Проблеми управління якістю продукції

Органолептичний метод ґрунтується на сприйманні властивостей продукту з допомогою органів чуття людини (зір, слух, смак, нюх, дотик) без застосування технічних вимірювальних та реєстраційних засобів. Користуючись цим методом, застосовують балову систему оцінки показників якості, виходячи зі стандартного переліку ознак (властивостей), які найповніше охоплюють основні якісні характеристики виробу. Кожній оцінці (“відмінно”, “добре”, “задовільно”, “погано”) відповідає певна кількість балів (наприклад 5, 4, 3, 0).

Диференційований метод  оцінки рівня якості передбачає порівнювання одиничних показників виробів із відповідними показниками виробів-еталонів або базовими показниками стандартів (технічних умов). Оцінка рівня якості за цим методом полягає в обчисленні значень відносних показників, які порівнюються з еталонними (стандартними), що їх беруть за одиницю.

Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника якості оцінюваного виробу. Одним з таких може бути інтегральний показник, який обчислюється через порівнювання корисного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загальної величини витрат на його створення й використання. Іноді для комплексної оцінки якості застосовують середньозважену арифметичну величину з використанням за її обчислення коефіцієнтів вагомості всіх розрахункових показників.

 

1.2. Шляхи удосконалення систем управління якістю продукції

 

Стандарти ISO серії 9000 і 10000 - не винахід, не щось принципово нове, а результат узагальнення накопиченого, передового досвіду в галузі управління якістю продукції на підприємстві. Тому багато чого, регламентованого стандартами ISO і вітчизняної комплексної системи управління якістю продукції, співпадає. Таким чином, впровадження стандартів ISO серії 9000 і 10000 не означає відміну діючої комплексної системи управління якістю продукції, а фактично є подальший її розвиток і удосконалення, в першу чергу, шляхом суттєвого поглиблення всіх трьох основних складових системи - управління якістю, забезпечення якості і контролю.

Відомо, що комплексна системи  управління якістю продукції розглядається, як правило, стосовно підприємства в цілому, в той час як системи якості у відповідності з вимогами стандартів ISO розглядаються тільки стосовно конкретної продукції. Оскільки на різних підприємствах комплексна системи управління якістю продукції свої, то єдиний можливий шлях визначення їх подібності і відмінності - це поелементний порівняльний аналіз, який дозволить визначити, що необхідно поміняти в комплексній системі управлінні якістю продукції, а чим доповнити в процесі впровадження стандартів ISO серії 9000 і 10000.

Переважна більшість принципів  і положень стандартів ISO серії 9000 і 10000 співпадають з вимогами і рекомендаціями, які є в чинних в нашій країні методичних матеріалах стосовно систем управління якістю продукції. Тому, враховуючи їх регулюючу роль при виході на міжнародний ринок, і створенні прямих господарських зв'язків, стандарти ISO 9001, ISO 9002 і ISO 9003 були прийняті в колишньому Союзі для прямого використання у вигляді: ГОСТ 40.9001-82, ГОСТ 40,9002-88 і ГОСТ 40.9003-88. Вони діють в умовах, коли здійснюється перевірка системи забезпечення якості, на відповідність яким система перевіряється.

У випадках, не пов'язаних з  перевіркою системи якості на відповідність, ці стандарти можуть бути використані  як методичні посібники при розробці, впровадженні і удосконаленні систем забезпечення якості продукції підприємства.

Послідовність впровадження стандартів ISO серії 9000 на підприємстві може бути такою:

- у відповідності з рекомендаціями цих стандартів вибирається одна із трьох моделей (ISO 9001, ISO 9002, ISO 9003), яка найбільше відповідає обсягу робіт і вимогам до управління якістю продукції, що виготовляється;

- для всіх елементів системи, які передбачені вибраним стандартом ISO, стосовно конкретного виду продукції. При цьому може виявитись, що стосовно деяких елементів робота не проводиться, В цьому випадку розробка і впровадження таких елементів може стати частиною загального плану заходів по впровадженню стандартів ISO цієї серії;

- визначається відповідність діючих на підприємстві елементів системи управління якістю продукції вимогам стандартів ISO. При цьому одним із об'єктів аналізу повинна стати конкретна умова виробництва продукції. Виявлені при цьому розходження можуть бути включеними в план заходів по впровадженню відповідного стандарту ISO.

Поряд із заходами, встановленими  порівняльним аналізом, в загальному плані заходів, спрямованих на впровадження стандартів ISO, необхідно також передбачити вивчення цих стандартів всім персоналом підприємства, в тому числі і вищою управлінською ланкою.

На перший погляд, схема  впровадження стандартів ISO серії 9000 і 10000 проста. Але це далеко не так. За деякими лаконічно сформульованими в стандартах ISO вимогами мають місце значні обсяги робіт. Наприклад, використанню статистичних методів в стандартах ISO присвячено всього кілька десятків рядків. Поряд з тим для перевірки виконання даних вимог необхідно провести аналіз планів контролю, що використовуються на підприємстві, методів статистичного регулювання технологічних процесів і статистичного аналізу, відповідність методів, що використовуються, міжнародним і національним стандартам з даного питання тощо.

Конкретизація вимог до системи  якості у відповідності з стандартами ISO може бути вказана в контрактах на поставку продукції.

При удосконаленні системи  управління якістю продукції на підприємствах і упорядкуванні їх у відповідності з міжнародними стандартами ISO серії 9000 і 10000 необхідно користуватися відповідними рекомендаціями Держстандарту України, які знайшли своє відображення в розроблених на їх основі і впроваджених стандартах: ДСТУ 150 9000-1-95, ДСТУ 150 9001-95, ДСТУ 150 9002-95, ДСТУ 150 9003-95, ДСТУ 150 9004-1-95 та інших, що розробляються.

Варто відзначити, що із створенням систем управління якістю навколишнього  середовища тісно пов'язане питання поводження з відходами. Закон України про відходи побудований з урахуванням каталогів відходів Європейського Союзу, у відповідності з яким у 1996р. Держстандартом вперше в країнах СНД був запроваджений державний класифікатор відходів, створений НДІ "Система".

Однак законодавче вирішення  питань утилізації відходів на базі європейського  законодавства вимагає вивчення з метою впровадження в Україні. Тут може стати у пригоді досвід високорозвинених країн, які давно  працюють в умовах ринкової економіки.

Переробляти відходи - це добре, ще краще - їх уникати: така провідна думка чинного в Німеччині з жовтня 1996 р. закону про екологічний цикл. Закон ставить чіткі вимоги: той, хто виробляє, повинен нести відповідальність за зменшення, подальшу переробку або екологічно безпечну ліквідацію відходів, які виникають у процесі виробництва. Вже більше не працює колишній розподіл ролей, згідно з яким комунальні служби були зобов'язані знищувати промислові відходи за рахунок громадян. Новий закон визначає, що перш за все необхідно уникати відходів під час виробництва. Якщо це можливо, то вони повинні бути використані матеріально або енергетичне. І лише за відсутності перших двох можливостей відходи дозволяється знищувати, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу.

Виконання передбачених законом  підходів, які отримали назву подвійної  системи (збір і переробка), потребувало  великих затрат на підприємствах, тому німецькі підприємства створили недержавну фірму, яка займається збором, сортуванням  і переробленням відходів, що надходять  з домашнього господарства. На тару та упаковку, яка збирається, наноситься знак "Зелена крапка". Вже більше 6000 фірм, намагаючись зберегти кошти на створення власних систем утилізації, подали заяви на приєднання до системи маркування "Зелена крапка". Магазини и свою чергу, намагаючись уникнути ускладнення зі збором упаковки, обумовлюють в технічних умовах поставку товарів в упаковці з таким маркуванням.

Аналогічні закони про  знешкодження тари і упаковки діють  у Франції, Бельгії та ряді інших  країн, заходи по управлінню відходами діють і в Японії.

Під час споживання продуктів  харчування, при використанні різноманітних  машин, обладнання, матеріалів споживачі  хочуть мати достовірну інформацію про  їх екологічні характеристики. Вони бажають  споживати продукти, що отримані без застосування хімікатів, намагаються використовувати машини, обладнання і матеріали, під час використання яких не завдавалося б шкоди природі. У зв'язку у цим виникає проблема виділення екологічно чистих виробів на фоні загальної кількості виробів, що здійснюється за допомогою екологічного маркування. Більша частина екомаркування розміщується на упаковці товарів і поділяється на такі групи:

- знаки, що виділяються для позначення екологічності предметів в цілому або їх окремих властивостей;

- знаки на аерозолях, які вказують на відсутність речовин, що призводять до зменшення озонового шару навколо Землі; різні знаки на предметах із пластиків, які відображають можливість їх утилізації з найменшою шкодою для навколишнього середовища;

- знаки, що закликають до збереження навколишнього середовища; зміст їх полягає в закликах підтримувати чистоту та здавати відповідні предмети для вторинної обробки;

- знаки, що відображають небезпеку предмета для навколишнього середовища. Прикладами таких знаків можуть бути спеціальні знаки для позначення речовин, що є небезпечними для морської флори і фауни під час їх транспортування морськими шляхами; знак "Небезпечно для навколишнього середовища", який використовується в межах Європейського Союзу за класифікацією упаковки і маркування небезпечних речовин і препаратів.

Для того, щоб не виникали труднощі в торгівлі, коли виробник країни-експортера розглядає етикетування своєї продукції з місцевих, а  не міжнародних позицій, ISO розробила  стандарт 14024, який об'єднує керівні  принципи екоетикетування. Він передбачає єдиний підхід до аналізу технічної обґрунтованості екологічних заяв для забезпечення їх точності, технічної перевірки та достовірності. Україна прийняла його для прямого використання.

 

2. Рентабельність  підприємства й шляхи її підвищення

2.1 Сутність показників  рентабельності

 

Абсолютна сума прибутку, отримана підприємством, у тому числі прибуток від основної діяльності, є дуже важливими показниками. Однак вони не можуть характеризувати рівень ефективності господарювання. За інших однакових  умов більшу суму прибутку отримає  підприємство, яке володіє більшим  капіталом, використовує більше живої  і матеріальної праці, більше виробляє і реалізує продукції (робіт, послуг).

Прибуток – це частина  отриманого на вкладений капітал  чистого доходу підприємства, що характеризує його винагороду за ризик підприємницької  діяльності.

Щоб зробити висновок про  рівень ефективності роботи підприємства, отриманий прибуток необхідно порівняти  зі здійсненими витратами.

По-перше, витрати можна  розглядати як поточні витрати діяльності підприємства, тобто собівартість продукції (робіт, послуг). Тут можливі різні  варіанти визначення поточних витрат і прибутку, що використовуються у  розрахунках.

По-друге, витрати можна  розглядати як авансовану вартість (авансований  капітал) для забезпечення виробничої та фінансово-господарської діяльності підприємства. Тут також можливі  різні варіанти визначення авансованої  вартості й визначення прибутку, що береться для розрахунків.

Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або поточними  витратами характеризує таке поняття, як рентабельність. У найширшому, найзагальнішому  розумінні рентабельність означає  прибутковість або дохідність виробництва  і реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих її видів; дохідність підприємств, організацій, установ  у цілому як суб’єктів господарської  діяльності; прибутку різних галузей  економіки.

Рентабельність безпосередньо  пов’язана з отриманням прибутку. Однак її не можна ототожнювати з  абсолютною сумою отриманого прибутку. Рентабельність – це відносний показник, тобто рівень прибутковості, що вимірюється у відсотках.

Різні варіанти рішень, що приймаються  при визначенні прибутку, поточних витрат, авансованої вартості, для  розрахунку рентабельності, зумовлюють наявність значної кількості показників рентабельності (Рисунок 2.1).

Рисунок 2.1 - Класифікація показників рентабельності

 

Обчислення рентабельності окремих видів продукції (робіт, послуг) може ґрунтуватися на показниках прибутку від їх випуску або реалізації. При цьому поточні витрати  можуть братися в таких варіантах: собівартість продукції (виробнича); собівартість продукції за виключенням матеріальних витрат (заново створена вартість); вартість продукції в цінах виробника (вартість за мінусом непрямих податків).

Для розрахунку рівня рентабельності підприємств можуть використовуватися: чистий прибуток; прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто від основної діяльності. При цьому прибуток зіставляється з авансованою вартістю, яку можна визначити в різних варіантах (весь капітал підприємства, власний капітал, позичковий капітал, основний капітал, оборотний капітал). [6]