Основні тенденції розвитку світового ринку продовольчих товарів

2.2. Динаміка міжнародної торгівлі  продовольчими товарами

Частка сільськогосподарської продукції у світовому експорті останніми десятиліттями неухильно знижується: по продовольчих товарах з 13 % у 1970 р. до 9 % у 2009 р., по сільськогосподарській сировині — з 7 до 2,5 %. Таке зниження пояснюється, по-перше, успіхами в самозабезпеченні продовольством Західної й Центральної Європи, Китаю й Індії, а, по-друге, використанням замість натуральної сільськогосподарської сировини замінників. До того ж останніми десятиліттями спостерігається яскраво виражена тенденція до випереджального росту торгівлі готовими до вживання товарами [3].

США щороку експортують  продовольства на суму, що перевищує 29 млрд. дол., і є світовим лідером  у цій галузі. Нині 27 % населення  США проживає у сільській місцевості, але лише 1,9 % задіяні у сільському господарстві. Один фермер виробляє продукцію  для 129 чоловік (94 — у США і 35 —  за кордоном). Слід мати на увазі, що США  забезпечують 43 % світового виробництва  сої, 21 % — бавовни, 34 % — кукурудзи, 12 % — пшениці [9].

У світовому експорті продовольчих товарів частка розвинутих країн майже не змінилася, тоді як частка країн, що розвиваються, за цей час зросла з 17,5 до 20,9 %, а частка країн з перехідною економікою, навпаки, знизилася з 9,9 до 6,6 % [4].

Світові експортні ресурси  зерна складають щорічно близько 200 млн. т (10—11 % валового збору), у тому числі 90—100 млн. т пшениці, 60—70 млн. т кукурудзи, 15—20 млн. т рису. Головними експортерами пшениці є США, Канада, Франція, Австралія й Аргентина, а кукурудзи - США. Найбільші імпортери пшениці - Китай, Японія, Бразилія, Єгипет. Лідируючі позиції у світовому експорті рису займають Таїланд, США, В'єтнам, М'янма, Пакистан, а значними імпортерами виступають Індонезія, Бангладеш, Іран, КНДР, Саудівська Аравія, Бразилія [8].

Рис 2.4. Основні експортери пшениці у світі

Найбільшим імпортером зерна в 70-80-ті рр. був Радянський Союз (середньорічний обсяг закупівель у 1986—1990 р. досягав 32,4 млн. т, або 16,9 % валового збору зерна в СРСР за ті самі роки) [3].

Олійні і харчосмакові товари. Частка США в імпорті перцю досягає 90 %. Основні експортери білого перцю — Індія та Бразилія, а імпортери — США і ФРН. В окремі роки Колумбія експортує більший обсяг кави, ніж Бразилія, хоча вирощує її менше.

Найбільшим експортером кави є Бразилія. У 2010 році ця країна підтвердила свій лідерський статус, забезпечивши поставками 32% світового ринку. Близько 18% поставок ароматних зерен на світовий ринок в минулому році забезпечив В'єтнам, на третьому місці Колумбія, на яку припало 8% світового кавового експорту.(Рис 2.5.) У цьому році Бразилія розраховує продати на зовнішніх ринках близько 30 млн. мішків кави, забезпечивши виручку в розмірі $ 4,6-4,8 млрд [16].

Рис 2.5.Структура поставок кави на світовий ринок за 2010 р.

Основними постачальниками яловичини є Австралія, Бразилія, Нідерланди, Канада і США; баранини - Австралія і Нова Зеландія; битого птаха - США, Франція, Бразилія. На світовий ринок щорічно поставляється понад 5 млн. голів великої рогатої худоби, 9—10 млн. голів свиней і 15 млн. овець. Основними експортерами живої племінної худоби є США, Канада і країни ЄС.

Щорічний обсяг світової торгівлі молочними товарами перевищує 11 млн. т. В експорті сиру лідирують Нідерланди, Ірландія, Данія і Франція, а олії — Нова Зеландія, Нідерланди, Ірландія, Данія. Найвище виробництво молока на душу населення по країнах можна спостерігати на рис. 2.6 [3].

Рис 2.6. Виробництво молока на душу населення

Традиційними постачальниками овочів і фруктів виступає більшість країн Європи: Франція, Італія, Німеччина, Іспанія, Швейцарія, Нідерланди, Португалія та ін. Причому північна група країн спеціалізується, як правило, на овочевій продукції і квітникарстві, а південна — на продуктах садівництва і виноградарства.

Останніми роками до них активно приєднуються Болгарія, Угорщина, Нова Зеландія, Австралія, Південна Африка, Молдова. Ці країни, однак, ще не досягли конкурентоздатного рівня по двох основних причинах: 

1) відсталість технологій з виробництва, особливо цілорічного;

2) нерозвиненість інфраструктури ринку і сервісного обслуговування споживачів [3].

2.3. Місце України на світовому  продовольчому ринку 

В Україні впродовж останнього десятиліття спостерігалися коливання індексів цін на продукцію сільського господарства, які загалом знаходилися в рамках світових тенденцій [додаток 1]. У 2010 р. індекс цін на сільськогосподарську продукцію сягнув 130,4 %. Причинами стрімкого зростання аграрних цін в Україні у 2010 р. є «імпортування» загальносвітових негативних трендів, зниження валових зборів   сільськогосподарських   культур   через   несприятливі   природно-кліматичні   умови (посуху 2010 р.), зменшення площ посівів під окремі культури, зростання собівартості виробництва сільгосппродукції [13]. 

У сільськогосподарському обробітку знаходиться 42844,8 тис. га або 71 % території країни, на ріллю  припадає 32473,4 тис. га (53,8 % загальної  території) або 78 % сільськогосподарських угідь (у Франції рілля у структурі сільськогосподарських угідь становить 63,4 %, Великобританії – 37 %, у країнах ЄС у середньому – 60,7 %). За   рівнем   забезпеченості  сільськогосподарськими  угіддями  (0,9  га  на  одного  мешканця), Україна серед Європейських країн поступається лише Республіці Білорусь – 0,96 га на одну особу, а за забезпеченістю ріллею (0,7 га на одну особу) випереджає всі країни Європи [13].

Загалом у 2009 р. порівняно  з 2001 р. експорт сільгосппродукції з України зріс (у фактичних цінах) в 4,9 рази. Основним чинником такого зростання став експорт продукції рослинного походження, який збільшився в 7,3 рази. За цей самий час частка експорту сільськогосподарської продукції в експорті з України зросла удвічі - з 7,1 до 14,2 % [додаток 2]. Загалом спостерігається достатньо високий рівень забезпеченості внутрішнього ринку за рахунок власного виробництва [додаток 3].

В 2009 році було експортовано 4,4 млн. тонн зернових культур загальною вартістю 764 млн. дол. США. Рівень рентабельності виробництва зернових культур є позитивним та становив 28,7%. Порівняно з 2009 роком він зріс на 21,3 відсоткових пункти [7].

Україна поступово стала на шлях експортно-орієнтованої країни і експортувала майже 33% всіх вироблених зернових. Як видно з таблиці [додаток 4], протягом 2009 року суттєвих змін в продовольчому балансі зернових культур фактично не відбулося. Незважаючи на зменшення обсягів виробництва зернових культур на 14,5% — до 29,3 млн. тонн, попит внутрішнього ринку потребував загалом лише 22,4 млн. тонн, що становить близько 80% зібраного врожаю [8].

Високий попит на соняшникову  олію пожвавив міжнародну торгівлю, а  її зростаюча частка у харчовому  секторі внесла корективи у список країн-експортерів. Експортні поставки з 1990 по 2008 рік в середньому росли  на 6% щорічно. А якщо порівняти основних постачальників олії за 1990-99 роки (період відносної стабільності на ринку) та 2000-08 роки (2000 рік — початок зростання цін), то можна побачити суттєві зміни у розподілі торговельних потоків (рис.2.7.) [6].

Рис. 2.7. Структура світового експорту оліїї, за постачальниками

Україна знаходиться на першому місці у світі серед  країн-експортерів соняшникової олії, постачаючи на експорт більше половини світових обсягів даного продукту [11,12]. З початку маркетингового року Україною було поставлено на світові ринки 2,2 млн. тонн соняшникової олії, що на 3,5% вище поставок, здійснених за 2008/09 роки (рис 2.8.).

Рис 2.8. Частка України в структурі світового експорту соняшникової олії в 2009/2010 рр.

Отже, Україна має значні можливості виробництва сільськогосподарської  продукції через сприятливі природно-кліматичні умови та потужний людський потенціал.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВИХОДУ УКРАЇНИ НА СВІТОВИЙ ПРОДОВОЛЬЧИЙ РИНОК

3.1. Проблеми розвитку продовольчого ринку України

Синхронне   зростання   вартості   продовольства   на   світових   ринках   та   в   Україні підштовхнуло   до   поновлення   дискусій   про   спроможність   нашої   країни   до   забезпечення насиченості   внутрішнього   ринку   сільгосппродукції   за   рахунок   використання   власного аграрного потенціалу.

У цілому тенденції сільськогосподарського виробництва у 2001 - 2010рр. свідчать, що цей вид економічної діяльності не набув нових якісних стимулів для зростання [додаток 5]. Його динаміка в умовах відсутності значущих кроків щодо модернізації, структурного реформування та вирішення фінансових потреб виробників була досить нестабільною та залежить майже виключно від природно-кліматичних чинників, що, у свою чергу, створює високі ризики для сільськогосподарських виробників.

У 2010 р. індекс обсягу сільськогосподарського виробництва порівняно з 2009 р. становив 99,0 %,   що   було   обумовлено   зниженням  виробництва   рослинницької   продукції. Залишаються   незадовільними   показники  виробництва   продукції   тваринництва  через збитковість виробництва більшості видів м’ясної продукції [додаток 6] [13].

У   результаті  низької   ефективності   використання   наявних   угідь  Україна   в   2009   р.   за показником урожайності поступалась провідним виробникам аналогічної продукції майже по всіх основних сільськогосподарських культурах (за винятком пшениці) [додаток 7].

Недостатньо розвинена інфраструктура заготівлі та збуту сільгосппродукції.  Значна   частина   елеваторів, збудованих ще за радянських часів, має застаріле обладнання і не відповідає сучасним вимогам до зберігання зернових.

Збільшується собівартість як вирощування, так і реалізації сільськогосподарської  продукції через випереджаюче порівняно з аграрними цінами зростання цін на паливно-мастильні матеріали, мінеральні та органічні добрива, сільгоспмашини, засоби захисту рослин тощо.

Низьким   залишається   рівень   матеріально-технічного   та   фінансового   забезпечення вітчизняних   аграріїв.   За   даними   НБУ,   у   листопаді   2010   р.   процентні   ставки   за   кредитами   для сільського господарства становили 13,2 % при середньому по економіці України рівні 12,7 %. Через низький рівень оплати праці гострою проблемою для агросектору є нестача кваліфікованих кадрів [13].

Практично   відсутній   цілісний   прозорий   ринок   сільгосппродукції  (насамперед   зерна),   що призводить   до   циклічних   цінових   сплесків   і   непаритетного   розподілу   прибутків   між сільськогосподарськими товаровиробниками та торговельними компаніями. Непрозорі «правила гри» на   аграрному   ринку   створюють   можливість   монопольних   змов   та   спекулятивних   дій   з   боку торговельних посередників, наслідком чого є зростання споживчих цін на продовольство.

Існують ризики, що можуть впливати на динаміку аграрного сектору  і соціально-економічний розвиток країни в цілому. По-перше, подальше зростання цін на сільськогосподарську продукцію на внутрішньому ринку, що матиме негативний вилив на загальний рівень інфляції. За січень-грудень 2010 р. загальний індекс споживчих цін зріс на 9,1 %; продукти харчування та безалкогольні напої подорожчали на 10,6 %. При цьому ціни на хліб і хлібопродукти зросли на 16,5 %, на м’ясо та м’ясопродукти – 4,1 %, молоко – 20 %, сири – 25,8 %, масло – 23,7 %, олію – 15,5 %, рибу і рибопродукти – 4,2 %, фрукти – 9,3 %, овочі – 20,9 %, картоплю – 46,4 %, цукор – 20,3 %.

По-друге, зростання соціальної напруги через підвищення цін на продовольство внаслідок збільшення питомої ваги витрат домогосподарств на харчування, яка у 2009 р. у сукупних витратах становила 51,8 %.

По-третє, зростання спекулятивного попиту на сільськогосподарські активи з боку як вітчизняних, так і зарубіжних інвесторів.

Таким чином, відзначені тенденції  світового та національного ринків сільгосппродукції обумовлюють необхідність прискорення процесів реформування аграрного сектору України, цілеспрямованих   заходів   державної   політики,   спрямованих   на   стабільність   власного продовольчого ринку та використання потенційних вигод від зростання присутності України на світових ринках продовольства.

3.2. Шляхи оптимізації продовольчого  ринку України

На  сьогодні  для  України  головним  пріоритетом  забезпечення  належного  рівня продовольчої безпеки є насичення ринку власною сільськогосподарською і продовольчою продукцією.  Цьому  сприятиме  впровадження  складових  стратегії  аграрного протекціонізму. За оцінкою експертів, державна підтримка галузі є одним з пріоритетних аспектів вирішення проблеми продовольчої безпеки країни на сучасному етапі.

Сільське господарство для України повинно стояти на одному з чільних місць, зважаючи на його величезний експортний потенціал, адже на світових ринках, як відомо, конкурують не ціни, а якість і затрати. Затрати можливо мінімізувати шляхом запровадження сучасних енергоощадних технологій.

В даний час вітчизняна промисловість в змозі забезпечити власне аграрне виробництво сучасними технічними засобами у повному обсязі, оскільки виготовляє 36 млн. тонн сталі та прокату, має хімічну, електронну, оборонну  та інші галузі, продукцію яких споживає в т.ч. і машинобудування для агропромислового комплексу, а також потужні підприємства машинобудування для АПК.

Щоб за наступні 5 років  переоснастити сільськогосподарські підприємства новітньою технікою та здійснити давно очікуваний технологічний прорив, треба щонайменше 30 млрд. гривень щорічно.

Саме незавершеність земельної реформи, на думку багатьох вчених, практиків та експертів, лежить в основі глибокого застою в сільському господарстві країни. Принципами  реформування  земельних  відносин  і  запровадження  прозорого ринку землі мають бути: поступовість  включення  приватних  сільськогосподарських  угідь  в  ринковий обіг; чітке  державне  регулювання  ринку  землі,  створення  системи  цінових  і податкових важелів впливу держави на ринковий обіг землі; обмеження спекулятивно-тіньових угод щодо земельних ділянок.