким методом. Робоча сила в цьому випадку відчужувалася від селянина, а земля була засобом експлуатації. Такого відчуження не існувало під час роботи селянина на власному полі, де він сам розпоряджався власною робочою силою. Таким чином, за часів феодального суспільства існували дві протилежні по суті техніко-економічні і соціально-економічні форми з'єднання робочої сили із засобами виробництва. Проте, в обох випадках, робоча сила не мала форми товару. Вона перетворилася на товар лише в період капіталізму, коли найнятий робітник став юридично вільним, позбавленим засобів виробництва і засобів існування.

     Аби прогодувати себе і свою сім'ю, робітник вимушений продавати свою робочу силу – здібність до праці (сукупність всіляких здібностей, придбаних знань, умінь, навиків).

     Робоча  сила - це надзвичайно складна економічна категорія, тому визначення її носить дискусійний характер. Впродовж більше 200 років в економічній літературі ведеться дискусія про те, що продає чоловік, коли наймається на роботу до капіталіста-підприємця.

     Найбільш  поширеними є три точки зору. Згідно першої таким об'єктом купівлі-продажу  є праця; згідно другої – робоча сила; згідно третьої – послуги  праці або робочої сили. Розглянемо основні теоретичні підходи до визначення вартості робочої сили.

     Вперше  «праця» була названа об'єктом купівлі-продажу Уїльямом Петті, основоположником політичної економії в Англії. Заробітну плату він розглядав як ціну праці, а її величину визначав необхідним для існування працівника мінімумами засобів. І хоча його теза сама по собі неправомірна, заслуга У. Петті в тому, що він підходить до проблем зарплати економічно, прагне об'єктивно визначити її величину [2, с.89]. Пізніше його погляди стали розділяти і інші економісти.

     Аналогічно  суть цих понять розглядав Адам Сміт. Він вважав, що праця вступає в якість товару і має природну ціну, тобто природну заробітну плату. Вона визначається витратами виробництва, до складу яких він включив вартість необхідних засобів існування робітника і його сім'ї. А. Сміт не проводив відмінностей між працею і робочою силою і тому під природною заробітною платою розумів вартість робочої сили. Величину заробітної плати він визначав фізичним мінімумом засобів існування робітника. Окрім цього, величина заробітної плати визначається нормами вжитки, які склалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робочих за співвідношення сил між ними і капіталістами [3,c.412].

     Теорія  мінімуму засобів існування отримала подальший розвиток в економічних теоріях Девіда Ріккардо. Характеризуючи «природну ціну праці» як можливість робітника містити своєю працею себе і свою сім'ю, оплачувати витрати на їду, предмети першої необхідності і зручності.           Д. Ріккардо зробив прогноз з приводу перспективного рівня заробітної плати в суспільстві у зв'язку з темпами народонаселення. Він писав: «При дійсному русі суспільства заробітна плата має тенденцію до падіння, оскільки регулюється попитом і пропозицією, оскільки приплив робітників постійно зростатиме в одній і тій же мірі, тоді як попит на них сповільнюватиметься» [3,c.112].

     На  підтвердження свого прогнозу Д. Ріккардо вказував також, що заробітна плата підвищуватиметься не такою мірою, «аби робітник мав можливість купувати так багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до підвищення ціни на ці товари» [4,c.51].

     Правда  при цьому, досліджуючи «закони», які регулюють заробітну плату, він зробив принципове застереження, що обґрунтована ним тенденція заробітної плати до падіння може мати місце лише в умовах особистої і вільної конкуренції, і тоді заробітна плата не контролюватиметься втручанням законодавства. Таким чином, Д. Ріккардо не бачив різниці між робочою силою і працею як його функцією. Правильно визначаючи вартість товару працею, Д. Ріккардо одночасно вважав, що робітник продає капіталістові працю. Але в такому разі він повинен був би отримувати повний еквівалент своєї праці, яка рівна всією створеною робітником вартості. Оскільки Д. Ріккардо знав, що такого еквіваленту робітник не отримує, то джерелом прибули він називав нееквівалентний обмін, тобто Ріккардо не дотримувався вимог закону вартості.

     Таку  точку зору найбільш послідовно відкидав К. Маркс, розробивши теорію заробітної плати як грошового вираження вартості і ціни робочої сили. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. Праця – це процес свідомої, доцільної діяльності людей, в якій вони видозмінюють зовнішню природу. На ринку працівник може продати лише здібність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і духовних якості або робочу силу. Праця є функцією товару «робоча сила», і ці категорії не ототожнюються. Підприємець купує її у працівника (власника робочої сили) і тимчасово розпоряджається нею.

     По-друге, купівля-продаж праці вступає в  противоріччя із законом вартості і не дає розкрити джерело вартості і додаткової вартості. Згідно такому підходу, праця не може мати ціни, здійснюється купівля-продаж не праці, а робочої сили (здібності до праці). Якщо робочу силу, згідно               К. Марксу розглядати з точки зору вартості, то як і будь-який інший товар, вона вимагає суспільно необхідних витрат на своє відтворення за певних соціальних умов. В цьому випадку матеріальним (речовим) змістом заробітної плати стає кількість життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили найнятого робітника і членів його сім'ї [5, с.191].

     На  основі критики марксистської концепції  заробітної плати виникла теорія соціальної заробітної плати (М. Туган-Барановський, Т. Веблен,          Й. Шумпетер та ін.).

