Підвищення ефективності використання виробничих фондів і трудових ресурсів підприємства

ПЛАН

Стор.

 

Вступ

 

Практика господарювання на ринкових засадах підтверджує ту незаперечну  істину, що результативність (ефективність) будь-якої виробничо-господарської  та комерційної діяльності залежить передовсім від компетентності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази й соціальних аспектів господарювання. Відповідно в таких умовах господарювання підвищення ефективності виробництва на підприємстві нерозривно пов’язане із проблемою економії всіх видів ресурсі, величина і підвищення ефективності використання яких в певній мірі визначають виробничі можливості підприємства. Одне з найголовніших місць у цьому „списку” займають основні виробничі фонди, адже економічне значення основних виробничих фондів полягає в тому, що вони є мірилом розвитку процесу праці, визначають ступінь механізації виробництва, забезпечують своєчасне і якісне виконання робіт (випуску продукції) і це все визначає рівень продуктивності живої праці.

Підвищення ефективності і інтенсифікації виробництва тісно пов’язано із забезпеченням більш повного використання створеного виробничого потенціалу, і в першу чергу виробничих та трудових ресурсів підприємства. Поліпшення ефективності використання основних виробничих фондів підприємства знаходить свій вираз у збільшенні обсягу виробництва, підвищення продуктивності праці, фондовіддачі тощо.

Ефективність використання основних виробничих фондів забезпечується двома шляхами: екстенсивним та інтенсивним.

Мета курсової роботи: запропонувати ряд заходів щодо підвищення ефективності використання основних виробничих фондів та оцінити їх вплив на господарську діяльність підприємства (в цілому).

Відповідно до поставленої мети сформулюємо завдання до курсової роботи:

• дати визначення сутності понять: „ефективність”, „виробничі ресурси”, „трудові ресурси”;
• описати процес формування і використання виробничих та трудових ресурсів;
• охарактеризувати чинники підвищення ефективності використання виробничих та трудових ресурсів підприємства;
• відповідно до свого варіанту здійснити аналіз існуючого стану використання виробничих і трудових ресурсів підприємства;
• запропонувати заходи по підвищенню ефективності використання виробничих та трудових ресурсів та оцінити їх вплив на результати господарської діяльності підприємства.

Структура роботи: курсова робота викладена на 38 сторінках друкованого тексту і включає в себе план, вступ, перший (теоретичний) розділ, другий розділ (розрахункова частина), третій (проектний) розділ, висновки та список використаної літератури.

 

1 Теоретичні основи  підвищення використання виробничих  та трудових ресурсів підприємства

1.1 Сутність понять: „ефективність”, „трудові ресурси”, „виробничі ресурси”

 

Багато вчених висловлюють різні думки з  приводу визначення поняття "ефективність". Так, у економічній енциклопедії зазначено, що ефективність (від латин, effectivus - діяльний, творчий) – це відносний ефект, результативність процесу, операції, проекту, що визначається як відношення результату до затрат, які зумовили його одержання.

На думку Г.Є.Мошека та інших, ефективність будь-якої діяльності виявляється через кінцеві результати праці, яка може вимірюватись ступенем досягнення визначених цілей, завдань і виробничими витратами. Складовою частиною цих витрат є витрати на управління визначеними процесами (виробничими, технічними, комерційними тощо), що здійснюється менеджерами і спеціалістами підприємства.

Ефективність являє собою комплексне відображення кінцевих результатів  використання всіх ресурсів підприємства за певний проміжок часу.

Отже, ефективність у широкому значенні цього слова означає співвідношення між результатом (ефектом) та витратами.

Ресурси фірми складаються з фінансових і виробничих ресурсів.

Після вибору організаційно-правової структури фірми, маркетингової  діяльності з метою визначення потреби  в продукції і попиту на неї, оцінки виробничого потенціалу фірми підприємець  повинен визначитися з виробничими  ресурсами фірми — їх обліком, придбанням і використанням у процесі виробництва.

