Особливості розвитку плодоовочевого комплексу Причорноморського економічного району

Ще однією проблемою є відсутність ефективних посередників, які пришвидшували б розвиток даної галузі, тобто немає оптових фірм. Поліпшити ситуацію непросто, адже створення одного такого підприємства, яке б налагодило збір, упаковку, збереження та дистрибуцію овочів або фруктів, обійдеться щонайменше у два, а то й п’ять мільйонів доларів. Інвесторів, охочих вкладати кошти у такі потужні комплекси, наразі немає. Тож відсутні й оптовики, котрі активізували б розвиток ринку.  Значна частина продукції, особливо овочів йде на експорт. Це переважно консерви, що мають великий попит у країнах СНД. Вони відзначаються хорошою якістю та прийнятими цінами, що робить їх конкурентоспроможною продукцією. Хоча частина вітчизняної продукції і йде на експорт, проте лише у країни СНД, що стосується Європи, то тамтешні виробники пропонують дешевшу продукцію, завдяки використанню ефективніших сільськогосподарських технологій та кращій кредитній політиці.

Проблемність галузі полягає ще й у недостатній кількості підприємств, які займаються повним процесом виготовлення продуктів харчування на плодоовочевій основі від вирощування сировини до розфасовки переробленої продукції у відповідну тару. Мало хто з операторів даного ринку інвестує у вирощування власної сировини, штовхаючи галузь, у багатьох випадках, на сировинний дефіцит, бо сьогодні з-поміж виробників плодоовочевої галузі виживають ті, хто мають стабільний доступ до якісної сировини.

Отож, сьогодні найбільш актуальною проблемою є залучення в галузь інвестицій, як зовнішніх, так і внутрішніх, включаючи державні. Адже, рівень інвестування в сільське господарство – мізерний. За зазначених умов, стає зрозумілим необхідність стимулювання створення та розвитку саме (вже згадуваних) “циклічних” самодостатніх компаній, можливо навіть шляхом позбавлення їх певної частини податкового тягаря на початковій стадії їх розвитку.

Що стосується українських експортерів, то зменшення ризиків можна досягти пошуком нових ринків збуту. Останнім часом попит на українську сировину в Росії досить нестабільний, а тому за відсутності домовленостей на урядовому рівні, що є дуже важливим, виробники повинні поступово збільшувати обсяги реалізації в інші країни, щоб не допустити обвалу ринку через надто велику залежність від одного реципієнта.

Розглянемо альтернативи залучення  інвестицій в галузь. Є варіант, що передбачає повне ігнорування проблем плодоовочевої галузі, зважаючи на її невисоку рентабельність. Наслідки такої політики, на нашу думку, можуть бути катастрофічні. Адже за повної відсутності стимулювання розвитку галузі капітал буде переливатися в більш прибуткові галузі, що може призвести не тільки до зникнення стимулів для експортно-орієнтованого виробництва, а й навіть до елементарного забезпечення внутрішнього ринку[4].

Ще одна альтернатива полягає в  наступному: застосування саме ринкових механізмів для вирішення проблеми кредитування плодоовочевої галузі. Отож, найпродуктивнішою вважаємо саме державну політику, спрямовану на активізацію взаємодії банківської системи з сільгоспвиробником. По перше – через стимулювання ф’ючерсних контрактів. Для цього необхідно зробити більш жорсткими вимоги до бірж, змусити їх значно збільшити свій уставний фонд, забезпечити передумови для ф’ючерсної та форвардної торгівлі, підвищити вимоги до працівників бірж. Окрім цього, для зменшення ризиків комерційних банків, що планують надавати кредити селу, необхідно створити державний реєстр боржників (суб’єктів господарювання, які в минулому вже не повертали кредити), це спростить процедури оцінки потенційних клієнтів комерційних банків. Необхідно також продовжити надавати дотації з державного бюджету на здешевлення кредитів наданих суб’єктам, що оперують в галузі сільського господарства. Якщо розглядати питання розв’язання сировинних проблем, то тут безальтернативним є втручання держави. Адже впровадження самозабезпечення сировинною базою – справа нелегка, ризикова та й така, що вимагає значних довгострокових інвестицій. Тому необхідно робити довготермінові інвестиції у розробку сировинної бази.

В офіційному віснику України зазначені статті на які держава планує видатки у 2013 році: закладення і нагляд за молодими садами та ягідниками – 453600,0 тис. грн.; фінансова підтримка фермерських господарств – 20000,0 тис. грн. [1]. Також держава планує та створює певні програми розвитку. Що стосується плодоовочевої галузі, то було створено Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року, де зазначено, що основною метою програми є забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності [2]. Планується збільшення обсягів збору плодів, ягід і винограду — у три рази більше, аніж на сучасному етапі, овочів і баштанних культур у — 1,3 рази порівняно з 2005 роком; овочів — 8 млн. тонн, картоплі — 18 млн. тонн, плодів і ягід — 3,2 млн. тонн, винограду — 0,8 млн. тонн, що гарантуватиме досягнення науково обґрунтованих норм споживання харчових продуктів та підтримку ефективного експортного потенціалу.