     М. Туган-Барановський вважав трактування заробітної плати як ціни товару «робоча сила» помилковим, оскільки її не можна відчужувати від працівника (а також продавати); по-друге, вона є не об'єктом, а суб'єктом господарства; по-третє, він підкреслював тавтологію у визначенні вартості робочої сили суспільно необхідними витратами її виробництва. Одночасно він затверджував продаж трудової послуги і праці. На його думку, капіталіст привласнює безкоштовно зайвий робочий час працівника, об'єктом же купівлі-продажу залишаються послуги праці.

     Ще  одна концепція полягала в тому, що товаром вважалася не робоча сила, а послуги праці. П. Самуельсон із цього приводу відзначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з чинників виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, відсоток позики [6, c.221].

     Ця  позиція в значній мірі збігається з точкою зору К. Маркса, коли він конкретизував своє розуміння продажу робочої сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше, як тимчасове розпорядження робочою силою.

     З приведених точок зору найбільш логічною виглядає та, згідно якої купується-продається праця. Неможливість продажу праці  означає, що доцільніше об'єктом купівлі-продажу вважати не послуги праці, а послуги робочої сили.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                            2. Суть і види безробіття 

       Безробіття - це складне соціально-економічне явище, при якому частина населення бажає, але не може знайти роботу, що пов'язане з перевищенням пропозиції робочої сили над попитом на неї. За визначенням Міжнародної організації праці - безробітним визнається будь-хто, хто на даний момент не має роботи, шукає роботу і готовий приступити до неї. За українським законодавством, безробітними визнаються працездатні громадяни, які не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості з метою пошуку відповідної роботи, шукають роботу і готові приступити до неї. Офіційними безробітними вважаються працездатні громадяни в працездатному віці (визначається законодавством), що постійно проживають на території даної держави, що не мають роботи за наймом, не займаються підприємницькою діяльністю, не вчаться в денних учбових закладах або не проходять термінової військової служби і зареєстровані на біржі праці (у державній службі зайнятості). [3, c.136]

      Сучасні економісти розглядають  безробіття як природну і невід'ємну  частину ринкового господарства. В зв'язку з цим велика увага  приділяється аналізу типів безробіття. Критерієм розмежування видів безробіття, як правило, служать причина її виникнення і тривалість, а основними видами безробіття вважається структурна, фрикційна і циклічна (кон'юнктурна).

     З часом в структурі споживчого попиту відбуваються важливі зміни, які, у свою чергу, змінюють структуру загального попиту на працівників. У країні створюються нові, сучасніші товари і послуги, що вимагають впровадження прогресивних технологій, відповідно здійснюється структурна перебудова виробництва із скороченням старих і розвитком нових господарських об'єктів. В зв'язку з цим здійснюється набір і навчання кадрів, підвищення кваліфікації наявних працівників, причому частина співробітників може бути вивільнена.

       Кадри, що вивільняються, не  відразу можуть вирішити свої проблеми на ринку праці, і деякі їх них потрапляють до складу безробітних. Це відбувається тому, що люди, як правило, повільно реагують на появу нових професій, внаслідок чого структура пропозицій праці не відповідає структурі робочих місць і виявляється, що у деяких працівників немає таких навиків, які потрібні працедавцям, і ці громадяни стають безробітними. Даний різновид безробіття іменується структурним. У цій ситуації ініціатором звільнення виступає працедавець. Як приклад можна привести повсюдне впровадження персональної електронної техніки, обчислювальних машин, які замінили і вивільнили велику кількість молодшого обслуговуючого персоналу із складу друкарок, рахівників, діловодів і деяких інших професій.

     Постійна  наявність структурного безробіття визначається такими чинниками:

• Дія НТП, що зумовлює виникнення одних галузей і професій і відмирання інших;
• Диспропорції в розвитку галузей і регіонів країни;
• Особливості географічного розподілу робочих місць;
• Економічні процеси на мікрорівні, такі як банкротство одних фірм, що супроводжується вивільненням кадрів, і розширенням інших.

      При структурному безробітті ринку не обійтися без серйозної допомоги з боку держави. Потрібна організація гнучкої системи перенавчання працівників, проведення певних заходів в рамках структурної політики держави (регіональне розміщення нових виробництв, створення умов для міжрегіональної міграції робочої сили і ін.).

     Ряд західних економістів виділяє особливий  різновид структурного безробіття - безробіття чекання, яке виникає унаслідок значних перепадів в рівні заробітної плати на різних підприємствах. Так, деякі працівники, звільнившись з одних підприємств, свідомо чекають появи вільних робочих місць по своїй професії в інших фірмах, з вищою оплатою праці.

       Якщо людині надається свобода вибору роду діяльності і місця роботи, то в кожен певний момент частина працівників опиняється в положенні, коли вони вже залишили колишню роботу, але ще не поступили на нову. Одні з них добровільно міняють місце роботи, інші - вперше шукають роботу, треті - закінчили сезонну роботу. Частина людей, що шукають відповідну роботу, працевлаштується, інші - тимчасово залишають роботу, але, в цілому, цей тип безробіття залишається. В такому разі ринок праці функціонує неповоротко, намагаючись привести у відповідність кількість і якість працівників і наявних робочих місць. Подібне безробіття називають фрикційним.