До виробничих ресурсів відносяться виробничі фонди (основні засоби та обігові кошти) — майно фірми, робоча сила та інформація.

Трудові ресурси – це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

1.2 Формування і використання виробничих фондів

 

Формування виробничих фондів передбачає забезпечення виробничої системи матеріально технічними цінностями, необхідними для функціонування виробничої системи.

Формування виробничих фондів фірми  може бути об'єктом регулювання з  боку держави з метою забезпечення першочергових державних і суспільних потреб у найважливіших видах продукції. Засобом такого регулювання в сфері постачання для фірми-виробника є державний контракт і державне замовлення.

Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, поповнення державного резерву При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг.

Державне замовлення є засобом  стимулювання нарощування виробництва  дефіцитної продукції, розвитку пріоритетних галузей народного господарства, виконання міждержавних угод, експортно-імпортних операцій, впровадження нових технологій, вирішення соціальних проблем, державної підтримки найважливіших наукових досліджень, при якому держава може надавати пільги виконавцям, але не забезпечує їх фінансовими ресурсами.

Виконавці державного контракту та державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами  шляхом укладання прямих договорів  з підприємствами-постачальниками, державними постачальницько-збутовими  та іншими посередницькими організаціями. Виняток можуть становити окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролюється.

Взаємодія постачальника і фірми-виробника може базуватися на прямих зв'язках, відбуватися за допомогою оптових і комерційних посередників.

Існує прямий контакт фірма —  виробник — покупець і ланцюжок виробник — оптовик — роздрібний продавець — покупець.

При одиничному виробництві постачальник може організувати прямий контакт зі споживачем. Тоді фірма-постачальник має власну мережу збуту. Фірма-постачальник може реагувати на зміну потреб споживача (фірми-виробника). Поряд з ресурсами фірмі можуть знадобитися будівельні роботи, транспортні, Інформаційні послуги тощо.

Серійне виробництво продукції  фірмою-постачальником вимагає організації філій, які мають складські приміщення в різних регіонах

При масовому виробництві використовуються послуги посередників-оптовиків, збутових агентів, продавців-дилерів.

Посередники діють в умовах функціонування товарної біржі. Товарна біржа є об'єднанням продавців і покупців для ведення торговельних операцій. У широкому плані — це організований товарний ринок, в рамках якого, відповідно до встановлених правил, здійснюються операції купівлі-продажу певних видів товарів. Механізм функціонування біржі передбачає вільну торгівлю товарами за ринковими цінами.

Торгівля на біржі звичайно ведеться за обмеженою кількістю масової, якісно однорідної продукції, окремі зразки якої взаємозамінні для споживачів. Останнім часом для біржової торгівлі почали пропонувати деякі види продукції, що стандартизуються, машинобудівної, приладобудівної та хімічної галузей промисловості.

З подальшим розвитком біржової торгівлі контракти на поставку товарів  дедалі більше відриваються від реального  руху товарів. Відтак торгівля ведеться не самими товарами, а зобов'язаннями на їхню поставку. Переважна частина існуючих товарних бірж — ф'ючерсні. В їх загальному обігу частка поставок реального товару не перевищує 1—2%.

Ф'ючерсний контракт — це специфічний  біржовий товар, який є основним об'єктом угод товарних бірж Заходу. Він передбачає купівлю права на партію товару за ціною, що склалася в момент здійснення угоди, при умові, що сам товар відвантажується продавцем після перетворення ф'ючерсної угоди в угоду з реальним товаром. Ф'ючерсні контракти можна перепродавати за поточною ринковою ціною, що складалася на конкретній товарній біржі. Переоформлювати такий контракт не потрібно, оскільки він укладається не для набуття майнового права власності на той чи Інший вид реального біржового товару, а для здійснення біржових операцій короткого та довгого "хеджування" — страхування контрагента біржової угоди від цінового ризику на ринку реального товару (так званому спот ринку).