Також існує програма розвитку виноградарства та виноробства України на період до 2025 року. Програмою передбачається: досягнення конкурентоспроможності виноградної та виноробної продукції; збільшення обсягів у 2025 р. порівняно з 2006 р.: посадкового матеріалу в 1,6 рази; виробництва валової продукції виноградарства у 6,3 рази; впровадження в практику базових агроекологічних вимог і стандартів відповідно до регламентів ЄС.

Існує ще третя галузева програма розвитку садівництва України на період до 2025 року. Стратегічною метою розвитку садівництва має бути: стабілізація і подальше збільшення виробництва плодів і ягід; насичення внутрішнього продовольчого ринку конкурентоспроможними продуктами та розширення їх6 експорту; забезпечення розширеного відтворення виробництва головним чином за рахунок самофінансування галузі; розширення виробництва екологічно чистої продукції шляхом переходу від індустріально-хімічних методів ведення господарства до біологічних; інтенсивне господарювання шляхом удосконалення технологій і організації виробництва на основі використання досягнень науки й передового досвіду.

3. Вплив плодоовочевого комплексу Причорноморського економічного району на формування галузей спеціалізації господарства.

Овочівництво та баштанництво належить до четвірки галузей, що формують сучасну спеціалізацію рослинництва Причорномор’я. Галузь в останні роки розвивається динамічно, так як реалізація продукції приносить її виробникам досить значні прибутки, а попит на неї залишається потенційно високим не лише в межах країни, але й за кордоном. Нині Україна виробляє щорічно 8-8.5 млн. тонн продукції, що становить близько 1% загального обсягу виробництва овочевих та баштанних культур світу. А у загальноукраїнському обсязі Причорноморський район складає приблизно 23%. При цьому пересічна їх врожайність становить 150-170 ц/га, що на 15-20 ц нижче за пересічно світові показники, але в 1,2-1,4 рази більше загальнонаціонального рівня. Порівняно із 1990 роком виробництво овочів в усіх категоріях господарств зросло більш ніж на 26%.

Виробництво овочів відкритого ґрунту та їх видовий склад залежать, насамперед, від природно-географічних чинників, із-поміж яких кількість тепла, вологи та видовий склад ґрунтового покриву. Основним із групи соціально-економічних чинників, що впливає на формування овочевої галузі є демографічний чинник – зокрема чисельність населення відповідної території, яке формує попит на ринку продовольства.

Загальна посівна площа під  овоче-баштанними культурами в Україні протягом останніх 5 років стабілізувалась на рівні 460-470 тис. га. Найбільші площі посівів зосереджені у Миколаївській (30,5 тис. га), Одеській (29,9 тис. га) та Херсонській (28,9 тис. га) областях. Замикають групу областей з найменшими показниками площ, із яких зібрано урожай овочів Сумська         (9,2 тис. га), Харківська та Івано-Франківська (по 9,7 тис. га) і Житомирська (9,9 тис. га) області. Зі структури чітко помітно значний вплив на формування загальнодержавного комплексу Причорноморським економічним районом. Пересічна урожайність овочів у 2012 році склала – 173, 6 ц/га.

Приведені вище показники пояснюються культивуванням у структурі виробництва більш урожайних капусти, столових буряків і гарбузів, кабачків та моркви. У південних регіонах України врожайність овочевих культур є вищою за пересічно державні показники на 15-20 ц/га і їх значення в основному формують менш урожайні порівняно із вище зазначеними помідори, перець, ріпчаста цибуля та баклажани. Про те варто зауважити, що розміри посівних площ та урожайність овочевих культур не завжди знаходяться у прямій залежності з показниками валового виробництва. За цим показником із-поміж областей України до лідерів входять Херсонська (841,5 тис. т) та Одеська (463,6 тис. т) області. Галузева структура виробництва овочів та баштанних культур в Україні є досить неоднорідною.

Із загальної кількості вирощеної  продукції у 2012 році (8122,4 тис. т) – 7,75 млн. т припадає на овочі відкритого ґрунту. За показниками виробництва лідирують огірки – 1651,3 тис. т, капуста різна – 1523,0 тис. т, цибуля на ріпку – 908,9 тис. т.

Виробництво та валовий збір овочів і баштанних культур приведено  в таблиці 1 [Див. додатки].

Овочеві та продовольчі баштанні культури за кількісними показниками споживання у раціонально-збалансованому харчовому раціоні людини посідають друге місце після молока та молочних продуктів.

Проведені дослідження балансу  виробництва, споживання, використання та реалізації овочів в Україні (табл. 2) [Див. додатки] засвідчують, що понад 80% виробленої продукції належить до фонду споживання. При цьому загальнорічні втрати продукції в межах держави майже у 2,5 рази перевищують її експорт.

Основними виробниками овочів в  Причорноморському економічному районі в структурі національної економіки залишаються приватні аграрні селянські господарства, частка яких в окремі роки у виробництві продукції галузі сягає 85-90%.

В останні роки намітилась тенденція  до збільшення виробництва овочів в колективних сільськогосподарських підприємствах та фермерських господарствах.

Виробництво овочів у фермерських  господарствах має стійку тенденцію до зростання. Так, вирощування овочів у 1992-98 роках було на рівні 30 тис. тонн на рік, а починаючи з 2000-го року обсяги валових зборів стрімко зростають з 82 тис. тонн у 2003 – 156,1 тис. тонн у 2005 р, до 275,9 тис. тонн у 2008 р. і дещо менше у 2010 р. – 211,9 тис. тонн. При пересічноукраїнському рівні рентабельності – 26,4% (2010 рік) констатуємо, що овочівництво є рентабельним у фермерських господарствах усіх регіонів України, а в Харківській та Хмельницькій областях є високорентабельними (102,6 та 117,3% відповідно), хоча і незначним за обсягами[3].

Основне виробництво овочів зосереджено у фермерських господарствах Херсонської, Дніпропетровської, Миколаївської, Київської, Запорізької та Одеської областей (спільно – 71,6% виробництва овочів у фермерських господарствах України).

Виробництво овочів у фермерських  господарствах може значно збільшитись, але відсутність каналів реалізації даної продукції та неможливість її тривалого зберігання гальмують цей процес. Тому певна частка вирощених овочів у фермерських господарствах використовується на годівлю тваринам або псується.

Бажаною є державна зацікавленість у створенні та функціонуванні структур по закупівлі овочевої продукції у фермерів у місцях її вирощування, будівництві овочесховищ, сертифікації та пакування овочів, науково-консультативних центрів, тощо. Це дозволить збільшити надходження овочів на продовольчий ринок, підвищити пропозицію, відповідно знизиться ціна реалізації, збільшиться споживання продукції населенням та зростуть прибутки виробників. Фермери від реалізації овочів матимуть надійну перспективу поповнення власного бюджету.

Керівникам фермерських господарств  доцільно кооперуватись із приватними і державними сільськогосподарськими підприємствами у кластери з виробництва овочів, створення спільних овочесховищ та овочеконсервних цехів, тощо. Власне це напрям, поглиблення інтеграційних зв’язків у виробництві, переробці і збуті продукції, матеріальному постачанні й технічному обслуговуванні.

Галузь овочівництва є складовою  частиною загальнонаціонального продовольчого комплексу, який формує продовольчу безпеку України. Багаті на вітаміни, клітковину та мінеральні речовини овочі відіграють важливу роль у харчовому балансі людини тим самим забезпечуючи повноцінний розвиток організму.

Україна нині входить до перших семи країн-лідерів із валового виробництва овочевої продукції, а в перерахунку на душу населення посідає дев’яте місце у світі.

Разом із тим за рівнем урожайності  вона посідає 18 місце, яка у 2010-2011 роках пересічно становило 17-18 тонн із гектара. Враховуючи виробництво баштанних культур урожайність яких нижча, цей показник у цілому склав 15,5 – 16,5 т/га.

Найвищою урожайністю із-поміж  основних овочевих культур виокремлюються капуста (20-22 т/га), помідори (18-20 т/га) та столові буряки (17-19 т/га). При цьому зауважимо, що генетичний потенціал вітчизняних сортів та гібридів використовується менш ніж на 50 %. Тобто Україна має значні резерви у розвитку галузі овочівництва на перспективу.

Важливим показником розвитку будь-якої галузі є рівень виробництва (забезпеченість) в розрахунку на душу населення. За даними Українського НДІ гігієни та харчування раціональна норма споживання (РНС) овоче-баштанних культур у 2005-2015 роках має становити 161 кг/особу в рік. Про те зауважимо, що у жодному, починаючи з 1990 року, показник раціональної норми споживання не досягнув рекомендованих норм. Так у 2010 році лише у чотирьох областях він перевищив РНС (див таблицю 3.4). Баланс між фактичним споживанням та раціональною нормою споживання овочів в розрахунку на одного мешканця в рік по Україні склав у 2010 році – 17, 5 кг (89,1%).