Потенціал національної економіки Південної Кореї

-align:justify">Цим галузям віддавалася явна перевага в постачанні ресурсів, вони користувались особливими пільгами і податками. Одночасно держава жорстко регулювала конкуренцію в пріоритетних галузях, змушуючи до об’єднання приватні компанії або до виходу з цього ринку.

Також заслугою держави є централізоване планування з використанням середньо- і довгострокових планів і цільових програм, з встановленням конкретних промислових завдань і строків їх виконання, з жорсткою системою контролю господарської діяльності і безжалісним економічним знищенням невдачників. Загалом, економіка Південної Кореї являє собою найбільш гармонічне поєднання планового і ринкового способів ведення господарств.[14]

На початку 80-х років у господарському розвитку Південної Кореї відчутними стали деякі негативні наслідки державного регулювання економіки. Надмірне втручання держави знижувало ефективність розподілу ресурсів, стримувало приватну ініціативу та послабляло ринковий механізм. Політика пріоритетного розвитку важкої промисловості сприяла діяльності великих підприємств і посиленню концентрації виробництва, стримуючи розвиток малого та середнього бізнесу.

Незважаючи на заходи для забезпечення фінансової стабілізації, що вживалися наприкінці 70-х років, продовжувала розкручуватися інфляційна спіраль, зводячи нанівець зусилля для підвищення ефективності виробництва та контролю за якістю продукції, породжуючи тим самим трудові конфлікти.

Для боротьби з інфляцією держава намагалася обмежити державні витрати й грошову емісію. 1984 р. були заморожені заробітна плата та інші видатки державного сектора.

4.3 Порівняння з Україною

Україна – парламентсько-президентська республіка. Державне регулювання економіки в Україні забезпечують органи законодавчої та виконавчої влади, що належать до загальної організаційної структури управління державою.

Президент України як глава держави в рамках повноважень, визначених Конституцією України, керує всіма сферами діяльності суспільства, включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази й розпорядження, проводить ділові зустрічі та наради з посадовими особами відповідного рівня, здійснює робочі поїздки в регіони (області, міста), відвідує ті або ті підприємства (організації).

Верховна Рада (парламент) України бере участь в управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосередковано, через формування необхідної законодавчої бази.

  В Україні існує три рівні органів виконавчої влади: вищий, центральний та місцевий. Кабінет Міністрів є вищим органом, він спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети та відомства. Місцева державна адміністрація у межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністра-тивно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.[41]

 

5.      Розвиток національної економіки

5.1 Сучасний стан

У розвитку південнокорейської економіки виділяють кілька періодів. Перший – 1948-1961 рр., другий – з 1961 р. до середини  70-х рр., третій – з кінця 70-х до 90-х рр., четвертий – кінець 90-х і до наших днів.

Для Південної Кореї характерний високий рівень концентрації виробництва і капіталу, а також монополізація ринку кількома великими «чеболями», активи яких зараз оцінюються приблизно в 600 млн. дол. До числа найбільш великих з них відносяться «Samsung», «Daewoo», «LG», «Hyundai», «Sunkyong», «Kia».

Південнокорейські «чеболі» є високо диверсифікованими макроструктурами, які мають чітко виділену домінуючу ланку, яка орієнтується на централізоване планування, авторитарний стиль управління й активну інвестиційну політику. Компанії, які входять в «чеболь»  представляють всі ведучі галузі промисловості країни. На даний момент уряд країни посилює контроль за діяльністю «чеболів». Тиск на них є частиною державної політики, направленої на оздоровлення економіки й покращення інвестиційного клімату.

Таблиця 1 – Показники економічного розвитку Південної Кореї

Показник	Рік
	2005	2006	2007	2008	2009
ВВП на душу населення (тис. дол.)	14,4	17,6	20,4	22,1	26,27
Темп приросту ВВП	3,1	4,6	4,0	5,5	2,5
Рівень безробіття (% ек. актив. населения)	3,6	3,7	3,7	3,5	3,8
Інфляція (%, в сер. за рік)	3,6	3,6	2,7	2,5	4,2

 

Зовнішній борг  на середину 2008 р. склав 229 млрд. дол. , відношення до ВВП  –  25%.

Однією із основ економічної стратегії Південної Кореї була і залишається орієнтація на максимальне залучення іноземного капіталу. Ефективним методом залучення іноземного капіталу стало створення вільних економічних зон. Ще в 70-х рр. були створені 2 перші зони експортного виробництва в Масані і Ірі, з середини 90-х рр. діє 2 індустріальних парки в Кванчжу і Чонані, де розвиваються високотехнологічні галузі. У 2005 р. уряд виділив ще 10 спеціальних зон регіонального розвитку.

По даним Міністерства економіки іноземні інвестиції в економіку країни виросли в 2009 р. на 11,3%  порівняно з попереднім роком і склали 11,7 млрд. дол. Найбільш великими іноземними інвесторами є країни ЄС, Японія і США.

По індексу людського розвитку Південна Корея займає 26 місце в світі.[27]

5.2 Ретроспектива

Різкий ріст економіки бере свій початок в 60-х рр. ХХ століття, коли вступив в реалізацію прийнятий урядом перший 5-річний план розвитку країни (1962-1967 рр.) З цього моменту на протязі наступних 30 років економіка молодої держави росте дуже великими темпами, в середньому 9% в рік, і переносить кардинальні зміни: в більшій мірі від сільськогосподарської структури до багатогалузевої, з розвинутою важкою промисловістю і високотехнологічною електронікою.[17]

Як уже зазначалось, у Південній Кореї використовувалося п'ятирічне планування. Першу п'ятирічку там було розпочато 1962 р. Її мета - індустріалізація, збільшення продуктивності сільського господарства, розвиток базових галузей та імпортозаміщення. Пріоритетами другої (1967-1971 рр.) стали розширення експорту споживчих товарів, підвищення рівня самозабезпечення продукцією базових галузей, стимулювання розвитку сільського господарства через збільшення експорту його продукції. Третій план (1972-1976 рр.) передбачав досягнення збалансованого зростання, вирівнювання розвитку регіонів, розширення бази важкої промисловості. З четвертої п'ятирічки (1977-1981рр.) закладаються підвалини наукомістких виробництв, пріоритету набуває розвиток машинобудування, електроніки, хімічної промисловості. У п'ятій п'ятирічці (1982-1986 рр.) було заплановано поетапну лібералізацію південнокорейської економіки - реалізовано перехід на "плаваючий" валютний курс, лібералізовано зовнішньоекономічну діяльність, посилено кредитно-фінансові обмеження. Врешті, шостий та сьомий плани (1987-1996рр.) були спрямовані на збільшення експортного потенціалу, на структурні зміни, розвиток наукомістких галузей, технополісів, на збільшення відкритості національної економіки.[22]

Перші успіхи Південної Кореї були обумовлені не тільки серйозними іноземними інвестиціями і кредитами під низький процент, але і економічною політикою, орієнтованою на заміну імпорту, а в далі на експортний розвиток.

Для здійснення експортоорієнтованої стратегії необхідно було мобілізувати внутрішні ресурси, створити стимули для притоку іноземних капіталів і технологій. Для розширення джерел інвестицій держава підвищила норму банківського відсотка, видала спеціальний закон про заохочення іноземних капіталів. 1965 р. було упорядковане й валютне регулювання, проведена девальвація та встановлений єдиний курс національної валюти. Обмінний курс національної грошової одиниці при цьому знизився майже в 2,5 раза: із 100 вон до 255 вон за долар. З метою залучення іноземних капіталів 1966 р. були відкриті вільні економічні зони.[17]

Особливу роль у становленні економіки держави і здійсненні економічного скачка, відомого в світі під назвою «економічне диво», зіграли південнокорейські чеболі – багатогалузеві корпорації, створені і підтримані державою при фактичному управлінні і володінні приватним бізнесом.

Швидкий економічний ріст в 80-х рр. змінився уповільненням в наступному десятилітті.  Але в цей період були зроблені найбільші вклади державних коштів у фінансування наукових досліджень і проектів, в укріплення національної оборони і системи освіти, на розвиток міської інфраструктури, будівництво житла і т.д.

Фінансова криза 1997 року похитнула економіку країни. Країні був наданий кредит від МВФ, урядом була проведена широка програма реформ по  реструктуризації фінансового, корпоративного і державного секторів, а також ринків праці. І в кінці 1999 р. Південна Корея відновила свій міжнародний рейтинг кредитоспроможності.[12]

При реалізації в життя своєї стратегії розвитку країна, яка не має великих запасів природних ресурсів, в першу чергу опиралась на свої численні трудові ресурси. Дешева і в той же час досить кваліфікована робоча сила стала головним фактором соціально-економічного розвитку.

На всіх етапах економічного розвитку в Південній Кореї забезпечувались високі темпи росту ВВП. В 60-ті рр. середньорічний приріст дорівнював 8,7%, в 70-ті – 10, в 80-ті –10,4. У першій половині 90-х рр. – 7,6%. Завдяки високим темпам приросту ВВП реальний дохід на душу населення подвоювався кожні 10-12 років. Швидкі темпи економічного росту супроводжувались досить високим рівнем інфляції (70-ті рр. – в середньому 20%, в 80-ті рр. – більше 10, в 90-ті – 5-6% в рік).[28]

5.3 Порівняння з Україною

Тяжким і довгим був шлях України до незалежності, не­легкими є становлення і розбудова її державності, особливо рин­кової економіки. У 1991 р. Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але вона не відразу спромоглася напов­нити їх реальним змістом. Особливо небезпечною стала неза­вершеність розбудови національної економіки.

З 1990 по 1994 рік валовий національний продукт ско­ротився на 44%, обсяг промислової продукції на 41%, націо­нальний доход - на 54%. У 1994 р. спад промислового вироб­ництва України досяг свого максимуму - 27,7%. У роки вели­кої депресії спад виробництва не перевищував 25%. В СРСР під час другої світової війни найнижча позначка падіння про­мислового виробництва складала 30%. Криза охопила і сільське господарство України. У 1990-1993 рр. обсяг сільськогоспо­дарської продукції скоротився на 1/4. Зменшилося стадо ве­ликої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, кількість птиці. У 1993 р. Україна торгувала з 180 країнами світу, але регу­лярні торгові зв'язки встановлено лише з деякими з них. Понад 20% торгових операцій становив бартер. Вивозили з України за кордон переважно сировину та вироби первинної обробки. [9]

Нинішня економічна політика України знайшла підтрим­ку світового співтовариства. Країни "Великої сімки" та найбільш впливові міжнародні фінансові організації — МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку наприкінці 1994 - початку 1995 рр. надали Україні вкрай не­обхідну кредитну підтримку обсягом майже 4 млрд. дол.

Протягом останніх чотирьох років українська економіка демонструє стабільно високі темпи зростання . У 2000-2003 pp. зростання ВВП становило 33,1 %, а за 2003 p. - 9,4 %. Ще динамічніше розвивається промисловість, обсяги виробництва якої зросли, відповідно, на 60,2 % і 15,8 %. Взагалі, за темпами зростання всього комплексу економічних показників у 2000-2003 pp. Україна увійшла до групи країн, які сьогодні лідирують у світі.[42]

 

6. Регіональний розвиток

6.1 Ретроспектива

Проблема регіонального розміщення виробничих сил промисловості по території країни давно є головним утримувачем в економічному рості Південної Кореї. Виробничі сили розподілені по країні досить нерівномірно, з чим і бореться корейська влада.

Географічно галузі народного господарства розподіляються наступним чином. У Сеулі, головному промислову центрі країни, знаходиться близько 25% всіх підприємств і 35% всієї робочої сили, яка зайнята в обробній промисловості.  По Пусану, другому промисловому центру, ці показники склали відповідно 8% і 17%. Крім того, три провінції (головним чином їх адміністративні центри – Квангідо (Інчхон), Кенсан – Пукто (Пхохан) і Кенсан – Намдо (Ульсан) мали 32% всіх промислових потужностей і 28% всієї занятої в промисловості виробничої сили. Влада Півдня прийняла активні заходи, щоб зняти тягар в першу чергу з Сеулу від промислових підприємств. З цією ціллю було оголошено про заборону будувати в столиці нові промислові потужності, а також в Пусані і в п’яти містах, які знаходяться навколо Сеулу. (Інчхоні, Сувоні, Соннамі, Аньяні і Пукчхоні).