Потреба в ресурсах (М^) визначається формулою

М_å = Мст+Мнт+Мкб+(ВЗк-ВЗп)+(НВк-НВп)    

де М_ст — матеріальні експлуатаційно-технічні ресурси,

Мнт— ресурси нової технологи,

Мкб — ресурси для капітального будівництва,

(ВЗк-ВЗп) — зміна залишків виробничих запасів,

(HBк - НВп) — зміна залишків незавершеного виробництва

Сукупний попит і сукупна пропозиція матеріальних ресурсів повинні певним чином балансуватися

Основні напрямки виробничого підприємництва — це створення споживчих благ і раціональне використання виробничих фондів (надалі — ресурсів). Отже, управління ресурсами — важлива складова частина стратегії фірми. Зміст цієї стратегії певною мірою обумовлений характером співвідношення між попитом і пропозицією щодо продукції фірми. Коли попит перевищує пропозицію, контроль за ринком збуту не вимагає від фірми-виробника спеціальної маркетингової і економічної стратегії. В такій ситуації позичковий процент на капітал невеликий, що обумовлює сприятливу кон'юнктуру на ринку капіталу і не заохочує виробників до уважного аналізу використання ресурсів. При зміні ситуації (пропозиція перебільшує попит) змінюється і кон'юнктура на ринку капіталу (принаймні відношення інвесторів до конкретної фірми), позичковий процент росте, що спонукає фірму-виробника пильно слідкувати за використанням ресурсів і запроваджувати спеціальні механізми (системи) управління ним.

Для реалізації всіх функцій управління (планування, організації тощо) особливе значення має оцінка стану використання ресурсів як інформаційна база наступного контролю і стимулюванням. Для економічної оцінки застосовують сукупність показників, наведених нижче, які є конкретизацією принципу прибутковості капіталу:                                                                       (1.1)

 

де H— річна норма прибутку на вкладений капітал, частка одиниці,

Д — річний доход фірми від  підприємницької діяльності (створення і реалізації споживчих благ), р...од;

В — річні витрати фірми на створення і реалізацію споживчих благ, р.. од.;

К — величина вкладеного капіталу, р...од.

(1.2)

 

де P — рентабельність (норма прибутку) номінального (власного) капіталу за статутом фірми в певний календарний період, частка одиниці,

Прч — чистий прибуток фірми за певний календарний період, за вирахуванням податків І обов'язкових платежів, гр.од.;

Кн — номінальний (власний) капітал за статутом фірми, гр.од ,

(1.3)

 

де P — рентабельність (норма прибутку) номінального (вчасного) капіталу за балансом фірми в певний календарний період, частка одиниці;

Фр —резервний фонд фірми, гр.од.;

Прн – перенесений на баланс прибуток, гр.од.;

Зп- перенесений на баланс збиток, гр.од.

(1.4)

 

де РС — рентабельність (норма  прибутку) сумарного капіталу фірми  за певний календарний період, частка одиниці,

Іпоз — процент на позичковий капітал за певний календарний період, гр..од ,

Kпоз — позичковий капітал, гр..од

 

Аналіз величин показників (1.1) — (1.4) дає підстави керівництву фірми реалізувати відповідну стратегію щодо використання ресурсів. Вона базується на зацікавленості в максимізації норми прибутку (рентабельності) капіталу. Для цього потрібно збільшувати прибуток, тобто нарощувати виробництво та реалізацію споживчих благ при незмінному обсязі капіталу (ресурсів) і/або зменшувати витрати фірми, а також зменшувати позичковий процент на капітал. Стратегія виробника-підприємця щодо використання ресурсів полягає в пошуку оптимального співвідношення між описаними організаційно-економічними діями.

Зацікавленість фірми  в ефективній віддачі ресурсів обумовлюється  наявністю системи стимулювання (економічних важелів) і організаційних передумов (форм, структур, видів діяльності). Система стимулювання базується на прагненні підприємця до максимізації чистого прибутку і враховує: